Це було 12 липня 1990 року. На свято Верховних Апостолів Петра і Павла в Катедральний храм Воскресіння Христового м. Івано-Франківська, пройшовши попередньо співбесіду, прийшло 300 питомців відновленої Івано-Франківської (Станіславівської) Духовної семінарії УГКЦ. Непересічна подія, великий здвиг народу.
Відслужилась подячна Свята Літургія за свободу нашої УГКЦ та віднову навчального закладу Івано-Франківської Єпархії. Урочиста Академія з нагоди початку навчального року відбулася в Народному домі №1 по вул. Шевченка. Всю дорогу від Катедрального собору до Народного дому, йдучи колонами, семінаристи співали «О спомагай нас, Діво Маріє». Світлої пам’яті єпископ Павло Василик тоді сказав: «Це наших 300 українських спартанців».
Семінаристи були різного віку. Найстарший був з 1931 року народження, а наймолодший – з 1973 року. В числі найповажніших був брат Зіновій Марчук, 1936 року народження.
Незважаючи на різний вік, між усіма братами- семінаристами була любов і взаємоповага. Але природньо, що більше все ж старші за віком браття спілкувались між собою, а молодші – між собою.
Пізніше в кожного з’явились свої приятелі, друзі. Такими стали автор цих рядків, брат Василь Філяк і брат Зіновій Марчук. Пригадую, як одного разу брат Василь Філяк запитав свого колегу: «Зіновій, скажіть, а чому Ви в такому віці пішли ще вчитись на священника? Ви відслужили в армії прапорщиком, отримали від держави належне утримання і є самодостатньою людиною. Можете собі просто ходити до церкви і бути добрим практикуючим християнином».
Брат Зіновій посміхнувся і відповів: «Васильку. Ти нічого не розумієш. Я змалку мав дуже велику повагу до священства. Коли священник в часі Служби Божої на «Отче наш» піднімав у ризах руки до неба, то мене охоплював трепет. Я собі думав: якби то я зміг стати священником. І коли почув, що в Івано-Франківську відкривається семінарія, то зрозумів, що моя мрія може здійснитися. Тоді я сказав: «Може я хоч одну душу наверну до Бога, а може сам більше навернуся».
В якомусь часі всі троє ми стали священниками. Я з о. Василем своє служіння ніс на теренах Івано-Франківської Єпархії, а о. Зіновій – Коломийської. Робив він це належно. Ще хочеться окремо сказати про отця, як про великого українця і патріота.
Не пам’ятаю котрого року о. Василь запросив мене та о. Зіновія на храмовий празник Різдва Пресвятої Богородиці в с. Березівка Лисецького деканату. Того року саме були вибори до Верховної Ради України. Після відправи у церкві, за трапезою ми почали дискутувати за яку політичну силу голосувати. Отець Зіновій сказав, що особисто він голосуватиме за ВО «Свобода». «Ці хлопці – націоналісти», – говорив він. Тоді «Свобода» мала рейтинг 0,9%, тобто була непрохідна. Я намагався пояснити отцеві, що його голос пропаде, на що він відповів: «Отак воно є. Не проголосуєш ти, він, п’ятий, десятий… І звідки той рейтинг візьметься?».
Отець Зіновій Марчук мав свою позицію по житті, мав стержень, мав «хребет», бо багато людей є «безхребетними».
Останнім місцем служіння отця була мила маленька церковця Різдва святого Івана Христителя на вул. Микитинецькій в м. Івано-Франківську (в мікрорайоні, де мешкав отець). Отець Зіновій щодня служив Святу Літургію, сповідав і причащав вірних. А коли прийшов час воєнного лихоліття, отець став військовим капеланом.
Взоруймо і ми у своєму житті на приклад молитви й духовного подвигу справжніх душпастирів нашої Церкви, яким був о. Зіновій Марчук.
о. Богдан КУРИЛІВ, однокурсник і приятель.
