Відомий український дитячий письменник Всеволод Нестайко народився в м. Бердичеві на Житомирщині в сім’ї службовця та вчительки. Знаючи цей факт його біографії, я завжди сприймав популярного письменника як людину, яка мала власне східноукраїнське походження. Так було до того часу, поки в школі мені не довелося заміняти уроки української літератури. Саме тоді я вирішив детальніше познайомитися із його біографією, і з’ясував, що по батьковій лінії він був галичанином, хоча й прізвище мав не зовсім галицьке. Більше того, його дідусь, прадід та прапрадід були священниками УГКЦ, але цей факт замовчувався.
Батько Всеволода – Зіновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, а згодом – вояком Української Галицької армії. Пізніше він потрапив у польський табір для полонених. Наприкінці 1920-х років, під впливом радянської пропаганди, зважився переїхати із Галичини, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині — Хмельницький) на цукровому заводі, а звідти перебрався у Бердичів. У 1933 р. його заарештували, звинувативши у шпигунстві на користь імперіалістичних держав. Йому пригадали усе: службу в австрійській армії в часи Першої світової війни, навчання у духовній семінарії, знання п’яти іноземних мов. Згадали і заслуги його батька Дениса (Діонізія) Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив — у пам’яті трирічного хлопчика лишився лише смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли.
Після смерті чоловіка, рятуючись від голоду, дружина переїхала з сином до родичів у Київ. Мати Всеволода працювала вчителькою і родина проживала у приміщенні в школі. Під час нацистської окупації вона організувала маленьку підпільну школу. Всеволод Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з однією четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місяці. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, яке закінчив у 1952 році.
У 1950 році Всеволод Нестайко починає працювати літредактором-коректором у дитячому журналі «Барвінок». У «Барвінку» Нестайко почав друкуватися й спілкуватися з іншими письменниками: Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. По закінченню навчання в університеті в 1952 році, він працював у редакції журналу «Дніпро», видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 роки завідував редакцією у видавництві дитячої літератури «Веселка».
У 1956 році вийшла перша книжка письменника під назвою «Шурка і Шурко» і цього ж року Всеволод Зіновійович вступив до Спілки письменників. Він – автор знаменитої трилогії «Тореадори з Васюківки» (1973) («Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з 13-ї квартири», «Таємниця трьох невідомих»). З його книг відомі: «В Країні сонячних Зайчиків» (1959), «Супутник ЛІРА-3» (1960), «Космо-Натка» (1963), «Одиниця з обманом» (1976) та інші. Книги Всеволода Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу. Письменник проживав у Києві на Печерську. В останні роки життя Нестайко відійшов від активної письменницької діяльності. Останній за ліком твір за життя автора побачив світ у 2009 році і називався «Найновіші пригоди Косі Вуханя та Колька Колючки».
Але повернемося до його походження. Доля його батька Зіновія не була унікальною для наївних західноукраїнців, зваблених радянською владою. Зауважимо, що чи не всі галичани, які волею долі опинилися на Великій Україні, у сталінські часи були ліквідовані. У 1933 році – арешт, суд, звинувачення у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, концентраційний табір, розстріл.
Мама В. Нестайка викладала російську мову та літературу. Під час Першої світової війни була сестрою милосердя російської армії. Якийсь час перебувала у Бердичеві, де й запізналася зі своїм майбутнім чоловіком.
Дід Всеволода отець Денис Нестайко був багаторічним парохом міста Бучача, бучацьким деканом УГКЦ, знаним українським громадським діячем Бучацького повіту. А священник УГКЦ о. Порфирій Нестайко (прадід письменника, який помер у 1858 році) був у 1856-1857 роках співробітником при деканальній церкві святого Миколая в Бучачі. Сам же отець Порфирій був сином пароха Отинії о. Теодора Нестайка.
Отець Денис (Діонизій) Порфирович Нестайко народився 27 березня 1859 р. у с. Скопівка, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської області, в сім’ї пароха Порфирія Нестайка. Після висвячення працював сотрудником у селі Серафинці (поблизу Городенки).У 1885 році народилася донька Софія (у заміжжі Барановська). Переведений завідателем до Чернелиці, потім став парохом містечка. В Чернелиці народжуються сини Юліян та Зіновій. 1906 року був переведений до міста Бучача. Протягом багатьох років був парохом у Бучачі (1906-1936 рр.) і бучацьким деканом. Він один із співробітників, щирих дорадників міського голови Бучача Климентія Рогозинського (поряд з нотарем Костянтином Телішевським та іншими).
Восени 1918 р. в будинку, де мешкав о. Денис Нестайко, відбувалися наради керівників української громади Бучача, на яких вирішувались питання переходу влади у місті та повіті від австрійців до представників ЗУНР. Після окупації ЗУНР брав участь у відновленні діяльності українських громадських організацій міста. 24 серпня 1924 р. на установчих зборах обраний головою Надзірної (спостережної) ради ПСК (Повітового Союзу кооперативів). Після заборони польським окупаційним урядом у 1924 р. діяльності філії організації «Пласт» надавав свій будинок для таємних занять членам організації.
Також він був головою Надзірної ради «Українбанку» (колишнього «Повітового товариства ощадностей і позичок «Праця»), кооперативи «Поступ». Проживав о. Д. Нестайко у приміщенні теперішнього православного проборства.
Помер у Бучачі. Похований разом з дружиною Анною біля церкви святого Архистратига Михайла на Нагірянському цвинтарі. Могила збереглась.
Свого часу Всеволод Нестайко писав: «Мій гумор – від діда-священника і діда-кріпака». Я направду все це відчуваю і своє єднання із предками з роками осмислюю значно глибше, ніж у молодості. … То ось що я хочу сказати. У роду мого батька були священники. Зокрема мій дід, отець Діонізій Нестайко, служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом церкви Святого Миколая у місті Бучачі. Він багато уваги приділяв вихованню молоді. Це, мабуть, від нього у мене постійний інтерес до всіляких морально-етичних проблем, пов’язаних з дитинством та юнацтвом… А от дід по материній лінії – Іван Довганюк – походив з селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, усе вмів робити. І вельми дотепним чоловіком був! Саме від нього, вважаю, я успадкував отой талант до гумору, що його використовую у весело-сміховій стихії своїх книжок. Тому, звісно, предки допомагають…».
Своїх дідів Нестайкові не довелося знати: дід по матері помер від тифу до народження онука (1921), а по батькові — 1936 р., коли хлопчикові було лише шість. Та саме їм приписує Всеволод Зіновійович незнищенну віру в людську совість. Але якщо про Довганюків як «носіїв українського народного селянського гумору» написано чимало, то глибинна християнська основа світоглядної концепції письменника, беззаперечно сформована духовною тяглістю батьківського роду, чомусь оминається.
Цікаво, що материнською мовою в родині була російська. Та, коли прийшов час, мати віддала сина до української школи, наголосивши, що він має знати мову батька. Водночас вона змалку звала сина «Вадимом», не сприйнявши дане хлопчикові батьком звичне читачеві ім’я Всеволод.
Зазначимо, що відомий письменник за життя неодноразово бував у Бучачі. Він передав для Бучацького районного краєзнавчого музею особисті речі родичів. Михайло Маслій згадував: «Я щорічно вітав українського Андерсена і не лише в дні урочі, а за кілька місяців до смерті Всеволод Зіновійович сказав: «Поїдь у Бучач, вклонися могилі мого діда, помолися, і скажи йому, що я вже більше не зможу до нього приїхати…».
Помер Всеволод Зіновійович Нестайко 16 серпня 2014 року. Похований у Києві. У 2018 році одну з нових вулиць Бучача назвали вулицею Родини Нестайків.
Маємо трохи інформації і про стрия В.Нестайка, тобто батькового брата – Юліяна Нестайка. Це – український галицький військовий та громадський діяч, четар, сотник Легіону УСС, поручник УГА. Народився 1885 року в містечку Чернелиця. Старший син священника УГКЦ, пароха Бучача о. Дениса Нестайка. Навчався в Бучацькій (у 1909-1910 рр.) і Коломийській цісарсько-королівських гімназіях. Упродовж 1911-1914 років відвідував греко-католицьку семінарію м. Станиславова.
У вересні 1918 року в Бучачі підготував відділ, що брав участь у Листопадовому чині 1918 р. у Львові. Наприкінці жовтня 1918 р. перебував у Бучачі. На початку листопада 1918 р. тимчасово був призначений начальником Бучацького повітового відділу державної жандармерії ЗУНР, працював до мобілізації на фронт в українсько-польській війні 1918-1919 років. З переходом УГА через річку Збруч брав участь у боях проти більшовиків (як і брат Зіновій). Захворів на епідемічний висипний тиф, який тоді вирував на теренах України, від нього помер у 1920 році в місті Бершадь, нині Вінницька область.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич».
