Заопікувавшись близнюками напівсиротами, Марина Гримайло знайшла своє кохання та народила… близнючок.
Із жінкою я знайома кілька років. Зараз вона з дітьми перебуває у Чехії, бо на її рідній Київщині — неспокійно. Її чоловік Владислав залишився удома. Він — енергетик. Останні кілька тижнів він часто працює по дві доби без відпочинку і ледь тримається на ногах. Він та ще тисячі енергетиків, як і наші вояки, бережуть безпеку країни та роблять усе можливе, аби в Україні було світло й тепло.
«Спочатку у мене був прикрий період в житті, — каже пані Марина. — Владислав — мій другий чоловік. Із першим, Максимом, я познайомилася зовсім юною, коли після закінчення університету поїхала на заробітки до столиці».
Дівчина закінчила столичний педагогічний університет, але працювати у школі не хотіла, бо там платили мало. Марина прибирала в квартирах багатіїв та відкладала гроші, аби придбати власне житло у рідному Яготині.
Максима Марина побачилау столичному метро. Високий, білявий хлопець їй одразу сподобався. Вона так задивилася на красеня, що він це зауважив, підійшов та з усмішкою сказав: «Привіт, я — Максим. Бачу, що вам подобаюся, і ви мені, зізнаюся, також».
Дівчина була вражена і… щаслива. Ще кілька хвилин тому незнайомі молоді люди пішли прогулюватися Києвом і говорили, говорили, говорили… Хлопець розповів, що приїхав у столицю з Прикарпаття, працює в зеленому господарстві, заочно вчиться у Львівській політехніці. А ще сказав, що він одинак у родині, рано залишився без батька, і вдома на нього чекає матір.
Марина розповіла про батьків-вчителів, про те, що мріє бути щасливою в родинному житті та хоче купити квартиру. Розійшлися закохані пізно увечері. Два дні після знайомства Марина ходила, як заворожена. Максим щогодини надсилав їй смішні смс-ки з дитячими віршиками. А на наступній зустрічі вони кинулися в обійми один одному. Незабаром Максим запропонував Марині… одружитися. Вона погодилася.
Щоправда весілля в молодят не було, бо вони не хотіли витрачати на свято грошей. За свідків взяли господарів квартири, в яких винаймали кімнату. Уже одружені поїхали до батьків нареченої, які прийняли Максима, як рідного, пропонували молодятам залишитися в Яготині. А новоспечений зять умовив молоду дружину поїхати з ним на Прикарпаття, казав, що дуже хоче познайомити маму з невісткою. Говорив, що вони дуже закохані, тому й швидко побралися, і не хотіли нікому нічого розповідати, аби «щастя не злякати».
Мати Максима зустріла свою невістку не так привітно, як батьки Марини зятя.
«А що, сину, тобі вже так припекло женитися, що навіть мамі не сказав, не поговорив, не порадився… Ой, я знала, що нічого доброго з тих заробітків не буде», — кричала свекруха ще на вокзалі, незважаючи на присутність невістки. А вдома жінка, грюкнувши дверима, зачинилася в своїй кімнаті. Максим стояв, похнюпивши голову, а за мить уже кинувся до матері. Марина довго стояла в коридорі…
Заспокоїлася свекруха лише через кілька днів, говорила з невісткою вже спокійно, навіть до її батьків зателефонувала. Проте залишатися з нею Марина не хотіла. Та свекруха не хотіла відпускати сина. Тому коли молоді почали збиратися до Києва, вона заголосила, впала на коліна, вмовляла залишитися. Так і сталося…
Максим пішов працювати на фірму до колишнього однокласника, а невістку «добра мати» таки змусила піти працювати у школу. Здавалося б, життя налагоджується, проте воно перетворилося для Марини на пекло. Свекруха контролювала кожен крок молодят, вказувала, як їм поводитися, у що одягатися, що їсти. А невістку ще й діймала тим, що вона не може завагітніти та народити їй онуків. Як не прикро, але Марина чомусь не могла стати матір’ю, хоча після ретельних медичних обстежень жодних патологій чи захворювань ані в неї, ані в її чоловіка не виявилося.
…Одного разу на роботі старша жінка, яка працювала прибиральницею, порадила Марині, з якою якось розговорилися «про життя», всиновити маля.
«Я знаю кілька таких родин, де дітей більше десяти років не було, — мовила поважна пані. — А взяли дитя з дитбудинку, то згодом і своїх народили. Бо коли хтось сироту додому бере, тому Бог двері до раю відчиняє і всі бажання виконує. А ще треба молитися і просити в Бога дітей. До речі, а ви з Максимом повінчані?».
Марина мовчала, бо з чоловіком жила без церковного шлюбу, а про молитву чи відвідування храму молода жінка й не думала…
Щоправда увечері Марина поділилася своїми думками з коханим щодо можливого всиновлення дитини. Але Максим нагримав на неї і сказав, що чужих дітей від невідь-яких батьків він НІКОЛИ виховувати не буде. Ще й матері їхню розмову розповів і відтоді вона щодня невістку поїдом їла. Хоча життя Марини стало ще більше нестерпним, вона вже не звертала уваги на чоловіка й свекруху, а жила мрією всиновити дитя.
«Та всиновлювати не довелося, бо мої діти… самі мене знайшли. Щоправда перше знайомство з ними було… доволі неприємним, — згадує пані Марина. — Мої теперішні сини… вирвали у мене з рук пакет з їжею, яку купила в супермаркеті».
Жінка кинулася доганяти малих злодюжок. Добігла до сусіднього будинку та згадала, як свекруха розповідала їй, що там живуть двоє бешкетників: Петро та Павло. Їхня мати померла від раку, батько постійно на заробітках у Польщі, а бабуся — хворіє. Хлопчики швидко забігли у квартиру, хотіли зачинити двері, але Марина просунула ногу між дверима та не дала їм це зробити.
«Що, подзвониш, куди слід та здаси нас в інтернат? Ну дзвони, дзвони, нам вже нічого не страшно!», – кричали хлопці та розмазували сльози по обличчі.
«От що, «герої», якщо ви вже «здобули» собі вечерю, то давайте я вам її приготую, — сказала Марина, пошкодувавши хлопців.
«А ти і бульйон зварити зможеш?», — шморгнувши носом, запитав один з близнюків…
Через кілька хвилин жінка з хлопцями готувала бульйон, варила картоплю та смажила м’ясо. …Хлопці їли, аж за вухами лящало. Наївшись, розповіли, що їхні батьки важко працювали у Польщі. Там занедужала їхня мати, в якої виявили 4-ту стадію раку шлунку. Жінка згасла за півроку. За тиждень після похорону помер дідусь, а бабуся відтоді увесь час хворіла. Батько хлопчиків повернувся до Польщі, додому приїздив раз на три місяці, але дуже швидко повертався. Синів він наче не помічав, бо занадто сумував за дружиною. Зараз хлопці залишилися самі, бо їхня бабуся — у лікарні. А сумку вони в Марини вихопили, бо дуже хотіли їсти.
Марина перейнялася долею близнюків: залишила їм продукти та гроші, пообіцяла, що приходитиме раз на два дні та готуватиме їм. Додому жінка повернулася пізно, на неї чекала розлючені рідні, яким вона розповіла про пригоду та сказала, що буде допомагати знедоленим. Свекруха та чоловік лише покрутили пальцем біля скроні та пригрозили, що коли вона буде допомагати чужим дітям, то може…додому не повертатися. Марина… зібрала речі та тимчасово оселилася в квартирі близнюків. Жінка познайомилася з їхньою бабусею, пані Ольгою. Та плакала, згадувала доньку, і дуже просила Марину, аби вона допомогла дітям, допоки вона буде в лікарні. Максим незабаром подав на розлучення.
Та особливо сумувати Марина просто не мала змоги: уранці вона бігла до пані Ольги в лікарню, згодом — на роботу, а потім поспішала до Петрика й Павлика, до яких вже звикла. Хлопці виявилися дуже кмітливими, розумними, начитаними. Проте крали та лаялися від горя. Коли бабуся близнюків повернулася з лікарні, то Марина почала збирати речі, аби повернутися додому. Та в день її від’їзду додому повернувся Владислав, батько хлопчиків. Ольга Василівна розповіла зятю, як Марина з’явилася у їхній квартирі. Чоловік уважно слухав, часто виходив курити, а потім почав дуже просити Марину, аби вона залишилася з хлопцями. Додав, що добре їй платитиме.
«Дотепер не знаю, чому погодилася, мабуть це була доля», – каже пані Марина. Владислав швидко поїхав, і вона залишилася з бабусею та близнюками. Про зміни у житті жінка розповіла батькам. Ті дуже бідкалися і незабаром на Прикарпаття приїхала мама Марини. Вона намагалася врозумити Максима, але він з матір’ю зачинили перед нею двері. Зате їй дуже були раді в родині близнюків. Мама сказала, аби донька залишилася працювати… Зрештою, добре, що жінка зосталася, бо незабаром від інфаркту померла пані Ольга. Владислав мусив повернутися додому.
Після сороковин по смерті бабусі, жінка запропонувала батькові Петра і Павла переїхати у Яготин, аби хлопці поміняли обстановку. Та й їй, зізнається, не дуже хотілося залишатися в місті, де вона зазнала стільки горя. Чоловік погодився. У Яготині він купив невеличкий будиночок, знайшов роботу в Києві. Із родиною завжди поруч була Марина, з якою Владислав уже зблизився. Незабаром вони одружилися та повінчалися. Хлопці дуже раділи та вважали Марину не мачухою, а доброю родичкою. Через місяць після одруження Марина завагітніла та народила хлопцям… сестер-близнючок — Христину й Вікторію.
…Незвичну родину із двома парами близнюків добре знають у невеличкому чеському містечку. Вони вже встигли стати місцевою «сенсацією із країни, що бореться». Їм тут усі дуже допомагають. Але Марина з дітьми понад усе хоче перемоги та повернутися до коханого в Україну.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
