Це слово, як сповідь, належить юному серцю маловідомого повстанського поета і журналіста Василя Андрійчука, прочитавши яке, зможемо глибше пізнати правду визвольних змагань ОУН-УПА, осягнути не тільки долю повстанську, боротьбу, заради якої тисячі, як і нині, йшли на смерть, але і борг, донині нескуплений, перед тими людьми, для яких земля рідна і народ, і Україна, були і сьогодні є понад усе.
Василь Андрійчук («Максим») народився 1919 р. у селі Шишківці Борщівського повіту на Тернопільщині. Кадровий підпільник – революціонер, політреферент Борщівського районного проводу ОУН. Героїчно загинув у бою з російськими карателями 3 листопада 1947 року. Василь Андрійчук був обдарованою особистістю. Міг би стати талановитим поетом, публіцистом. Це засвідчує вцілілий зшиток поезій та полум’яний повстанський виступ напередодні Святвечора. Його поезії – про революційну добу, у якій історичною рушійною силою були Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія, Збройне підпілля ОУН та народ, котрий підтримував своїх героїв. Трагічними для українців Василь визнавав ситуацію, у якій з приходом до краю московитів звичними стали терор, репресії, провокації, масова мобілізація до червоної армії та хаос. У віршах хоробрий месник закликав борців стати гідними послідовниками героїв Великого Чину і вести смертельний бій з московською ордою. Він вірив, що, незважаючи на втрати серед населення, зраду, провокації, у краї залишилася молодь, яка вірна заповідям батьків, готова до смертельного двобою з окупантами.
Така ж відверта, щира, сповнена любові до свого народу, землі рідної і проза Василя Андрійчука, зокрема «Слово на Свят – Вечір» надзвичайно актуальне для нашого драматичного часу. Борець зголошує у ньому велику надію на день завтрашній, в якому йому бачиться щаслива доля України. Автор реально описує жорстоку дійсність, принесену в Україну московитами, які зовсім не змінилися у наш час. Розстріли мирних людей, убивства дітей, руйнування міст і сіл, депортації населення на Сибір – все це уже відомо українському народу. Отож вчитаймося у його зміст:
«Друзі, наближається Різдво Христове, а з ним – наш традиційний Святий Вечір. Цьогорічний Святвечір доводиться святкувати цілому українському народові у виїмкових обставинах. Наш український запашний чорнозем перемок від священної крові найкращих синів та дочок нашого народу. Довкруги розноситься пронизливий брязкіт кайданів, що в них женуть молодих юнаків України на далекі каторжні роботи кати. Важка виняткова доба покладає на нас велетенські та поважні завдання, вимагає та вимагатиме велетенського вкладу енергії сил, непересічних якостей духа.
Стійка, суворо невгнута, характерно вольова людина стає символом нашої доби. Від того, чи зможе наше національне море винести із глибини на своє плесо так сувору і невблаганну людину, залежить наше майбутнє. При тому всьому ми повинні повсякчас пам’ятати, що ми українці, сини великих батьків, потомки тих неустрашимих Хмелів, Гонтів, Мазепів і Петлюр, в жилах яких Месним вогнем – вулканом кипить нескорима залізняцька стихія – кров.
Ми повинні пам’ятати про героїчну боротьбу своїх предків, щоб стати гідними нашої світлої традиції. Свят-Вечір … Крізь брязкіт кайданів, крізь рокіт ураганних вогнів гримить Коляда, світиться Свічка. Довкруг стола, застеленого білим льняним рушником, сидить зажурена сім’я. Старій матері і батькові мимоволі котяться сльози вниз. У них не стало сина, якого червоний варвар закатував тортурами, не стало доньки, яку забрав червоний хижак на каторжні роботи. Тут батька закатували, там маму замучили …
Блимає свічка на столі. Якось незвичайно блимає її сяйво, немов зазиває до боротьби, до безпощадної розплати над найжорстокішим ворогом українського народу – Москвою. Гай – гай! Воскова Свічка… Відтоді, як її засвітила родина ще 1944 року, пройшли роки кривавих Свят-Вечорів. Нині на зміну хижій німоті до нашого краю вдерся червоний вандал, який приніс нам море сліз, знущання, рабство і руїну. І ще про одне – її вогонь. Щоб ми були непохитні, як скеля, об яку б’ють грізні морські прибої. Усе переможемо, бо наша справа свята, бо ми непереборні. На стороні нашої волі зривалися завжди горді чоти українських повстанців – орлів, які сміливо кидалися на кожного окупанта, що зазіхав на нашу волю.
Врешті – решт цьогорічний Свят-Вечір повинен стати не лише символом реальної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, але і підсумком наших перемог, добутих дорогою ціною найкращих синів. Багато сьогодні їх уже немає між нами. Вони були нам такі близькі, такі рідні, невідступні. Здавалося, ми не переживемо їхні втрати. А доля особливо не щадила нам ударів в цьому році. Вона немов казала: «Воля дорога! Коли добудеш Українську Самостійну Соборну Державу, скажи нащадкам, щоб берегли її від хижих ворогів, як дорогий скарб, бо за неї батьки ваші давали життя і гекатомби крові». Так, багато дорогих облич наших друзів немає сьогодні між нами. А ці лиця були тверді, бойові, деколи усміхнені. Ми їх і зараз бачимо, духом відчуваємо крізь сльози і сміх…
Та не час ридати над ними, коли Україна горить у вогні пожеж і кати шматують її тіло. Героям Слава і шана живим, твердий, бойовий шлях яких поведе українську націю до волі, до остаточної перемоги. І ніщо не зіб’є нас з обраної дороги, бо вона правильна, свята, ніхто не вирве нам нашого прапора, бо він непереможний. На ньому золотими буквами світять сонячним променем слова: «За єдину Самостійну Соборну Українську Державу!», «За волю України!», «За волю всіх поневолених Москвою народів!», «Свобода народам і людині!», «Смерть світовим катам – загарбникам!».
Увірмо свято в ці золоті слова правди, бо за них конали по тюрмах наші найкращі сини та друзі, бо за них розпиналися велетні нашого руху – Шевченко, Петлюра, Коновалець. За них живцем кидали у вогонь московські варвари наших немовлят. Та не тільки тому. Вірмо в ці слова правди, бо вони єдино святі, єдино правильні, вони гарант нашої перемоги. Бо ж не світову імперію, не тюрму народів, не насилля і жах ми обрали на престол нашої віри, а боротьбу за волю всіх народів, боротьбу за Самостійну Українську Державу.
Брехнею, інтригами, пожарами і кров’ю захопив червоний кат у кігті Україну 1917-1920 рр. Він і сьогодні намагається всякими засобами відтягнути нас від революційної боротьби провокаціями, саботажами та обманливими обіцянками. Думає приспати нашу бойову чуйність та гідність українського народу. Тому між нами не сміє бути різних юдів. Скоріше чи пізніше їх проковтне свята українська земля. Зазіхання червоної Москви даремні. Напевно, Москві стає моторошно на думку, що колись прийдеться попрощатися з українською золотою пшеницею, металом, вугіллям. А вона така голодна, ненажерлива та кривава распутінська Москва. Їй стає моторошно, що колись прийдеться стати на всенародний суд, щоб дати одвіт за мільйони замучених синів України, за сотні тисяч закатованих у підвалах НКВС 1939-1941 рр., за сльози, за рани, за кров, за грізне лихоліття, за кістки дочок і синів, що розсіяні по далекому проклятому Сибіру.
От чому Москва, та кривава хижа вовчиця, хоче відтягнути нас від революційної роботи, приспати нашу бойову чуйність. Та даремні її намагання. Сьогодні немає ні одного українця, який повірив би в забріхані гасла московського талмуду. Кров і сльози, пожежі і руїна, нужда і голод, каторжні роботи і рабство, фізичне винищення і терор – ось ідеї, якими гнила терористична сталінська Москва хоче обдурити Європу. В ім’я «світлої імперії» поневолення народів Азії та Європи гнала й жене вона сьогодні на передову лінію фронту мільйони найкращих синів. Бо тільки винищивши цвіт нашого народу фізично та виснаживши його голодом, зможе вона закріпити колгоспно-панщизняний лад.
Тому слід кріпити бойову чуйність, плекати свідомість, яка не знає пощади для окупантів. На зазіхання Москви відповімо бойовою чуйністю, яка наказує нещадну помсту за кров, за могили, якими кремлівський сатрап покрив запашні українські чорноземи.
Свят-Вечір… Затремтить сяйво першої зірки на небі, і святочна сім’я засяде за тисовий стіл. Перед сім’єю кутя, пшеничний хліб і воскова Свічка – символи багатства нашого народу. Свят-Вечір – це свято єднання нашого домашнього вогнища. Та ворог поклав собі за мету знищити ці символи, як християнську основу нації – дух, культуру, мораль та традицію, які би вдарили по основі нашої сили.
Не одна мати нині заплаче, бо не буде її сина при спільній вечері. Та не час, мамо, на ридання, коли Україна в огні. Будь горда, українська мати, що твій син береже Україну перед кулеметним дощем дикого північного звіра. Будь горда, що син твій кров’ю зросив святу прадідівську землю. Бо тільки та мати гідна своїх національних прав, яка благословить дітей на захист Батьківщини. Не заплакана Мати, а мати-спартанка, яка скаже синові вертатися із щитом, а не на щиті, хай буде символом нашого традиційного Свят-вечора, символом національно визвольної боротьби Українського народу за незалежність.
Слава Україні! Героям слава!
Нестор МИЗАК,
доктор історичних наук,
професор Чернівецького національного університету
ім. Юрія Федьковича.
