Різдво — це час, коли у наших серцях і домівках проростає любов і народжується щось особливе. Що? Можливо, віра. Може, надія. Це точно час, коли на межі року, ми озираємося назад для того, аби підсумувати минулий і запланувати прийдешній рік, навіть помріяти, щось виправити, а щось — нарешті здійснити. Це час, коли ми самі стаємо чудотворцями (так-так, наче святий Миколай) для когось чи зустрічаємо тих, хто творить дива навколо нас.
Для того щоб упіймати дух Різдва, співавторки подкасту “Наразі без назви” Анастасія Євдокимова й Богдана Неборак вибрали дев’ять текстів різних часів і країн, які по-різному досліджують тему. Як же впливає на нас одне з найдавніших свят, яке вміщає в собі древні традиції і служить натхненням для класичних творів? До яких текстів варто повернутися саме напередодні свят? Які персонажі могли би подарувати світло й стати доброю підтримкою у темні часи? Адже саме про такі великі зимові свята створено оригінальні й непересічні твори мистецтва. Верешті, у цій добірці ви згадаєте про дев’ять справді особливих прочитань Різдва, його символів, і тих див, які завжди стаються з нами на межі року. І хто зна, може перечитаєте улюблений текст по-новому!
Микола Гоголь, “Ніч перед Різдвом”
Микола Гоголь не писав, він — пригадував своїх героїв та героїнь, таємничу і бентежну Україну свого дитинства. Збірка “Вечори на хуторі біля Диканьки” — це добре знайомі історії про Сорочинський ярамарок, запропащу грамоту і, звісно, ніч перед Різдвом. У повісті “Майська ніч, або Утоплена” Гоголь запитує: “Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї… Божественна ніч! Чарівлива ніч!”. Лише у одну з таких українських ночей можливо все: і вкрасти місяць із неба, і опинитися у мішку з вугіллям. Персонажі повісті “Ніч перед Різдвом” — тотожні персонажам нижнього рівня традиційної української вертепної драми — і чорт, і відьма, і запорожець, і хор колядників. Щоправда верхній, божественний рівень не представлено і сюжету про народження Христа немає. Тож хоча події й відбуваються на Святвечір, але твір все ж про чортівню. Коваль Вакула закохується у красуню Оксану, а щоби вона відповіла йому взаємністю — парубок має принести черевички з ніг самої цариці. (Звісно, сьогодні епізод польоту Вакули в Петербург на чорті та відвідування імператорських хоромів ми читаємо через постімперську призму). Що сталося насправді, а що було лише маревом — невідомо, можливо, все це лиш наснилося Вакулі?
“Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду”.
— Микола Гоголь “Ніч перед Різдвом” (пер. – Антіна Хуторяна)
Чарльз Дікенс, “Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із Духами”
Більшість з нас відкривали цю повість ще в школі, але вона варта того, щоби повернутися до неї в дорослому віці. Адже там багато психологізму та цікаві історичні реалії Англії ХІХ століття, а текст — відповідь Чарльза Дікенса на гострі соціальні проблеми — безграмотність і дитячу працю на тлі індустріальної революції. Протягом 5 куплетів різдвяної пісні холодний і скупий лондонський підприємець Ебенезер Скрудж змінюється. Він би так і сидів у своїй конторі над документами у Святвечір та псував свято всім навколо, якби не зустріч із духами Різдва — минулого, теперішнього і майбутнього. Скрудж отримує унікальний шанс — подивитися на себе збоку та нарешті отямитися. Існує безліч екранізацій “Різдвяної пісні у прозі”, які можна подивитися холодного зимового вечора, але ми все ж радимо звернутися до тексту. До слова, персонажів, які заперечують Різдво, у світовій літературі достатньо: як і Скрудж, зелений американський монстр Грінч — намагався вкрасти свято у щасливих людей навколо; як і Скрудж, шведський гном Буркотун Ульфа Старка був невдоволений усім навколо (ще й загубив шапку посеред лісу!).
“— Ви на Різдво кажете “дурниці”? Та що це ви, дядечку, — вражено перепитав небіж. — Це ви, мабуть, жартуєте?
— Аж ніяк не жартую, — запевнив Скрудж. — Повеселитись на свята? А ти яке маєш право веселитись? На яких таких підставах? Ти ж майже злидар!
— Та ви заспокойтесь, — весело умовляв дядечка небіж. — А яке ви маєте право бути похмурим і понурим? Ви ж майже багач!”
— Чарльз Дікенс “Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із Духами” (пер. — Олександра Мокровольського)
О. Генрі, “Дари волхвів”
Як волхви (царі, мудреці) прийшли до Ісуса з дарами, так і закохані Делла й Джім хотіли принести радість одне одному — подарувати такі бажані речі. У Делли було волосся, і вона мріяла про гребені, якими вона би його зачісувала, а у Джіма був годинник, і йому не вистачало лиш ланцюжка. Понад століття історія О.Генрі нагадує нам про взаємоповагу, взаємопідтримку і самопожертву, адже щоб купити подарунок своїй половинці, потрібно віддати якусь власну коштовну річ. Це канонічна передріздвяна комічна і водночас гірка оповідь, коротка і ніжна новела. Важливе нагадування про те, що життя, звісно, не казка і у ньому є безліч, зокрема матеріальних, перешкод, однак попри все кожна людина заслуговує на те, щоби бути щасливою. Посеред темряви цьогорічної зими новела О.Генрі може стати потужним променем світла, яке нагадає, що саме любов дарує справжнє щастя, любов тих, хто поруч, любов тих, кого любимо ми і хто любить нас.
“Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається з сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають”.
О. Генрі “Дари волхвів” (пер. — Юрія Іванова)
Михайло Коцюбинський, “Тіні забутих предків”
Коли Параджанов їхатиме знімати свою культову кінострічку в українські Карпати, для нього важитиме збережена неперервана українська традиція глибиною в кілька століть.Віднайти її у місті після заборон і репресій Москви — куди складніше. Так само, як Параджанов у 1960-их, на 70 років раніше у гуцульську Криворівню їздили зірки українського мистецтва й важливі політичні діячі, які не просто займалися інтелектуальною діяльністю, а й фіксували історії і звичаї гуцулів: Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка… Серед них був і Михайло Коцюбинський, який написав іконічну історію любові Івана й Марічки, в яку втручається непереборне. Що трапиться з Іваном далі? Що, врешті, впливає на наше життя, які сили ним керують, і що є божественне? На “питання без відповіді” відповідає віра і пробує відповідати найкраще мистецтво. Глибокі, ще язичницькі, традиції гуцулів переплітаються з християнськими обрядами в часі Різдва, що дозволяє Коцюбинському, а згодом і Параджанову розказати унікальну історію кохання, яка є українською за своєю суттю.
“На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом”.
— Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”
Джером Девід Селінджер “Ловець у житі”
Селінджер був добровольцем американської армії в Другій світовій війні — це він був серед тих, хто висадився у Нормандії, заходив у звільнений нацистський концтабір, постійно бачив смерть. Під час війни Селінджер пише — ні, не воєнні щоденники, а роман про хлопця-підлітка, який кидає школу, йде в гості до вчителя, самотньо тиняється Нью-Йорком, зустрічається з молодшою сестричкою. “Ловець у житі” — це роман, який впливає. Він показує людину, що відчуває пустку всередині себе, яка не може визначитися, чого хоче насправді, і не знає, що приносить їй втіху та створює настрій. Події розвиваються у різдвяний час — Нью-Йорк оповитий гірляндами й людьми, що купують подарунки у прекрасних крамницях. Тільки головний герой все далі занурюється у стан розчарування й алієнації. Саме сьогодні цей текст, який пояснює досвід людини по війні, може стати стимулом подумати про тих, які ймовірно не готові в трендах популярної культури відзначати Різдво, купуючи різдвяних гномів і штолени. Але також змусить замислитися про людей, які насправді опинилися на роздоріжжі, хоча й не показують цього назовні.
“По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: “От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону”. Але таке буває зі мною не часто”.
— Дж. Д. Селінджер “Ловець у житі” (пер. Олекси Негребецького)
Олександр Довженко “Зачарована Десна”
Автобіографічне кінооповідання Олександра Довженка провокує свідомість згадати власне дитинство, повернутися туди, де було “колись”, де “була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима”. Уривки, фраґменти, епізоди — усе це множинність щемких спогадів автора. Тут малий Сашко, який шкодив, а потім “творив добрі діла”, захоплювався природою й гасав із улюбленим псом Піратом. Тут дорослий оповідач — письменник і режисер Олександр, який 1942-го починає роботу над твором, бо відчуває потребу повернутися назад, до рідної землі, до берега Десни, до бабусі, тата, прадідуся, мами, сестрички. Повернутися й зрозуміти себе, збагнути власну національну ідентичність: герой запитує у тата: “А ми хто? Ми хіба не руські?”. Окремі з нас досі ставлять собі запитання — хто ми? Із зимовими традиціями зазвичай повʼязані найважливіші родинні спогади — як святкували, готували, відігрівалися, які історії оповідали за столом, хто приходив у гості на свята. Так, на Різдво приходять колядники і виспівують Сашкові його долю, у тих піснях він і збирав війська, і їхав лісами на коні, і “орав поле сизими орлами”. Цей текст варто прочитати бодай для того, щоби і собі заземлитися й згадати — як воно було в дитинстві.
“Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
— Олександр Довженко “Зачарована Десна”
Василь Стус “Вертеп”
Не завжди різдвяні історії є щасливими. Січень 1972 року. У Львові збирається товариство письменників, художників, істориків, журналістів. Вони роблять спільні фото, співають різдвяні пісні — колядки, переодягаються у персонажів вертепу — українського різдвяного театру, який сягає історією у бароко. Культура зберігає свою тяглість навіть під окупацією, а Львів, де радянська влада панує на 20 років менше, здається певним прихистком для інтелектуальних еліт. Людей з фото почнуть арештовувати менше, ніж за місяць, ця операція КГБ дістане неформальну назву “Арештована коляда”.
Майже водночас з’являються такі поетичні тексти: “Відчинення вертепу” Ігоря Калинця, “Вертеп” Василя Стуса і “Вертеп” Грицька Чубая. Крім сакрального історичного значення, слово “вертеп” має також нав’язане радянською пропагандою значення балагану, поганого нещирого театру. Кожен з поетів пише про можливість залишатися собою і співставляти думки з діями, живучи в умовах тоталітарного режиму. Бароковий вертепний театр складається з двох ярусів: божественного і світського. Режим підмінює зміст понять так, що у Стуса янголи співають про пекло, а двоє ліричних героїв не можуть залишитися наодинці – завжди присутнім є третій, той, хто підслуховує. У іншому тексті Стус пише: “стань збоку, подивляючи вертеп”, приміряючи позицію спостерігача за тоталітарним режимом. Голос ліричного героя запитує: “не мед, здається, навіть глядачеві?” Відповідь відома – Стус не зможе залишитися осторонь вертепу.
“Людина — це обов’язок, а не титул”.
— Василь Стус “Листи до сина”
Джоан Ролінґ, книжки із серії про Гаррі Поттера
Найдивніша з персонажок всесвіту Гаррі Поттера, Луна Лавґуд, каже, що Темний Лорд намагається змусити своїх ворогів почуватися самотніми. Самотніх людей простіше здолати, і це знають очільники тоталітарних режимів. Саме тому родинне Різдво у магічному світі — таке важливе, адже є простором зустрічі, турботи, взаємодії, подарунків. На Різдво ніхто не має бути самотнім, тому Гаррі, хоча й не має родини, відчуває турботу друзів та їхніх батьків, тепло від близьких і однодумців. Створити для когось Різдво — нескладно, і для цього не треба бути найближчими друзями. У своїх спільнотах: у школі, на роботі, ми можемо зробити це добрим словом чи невеличким подарунком. Водночас у товаристві найближчих слід приділяти особливу увагу Різдву, бо це нагода проявити свою любов. Як Молі Візлі щороку в’яже усім членам родини (і Гаррі) нові светри, так і ми можемо творити невеликі ритуали, які нагадуватимуть: це — наше Різдво!
“Не жалій мертвих, Гаррі. Жалій живих, а понад усе тих, що живуть без любові”.
— Джоан Ролінґ, “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії”
Том Флетчер “Різдвозавр”
Різдвозавр — персонаж фронтмена британського поп-гурту “McFly” підкорив серця (без перебільшення) мільйонів читачів. Історія для наймолодших заслуговує на те, щоби на неї звернули увагу й дорослі — динамічний сюжет, суперечливі обставини та чарівні олені. Хлопчик Вільям найбільше у світі любив динозаврів: у нього була піжама з принтом, зубна щітка у формі звіра і навіть його колісне крісло було прикрашене динозаврячими лапами. А поміж тим на Північному полюсі в хоромах Санти саме на Різдво вилупився один динозавр, якого назвали Різдвозавр. Вільям мріяв про динозавра, а динозавр мріяв про те, щоби навчитися літати, як чарівні олені. Мрії обох по-своєму здійсняться, бо мрії мають надзвичайну силу. Саме з цього тексту ми зʼясовуємо, звідки беруться подарунки, за яким графіком живе Північний Полюс і хто потрапляє у список “чемненьких”, а хто до “нечемнюхів”. У повісті-казці є дивовижний світ Санти і його ельфів, є земні турботи Вільяма і його тата, є ті, хто ненавидять Різдво, а ще віддані головному зимовому святові фанати. Ця книжка дасть те, чого нам не вистачає сьогодні — міцної, глибокої і справжньої віри у різдвяне диво.
“Кожен крок, що віддаляє тебе від останнього Різдва, наближає до наступного”.
— Том Флетчер “Різдвозавр” (пер. — Марти Сахно)
