«Йдучи зі школи, думала, що не хочу жити…»

0
115

Що відчуває дитина, коли однолітки ввесь час насміхаються над нею, цькують, власною поведінкою змушують думати, що вона не така, як всі? На жаль, булінг – досить актуальна та розповсюджена проблема, з якою неодмінно треба боротися. Жахливо те, що багато дітей бояться розповісти про це батькам, звикають, терплять, вважають себе нікому не потрібними і розірвати коло подій стає дедалі важче… Але шанс на щасливе майбутнє є завжди і в кожного, вихід із таких ситуацій можна віднайти, і навіть таке минуле мотивуватиме на успіх.

Про цікаві й захоплюючі історії витримки та незламності духу розповідають гості авторської програми Мар’яни Циганин та Лілії Прокоп’юк «Взаємно відверті», яка транслюється щосереди о 14:00 на ТРК «РАІ». А на сторінках часопису «Нова Зоря» ми ділимося з Вами найцікавішими моментами.

Цього разу червневою гостею стала Людмила Семків – громадська діячка, менеджерка з розвитку бізнесу в міжнародній IT-компанії.

Людмила Семків – затята любителька подорожей, за спиною якої понад 45 відвіданих країн світу! Завжди цікаво поглянути, як живуть люди в різних куточках планети – це допомагає Людмилі надихатися новими ідеями, створювати нові проєкти. Її пристрасть – допомога іншим, зокрема й сім’ям, що опікуються дітьми з інтернату. В таких випадках проявляється неабияке розуміння вихованців таких закладів, і цьому сприяє спілкування з ними та безпосереднє відвідування інтернатів.

Кажуть, що в людей виникає бажання допомогти іншим і полегшити їм життя тому, що самі зазнали проблем, випробувань і болю. Це не вигадка, адже в своєму житті героїня програми пройшла багато моментів, які загартували та зміцнили її характер. Людмила розповідає: «Бог допускає складні обставини в нашому житті для того, щоб ми потім могли зрозуміти інших і підтримати їх. Дуже часто дивишся людині в очі й розумієш, що вона пройшла щось подібне. Мені не потрібно розказувати, пояснювати – я це відчуваю. Інколи підходиш, обіймаєш і кажеш: «Я знаю! Я була там і я це пройшла!». Інколи просто говориш: «Я поруч!».

Шлях до такої стійкості був важким. На це вплинув період навчання в школі, де Людмила зазнала булінгу (систематичні переслідування з образами та цькуванням). Вона відверто поділилася своєю історією, розуміючи, що її досвід зможе допомогти іншим.

Ось як героїня згадує про цей період: «Я вчилася в двох школах. Спочатку все нібито було нормально, але один із ранніх спогадів – це те, що я постійно боялась своєї вчительки через далеко непедагогічні методи навчання і виховання.

Стосовно булінгу – то складно мені було в тій школі… Оскільки я була старостою, то все, що було не так, автоматично ставало моєю провиною. Прибирання класу було на мені, якщо чергові не прибрали – прибирає староста. Я вчилась досить добре і цікавилася всім, мені легко давались усі предмети, окрім математики, тому вчителі мене хвалили, і, мабуть, через це мене ненавиділи інші діти, заздрили. Нічого добре не складалося, друзів не було, і я перейшла в іншу школу в сьомому класі. Це був підлітковий вік і мені хотілося подобатись всім. Було багато позитивних очікувань, що я почну все спочатку і все вдасться. Перші кілька тижнів так і було, але оскільки я була новенькою, всі намагалися привернути мою увагу, проте не зовсім здоровими методами. Батьки до нової школи купили мені новий пенал (такий красивий-красивий), і коли я повернулася з перерви, відкрила його, а звідти посипалося безліч жуків і тарганів (мені й досі це перед очима). Всі мовчки дивилися на мою реакцію, а потім почали сміятися, і я тоді зрозуміла, що далі буде непросто. Звісно, я й надалі добре вчилася, вчителі відмічали мої успіхи, але що більше вони мене хвалили, то більше ненавиділи мене однокласники.

Один із них придумав гру (мене досі пересмикує, коли я це згадую), яка називалася «прокажений». Суть полягала в тому, що я була «прокажена» і абсолютно все, чого я торкалася, вважалося нечистим, зараженим і нікому вже не можна було брати це в руки. Я не могла десь сісти, чогось торкнутися, всі сміятися й казали: «Ой, вона ж цього торкнулася! Це нечисте тепер»… Я шукала якоїсь підтримки, думала, що хтось заступиться, але в кращому випадку були ті, які просто мовчали. Спочатку намагалась з цим боротися, а потім звикла до того, що я не така.

А ще на додачу було те, що я щонеділі ходила до церкви, а більшість вважало це «немодним». Я не ходила з однокласниками на дискотеки, що теж робило мене в колективі «білою вороною». Отож морально мені було дуже важко!

Батькам розповісти про всі приниження з боку однокласників було соромно, навіть якийсь час мені здавалося, що я сама винна. Хочу наголосити, що в мене хороші батьки, які завжди мене любили, цікавилися, як мої справи в школі, але я завжди відповідала, що все добре. Звісно, вони вірили, адже оцінки були хороші, я співала в хорі, брала участь в різних заходах, олімпіадах і завжди посміхалася. Не пригадую, аби вчителі звертали увагу на те, що відбувалося в класі, а їхнє відношення було: «Будь розумнішою!», «Не звертай уваги, все нормально!»… І я вважала, що така ситуація – нормальна, бо діти завжди сваряться і конкурують між собою.

Та в якийсь момент в голові почали закрадатися думки: «Якщо я справді така, як кажуть однокласники, то навіщо мені взагалі жити на цьому світі? Можливо, світу буде простіше без мене?». Пригадую, як ішла додому і думала про те, що не хочу жити і як би все закінчити… І ось на піку цих емоцій та думок я відчула, що Бог промовляє до мене: «Я тебе люблю! Не звертай уваги на те, що тобі говорять люди, тому що Я поруч!». Це був переломний момент у моєму житті. Тоді я сказала собі: «Нехай нічого не зміниться навколо, але я знаю, що в мене є хтось, хто мене любить такою, якою я є».

З часом все змінюється, і в житті героїні настав новий період, про який вона розповідає далі: «Кредо мого життя: пливи проти течії! В момент, коли я зрозуміла, що навколо підтримки не буде, я вирішила: того, що Бог мене любить, достатньо, щоб продовжувати жити. Коли я вступала до університету, сказала собі, що більше цього не повториться і все буде абсолютно по-іншому!

Перше, що допомогло мені не зламатися – це віра; друге – поїздка до США за програмою обміну для студентів. Скільки критики я вислухала тут, стільки ж позитивного, а навіть в десятки разів більше, я почула там, я повірила в те, що я чудова, розумна і особлива. Третє – це допомога іншим. Я зрозуміла, що найкращий спосіб допомогти собі – це допомогти іншим!».

Наприкінці Людмила дала кілька порад батькам, як підтримати дитину у важкій ситуації та виявити, чи переживає вона приниження в школі, а також поділилася планами щодо свого майбутнього.

Редакція часопису «Нова Зоря» бажає Людмилі Семків успіхів та здійснення всіх задумів.

Діана СТРУК.

Leave a Reply