Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.
(Дмитро Павличко).
У кожного українця є кольори, які він завжди носитиме у серці. «Два кольори» – не лише про творчість Павличка, але й символізм, який ми самі закладаємо у значення патріотизму. Червоне і чорне, синє і жовте чи любов і журба, віра і воля? Ми самі обираємо підтекст усіх слів та їх слід на нас. У кожного українця є кольори, які він завжди носитиме у серці, а в української нації є їх автор. Був…
Дмитро Павличко пішов з життя 29 січня 2023 року. Митцю було 93 – поважний вік для зустрічі з Богом. Усі ж його однодумці не мали змоги дожити до глибокої старості: залишилися розстріляними, вбитими, загубленими, закатованими чи зламаними радянською владою й забутими нами. Вони не побачили здобуття омріяної ними незалежності й не відчули духу спротиву задля її захисту. Та ті, хто дожили, – бачили це на власні очі. Що ж перекаже своїм ідейникам Дмитро Павличко?
«Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.
Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж — пучок могильної трави».
Чоловік, що «все життя віддав Батьківщині» бачив, як несміливо ми її «тримали у своїх руках». Байдужість, з якою ми ставилися до найціннішого скарбу, про який шістдесятники могли лише мріяти, до волі, повернулася до нас сторицею (чи, радше, бумерангом).
Яка причина того, що вся нація «хворіла» комплексом меншовартості? Кожного разу, обираючи чуже, обходячи стороною своє, ми ставали іграшкою з лялькового театру. От тільки ляльковиком був «старший брат», що, сіпаючи за ниточки, затягував зашморг на шиї нашої автентичності.
Можливо, нами керував страх перед тим, що така бажана незалежність – примарна, а її от-от відберуть, а коли це станеться, треба «мати у що перевзутися». Інстинкт самозбереження віднайшов генетичну пам’ять, а разом вони казали, що не може бути все добре в українців, що скоро прийде біда, а щоб такого не сталося, обирай – живеш в Україні, забуваючи про все українське, чи зберігаєш свою унікальність у складі примарних республік. Чи справді ми робили такий вибір та як не стати у капкан ілюзорних виборів? Адже такі думки – пастка, з якої ми не можемо врятуватися уже стільки років. Вона не дає нам підійти до простої істини: Україна буде існувати, допоки від неї лишається культурний слід. Україна – це рівняння: код нації – стала, обставини – змінна. Та до відповіді кожен рано чи пізно приходить сам.
Власне Дмитро Васильович Павличко – доказ того, що українська культура існувала навіть тоді, коли ми не хотіли визнавати її життя. Корифей української літератури, становлення і боротьби нашої державності, інтелектуал нашого суспільства лишався призабутим для старшого покоління та ще не віднайденим для молодого. Усе суспільство не віддає належної шани для своїх співзасновників і власними руками доводить свою ідентичність до межі.
«Чому так важко бути нам собою,
Коли нема для духу заборон,
Коли його не стиснуто скабою,
Коли він сам собі суддя й закон,
Коли душа, котра була рабою,
Зійшла неждано на сяйливий трон», –
слова Павличка, прекрасні у своєму звучанні, й моторошні у своєму значенні. Як воно, спостерігати як люди, що отримали усі привілеї свободи у дар від попередників, які здобували її своєю кров’ю чи кров’ю близьких, розтрачують її, немов повітря? У нас під ногами була рідна земля, а ми летіли до світу, що перед нами, відкидаючи ту землю, наче шматок старої сорочки. Та нині перед нами увесь світ, а ми з усіх сил чіпляємося за свою землю – як найцінніше і єдине , що нам лишилося. Чому ж раніше не чули, не бачили або не прочитали тих рядків? (А якби прочитали, чи зрозуміли?).
У хвилину розпачу й втрати ми почули поклик пращурів, що кличе до родоводу й дає сили боротися й жити. Зрештою, головне, коли знову здобудемо спокій не забути його ціну.
«Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки».
Марія ІВАНЦІВ
