У недалекому минулому християн переслідувала влада і вони були змушені вірити підпільно. Сьогодні Церква вже є надійним осередком духовності й національної самосвідомості людей. А майбутнє — за молоддю. Церква звертається та доносить до неї вічні істини, які навіть у важкі часи особливо важливі для кожного. Про свою першу зустріч із Христом, важливість Церкви для сучасної молоді та війну як потужний виклик для християн розповів Блаженніший Святослав студентам Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.
Особисте бачення Церкви за 10–20 років
Ми мусимо бути живою спільнотою, яка щодня впроваджує у складні життєві обставини вічні християнські істини.
Перш за все, я бачу нашу Церкву молодіжною. Знаєте чому? Бо вона вже є молодою. У світі нас вважають ще дуже «зеленою» Церквою, якщо порівняти, наприклад, середній вік єпископату. Але все ж таки ми би дуже хотіли бути Церквою, що вміє промовити до молоді, донести вічні істини до людини, яка потребує життєвих орієнтирів. Це — моя мрія.
Також УГКЦ справді глобальна. Згадую період свого єпископського служіння в Аргентині і спадає на думку цікавий випадок. Якось запитав у хлопця, чому він не ходить до церкви, на що той відповів: «Знаєте, у музей можна прийти раз-два у житті, але жити в музеї — це, вибачте, неможливо».
Тож я би дуже не хотів, щоб наша Церква була музеєм. Так, потрібно якось зберігати весь спадок і традиції, але ми мусимо бути живою спільнотою, яка щодня впроваджує у складні життєві обставини ті вічні християнські істини. Тому я мрію, щоб наша Церква була молодою і молодіжною. Молодим бути зовсім непросто. Люди глибоко замислюються, як перетворити розпач на силу, а ненависть — на мужність, як перетворити відчуття болю і безнадійності на радість, особливо в умовах війни. І такі секрети має християнська віра. Я би дуже хотів, щоб молодь їх перейняла.
Як вдалося поставити Христа на перше місце в житті?
Віра була важливою для людей, яких я дуже любив і яким довіряв. І та зустріч стала і моєю зустріччю.
Зізнаюся, що не пригадаю, коли відбулася моя перша усвідомлена зустріч із Христом. У ті часи, коли вона сталася, я не думав про це. Інколи ми розуміємо, що зустріли Христа лише тоді, коли з цього моменту минає чимало часу. Бо саме в той момент ти не можеш у це повірити.
Але ті часи — це були часи переслідування Церкви. І для мене тоді слово «Церква» не означало якусь споруду чи храм, а радше зібрання людей, які сходились у різних місцях. Справді, бачив людей, готових за свою віру віддати життя, зокрема і священника, який за те, що вчив дітей релігії, два рази сидів у в’язниці. Ось між тими людьми я розумів, що те, що вони роблять і як вірять, є справжнім. Це щось особливе, чого ніде поза тою спільнотою нема. Подібно, як дитина переймає для себе те, що важливе для матері. Таке ж саме тоді сталося і зі мною. Віра була важливою для людей, яких я дуже любив і яким довіряв. І та зустріч стала і моєю зустріччю. Аж потім я вже зрозумів, що то між нами, такими забутими, застрашеними, за зачиненими дверима, був живий Христос.
Особливості духовного супроводу українських воїнів
Ми створені, щоб любити і бути любленими, щоб жити й давати життя.
Війна — це абсолютно неприродний стан людини. Як і неприродно жити в ненависті. Ця емоція випалює особистість. Ми створені, щоб любити і бути любленими, щоб жити й давати життя. І, перебуваючи в умовах війни, ми, насправді, є в найбільш абсурдному неприродньому стані.
Шкода, що сьогодні, щоби врятувати одне життя, ми змушені забрати інше. Не тому, що хочемо когось вбивати, а тому, що змушені в такий спосіб захищати свій народ, свою Батьківщину. Чи касує війна Божу Заповідь «Не вбий»? Ні. Кожен із наших воїнів глибоко в душі відчуває провину. Це можна певною мірою, з морального погляду, оправдати. Але потім це потребує молитви і духовного зцілення.
На жаль, війна — це обставина, де ми дивимося в очі смерті щодня. Сьогодні більшість українців змушені дивитися в очі тому, хто нас прийшов убивати, змушені захищати Батьківщину. З морального погляду, це називається пропорційне використання зброї. Якщо немає іншого засобу зупинити нападника, крім удару у відповідь, то тоді не маємо іншого вибору. Папа каже, що будь-яка війна — це поразка людяності.
З християнського погляду, це дуже потужний виклик і певна рана. Ми мусимо це вміти переживати по-християнськи. Але, на жаль, такі драматичні обставини не завжди підлягають правилам книжного богослов’я. Я багато років викладав моральне богослов’я, суспільну етику, правила війни і миру в сучасному світі як доктрину Католицької Церкви. Але коли став свідком страшних наслідків війни, це змусило мене переосмислити все те, що досі знав: не заперечити і відхилити, але глибше зрозуміти, розвивати і в тому контексті жити далі.
