В Україні стартувала ініціатива “Спільний спадок”, місія якої — рятувати старовинні українські речі, які потрапили у вільний продаж, і дарувати їх українським музеям. Колекціонерка старовинного одягу Аліна Божнюк, яка запустила ініціативу та почала співпрацю з Музеєм Івана Гончара, розповідає про те, як поводитися з автентикою, та розкриває місію проєкту.
Перед тим як захопитися давніми українськими сорочками, Аліна тривалий час купувала вінтажні речі — або в колекцію, або для носіння чи декору. З часом вона почала цікавитися давніми українськими сорочками, але, каже, “пошуком в інтернеті вони не дуже то й шукались”.
“Я була впевнена, що їх не знайти, — розповідає Аліна, — але в травні минулого року знайома написала, що купила давню сорочку”. Аліна зі сміхом зізнається, що одночасно зраділа та позаздрила. “Як зараз пам’ятаю своє повідомлення: “А скільки вони коштують? Хочу зрозуміти, скільки я можу викупити” “, — згадує вона.
Вона одразу написала продавчині та купила в неї дві сорочки. “А далі все понеслося — на мене підписалися ще кілька продавців, потім ще кілька поціновувачів”. Так Аліна увійшла в спільноту, дізналась про групи на фейсбуці, де продають давні речі, та про аукціони. “Я стала проводити весь вільний час за пошуком та вивченням предметів, що продаються, і врешті маю збірку з 35 вишитих сорочок із кількох регіонів, а також (поки) невеликої кількості подільських рушників”, – каже вона.
У своєму акаунті в інстаграмі вона показувала, як можна вписати вишиту сорочку в сучасний гардероб, — і неочікувано з’ясувалося, що не всі люди в захваті від того, що старі речі можна носити. Спочатку на сторінці спалахували дискусії; згодом Аліна зрозуміла, що в питаннях носіння автентики і навіть її колекціонування існує багато тонких моментів. “Зі своєї теперішньої позиції я розділяю деякі з них”, — каже вона. Сьогодні вона має безліч тематичних книжок; постійно дивиться тематичні лекції. “Як наслідок, чітко розумію особливості регіонів і технік, а також що за річ у мене в руках”.
Про контекст
“Перше і найголовніше, як на мене, — це питання контексту, — пояснює Аліна. — Вишита сорочка — це не просто річ. Вона має походження, майстриню; вона мала власників. Тому варто перестати думати про неї як про вінтаж”. Дівчина зізнається, що не до кінця це усвідомлювала на початку свого шляху. Щоб мати контекст щодо кожної речі, яку вона купує, Аліна проводить те, що назвали б словом research: дізнається всі можливі деталі та зберігає їх. В музейній справі є щось схоже, коли встановлюється провенанс предмета мистецтва.
Про колекціонування
Чутливе питання (і претензія, яку висувають приватним колекціонерам) — це власне факт наявності приватних збірок. “Насправді більшість музеїв колись були приватними зібраннями, — каже Аліна. — Як на мене, приватні збірки допомагають зберігати речі та інформацію про них, структурувати їх — та виступають альтернативою музеям, адже в тих немає ресурсу викупити всі речі”.
Дівчина захоплюється людьми, як за власні кошти купують, реставрують та зберігають речі. Вірить, що більшість із них згодом зроблять свої музеї або врешті передадуть речі до музеїв, що існують. Сама вона зробила перший крок у цьому напрямі — створила телеграмканал, куди викладає детальні фото речей з власної збірки, щоб їх могли відтворювати та ними надихатись.
Про носіння автентики
Це найскладніше питання, каже Аліна: “Я згодна з позицією, що найкраще створювати сучасні репліки давніх сорочок та носити саме їх”.
Водночас, додає вона, старі речі мають зберігатися в хороших руках. “А щоб вони в хороших руках опинились, власники цих рук мають їх придбати. Тому поки я витрачаю вільні кошти саме на давні речі, а в майбутньому планую зробити їхні репліки”.
Зараз вона вирішила для себе, що буде іноді вдягати речі — так, щоб не завдати їм шкоди, й кожну — не частіше одного-двох разів на рік. Завжди лише на кілька годин та в суху погоду. Деякі речі, втім, каже, не вдягне ніколи — навіть для фотосесії.
“Мою позицію не поділяє Музей Івана Гончара, — зізнається дівчина. — Він припускає носіння автентики лише у випадку, якщо це родинна річ”. Водночас Аліна визнає: співпраця з Музеєм її змінює. “Тож дуже ймовірно, що це пришвидшить мій рух до того, щоб обмежитися виключно реконструкціями”.
Про небезпеку вільного продажу автентики
“Як на мене, небезпека існує в декількох аспектах, — пояснює Аліна. — Перший — це втрата інформації про річ. Варто розуміти, що це не нове явище — речі здавна скуповують по селах і на ярмарках, без зазначення їхнього паспорту. На жаль, альтернативою часто є занедбання таких речей та перетворення на ганчір’я”.
Другий аспект — вивезення автентики з країни. Іноземці часто купують речі як “цікаву суконьку”, і от тут річ остаточно позбавляється контексту. Причому вивозиться часто найцінніше.
Третій аспект — перекроювання. Так речі втрачають свою цінність — і, на жаль, ми бачили багато прикладів такого поводження зі спадщиною.
Власне, щоб якомога менше речей спіткала доля бути вивезеними чи перекроєними, і з’явилась ініціатива “Спільний спадок”.
Восени 2022 року Аліна запропонувала музеям речі з власної збірки. “Я мало знала про те, чим живуть музеї та чи потрібні їм речі, — каже вона. — Але мені хотілося пройти цей шлях та знайти для себе відповіді”.
Відгукнулися Музей Івана Гончара (йому Аліна передала чотири вишиті сорочки) та Етнографічна збірка “Древо” (їм передала дві). “У цей момент прийшло усвідомлення, що музеї потребують дуже великої кількості речей. Так я почала купувати, щоб дарувати музеям: рушник для “Древа”, рушник та дитячу іграшку — для Музею Івана Гончара”.
Практика гарна і красива, проте регулярне поповнення музейної збірки власним коштом не осилить жодна людина, тому й виникла ідея “Спільного спадку”.
Про співпрацю з музейними установами
Музеї не лише зберігають речі й не лише їх оцифровують. На їхній базі навчаються традиційних технік багато майстрів. Також там шукають натхнення сучасні митці. Музеї працюють над тим, щоб українська культура була репрезентована вдома та в світі. “Ці відкриття мене тільки укріплювали в думці, що проєкт “Спільний спадок” мусить відбутись”.
“Щойно мені спала на думку купівля речей спільнокоштом, я написала представникам Музею, з якими вже мала контакт, — розповідає Аліна. — Вони швидко підтримали ідею, і ми почали над нею працювати”.
Готували проєкт 4 місяці — було багато “бекстейджу”. Музей дбайливо складав список пріоритетних речей для купівлі, формував та прописував правила роботи оцінювальної комісії (котра ухвалюватиме рішення щодо викупу речей). До співпраці підключили благодійний фонд “Коло”, щоб через них прозоро проходили фінанси та звітність.
Про “Спільний спадок”
Мета проєкту — рятувати старовинні українські речі, що потрапили у вільний продаж, та передавати їх до відповідальних українських музеїв задля дослідження і розповсюдження знань про нашу різноманітну культуру.
Як зрозуміти, що річ має музейну цінність, а не є просто етнографічною пам’яткою? “Справа в тому, що краще — це не завжди найдорожче та найдавніше, — пояснює Аліна. — Часто музеї шукають досить непримітні речі, але вони мають велику культурну цінність”. Це можуть бути і сучасні чи відносно сучасні предмети, це можуть бути й речі небагато оздоблені, різні предмети вжитку чи обрядові атрибути. “Реально оцінити важливість предметів для фондів може лише науковий співробітник музею в процесі дослідження, — каже Аліна. — Моя думка — всі екземпляри заслуговують на музеї, хоча не всім щастить із різних причин. Як мінімум, було б гарно зробити так, щоб кожна річ була збережена та належним чином оцифрована — в межах музеїв чи поза ними”.
“Моя мета — зробити проєкт національним та підключити до нього в майбутньому інші музеї, — говорить Аліна. — Це буде залежати від кількості наших меценатів та від готовності музеїв до співпраці”. А поки у проєкту багато роботи для поповнення збірки Музею Івана Гончара, тому хвилюватися, чи вмістять фонди Музею всі віднайдені скарби, поки зарано.
