У традиційному щомісячному прямому ефірі на «Живому телебаченні» Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав говорить про речі духовні і щоденні насущні. Він каже про Великий піст як нагоду праці над собою і впорядкування свого внутрішнього світу, нагоду побороти власні слабкості і вирости над собою. Глава УГКЦ також коментує резонансні події і виклики, які постають перед суспільством: і ті, які стосуються соціального служіння у війні, і світоглядні, які заторкують основи людської спільноти, — сім’ю та виховання дітей.
Частина І
Про Великий піст як працю над собою
Україна зустрічатиме Воскресіння Христове у часі великої війни уже вдруге, і вдруге увійшла у воєнний Великий піст. Як нам переживати цей особливий досвід духовного життя зараз, на другому році жорстокої війни? Якими можуть і повинні бути духовні виміри Посту у таких обставинах, до чого людині варто прагнути, окрім бажання і праці на перемогу України? Ці питання, так чи інакше, ведуть до розважання — чим є піст як такий?
«Час Великого посту, якщо його окреслити військовими категоріями, — це „курс молодого бійця“, період, коли ми вчимося, — каже Блаженніший Святослав. — Християнське слово „аскеза“ якраз і означає вправу. У часі Великого Посту ми вчимося — панувати над собою, над своїми вадами й пристрастями, вдосконалюватися у своєму духовному християнському житті. Тому Великий Піст — це час праці над собою.
Під час курсу молодого бійця цей боєць готується до справжньої битви: мусить навчитися користуватися зброєю, співдіяти зі своїми товаришами, підтягнути свою фізичну форму — все це потрібно для того, щоб осягнути перемогу у тій битві, у яку він вступить. Так само можна говорити і про наше християнське життя: ми повинні навчитися долати нашого ворога — ворога не з плоті і крові, який навіює нам всякі грішні пропозиції і бажання, і який панує над нами через наші особисті слабкості. Тому в часі Великого Посту треба вчитися цього ворога перемагати — перемагати свої вади і недоліки, вчитися керувати собою, щоб перемагати диявола і його слуг, перемагати самих себе і бути добре підготованими до щоденного християнського життя й тоді, коли Піст закінчиться».
Кажуть, що піст — це не про їжу. Зараз питання відмови від тих чи інших продуктів, напевно, не на часі — багато людей перебувають в обставинах, коли не можуть собі цього дозволити. Чи буде, у такому випадку, вважатися, що вони дотримуються посту?
«Давайте звернемося до думок і навчань тих, хто переміг у своїй боротьбі, — досвідчених борців із людським гріхом і тих, хто є для нас прикладом християнської святості. Погоджуюся з твердженням, що піст — це не про їжу, це — про стосунки.
І коли ми говоримо про різні необхідні вправи, які треба опанувати, зокрема, під час Великого Посту, ми говоримо про молитву, піст і милостиню. Коли говоримо про молитву — це про впорядкування наших стосунків із Богом. Коли говоримо про піст як стриманість — це про впорядкування стосунків із самим собою. А коли говоримо про милостиню — це про впорядкування стосунків із своїми ближніми.
Тому немає значення — чи перебуваємо у мирних часах, чи у військових обставинах: ми завжди живемо у цих трьох наших вимірах, у трьох стосунках. Ми завжди спілкуємося з Богом. Завжди людина несе з собою свій власний внутрішній духовний світ — як кажуть, від себе не втечеш. Ну й завжди довкола нас є люди, яких ми зустрічаємо. Тому ми справді будемо постити, якщо будемо впорядковувати ці наші стосунки.
Є дуже відома фраза Івана Золотоустого: «Що з того, що ви не їсте м’яса, якщо ви заїдаєте одне одного». Думаю, це дуже влучно віддзеркалює навіть зміст тої стриманості і поміркованості в їжі, яку ми практикуємо в часі Великого Посту.
Але пригадую пораду мого духовного отця, коли я був ще малим хлопцем і тільки починав вчитися правильно постити. Він мені сказав так: «Ніколи не роби собі таких постанов на час Великого посту, які не плануєш виконувати, коли він закінчиться». Бо ми бачимо, як хтось на час Посту кидає курити: і от тільки б дочекатися того дня, коли вже можна — і починає курити з подвійним завзяттям. Чи, пригадую, коли я навчався медицини, і ми чергували на «швидкій» допомозі: на Пасху і кілька днів потому на Світлому тижні люди масово зверталися до лікарів із загостренням шлункових розладів. Чому? Бо не їли-не їли- не їли — а прийшла Пасха, то так наїлися, що мало не вмерли! Це означає, що в такому випадку цей піст не приніс жодної користі — ті постанови і вправи, які людина виконувала, були неправильними, цілком непотрібними. Це була пуста трата сил.
Тому для того, щоб правильно пережити духовний час Великого посту, ми завжди радимо на його початку порадитися з своїм духівником чи священиком, до якого часто приходите до сповіді. Це потрібно, щоб вибудувати собі ту програму на час Великого Посту, яка потрібна саме вам, і яка б відповідала обставинам вашого життя, стану вашого здоров’я і вашої душі. Щоб у часі Великого посту ви навчилися панувати саме над тими проблемами, які для вас особисто є найбільшою причиною гріха. Не кажіть собі — я сам все знаю і зроблю. Порадьтеся з духівником. Бо коли ви самі обираєте, що вам робити, маєте великий ризик помилитися. Зробіть на Великий піст те, що є найбільш потрібним саме для вас, щоб стати кращим християнином, кращою людиною.
«Терапевтичний» вимір часу Великого посту може стати для нас доброю нагодою навчитися вести здоровий спосіб життя — в даному випадку, духовного життя, коли цей піст закінчиться. Коли навчимося керувати собою, здобудемо потрібні навички — лише тоді зможемо сказати, що той піст справді приніс плоди для нашого духовного життя. Що я чогось навчився, пройшов «курс водіння» собою, «курс молодого бійця», і навички, які я здобув, будуть мені корисними, щоб перемагати зло й тоді, коли цей піст завершиться.
Про «інформаційний піст» та інформаційну гігієну
Самообмеження щодо інформації, якщо це не пов’язано із роботою, у наш час видається доволі непростим випробуванням — і щодо «споживання», і щодо присутності та активності у соціальних мережах. У часі війни люди спраглі інформації, хочуть ділитися нею, але не завжди спроможні оцінити її доброякісність. Люди потребують слова надії, але не завжди можуть відрізнити його від слова омани. Що робити з усім цим у часі посту, зважаючи на те, що для духовного життя важлива тиша, якої зараз у нас немає?
«У часі Великого посту ми повинні, перш за все, зрозуміти, у яких узалежненнях щоденно живемо. Військові обставини творять свої залежності: часом ми справді є узалежненими від постійного інформаційного підживлення, тому що так, начебто, заспокоюємо свої внутрішні страхи. І часом ми цього справді потребуємо, — каже Блаженніший Святослав. — Але коли ця інформаційна залежність забирає свободу — не тільки духовну, а й, часом, психологічну, це не є нормально. Тоді треба шукати способу, як над цим запанувати, як від цієї залежності звільнитися.
Коли я справді відчуваю, що не можу прожити без того, щоб кожні п’ять хвилин не заглядати в якісь інформаційні ресурси, — це нездорова залежність. Тому — треба тренуватися: спочатку, може, 10 хвилин не позаглядати, потім — півгодини, а потім навчитеся переживати і потребу в доступі до інформації здорово.
Очевидно, що у часі війни кожен із нас часом перебуває у полі різного роду інформаційних атак. Очевидно, що ця війна — це і війна інформації, тому її часом називають гібридною. Тому інформаційна гігієна справді є дуже поважним викликом: мусимо навчитися правильно сприймати — чи споживати — будь-яку інформацію.
Багато було сказано про те, що коли бачимо крикливі заголовки повідомлень, які намагаються викликати якусь негайну емоцію, — треба бути обережними, бо, мабуть, хтось хоче зманіпулювати вашими почуттями. Тому — краще не читати такого типу повідомлень. Коли бачите, що інформація походить із сумнівного джерела — перевіряйте її. Бо існують інформаційні вкиди, щоб обманути — тож не будьте жертвою дезінформації.
Отож, вмійте панувати над своїми органами чуттів. Це якраз належить до християнської аскези: чи пануємо ми над своїм чуттям смаку, дотику, слуху, нашими очима? Сьогодні дуже багато недоброго вдирається саме через зорове сприйняття. Тому будьте дуже обережними — на що сам ви дивитеся, що читаєте. Будьте обережними у тому, до кого ви прислухаєтеся, тобто яке слово впускаєте у своє серце через слух. Будьте вільними — не дайте, щоб щось чи хтось крав простір вашої особистої свободи».
Про те, чим є милостиня
Одна із засад посту і загалом християнського життя — милостиня, допомога ближньому. Питання милостині у часі війни — дуже конкретне, але, водночас, і розмите. Так, більшість бере участь у постійних збірках на різні потреби ЗСУ, хтось допомагає біженцям. Але чомусь це не сприймається як те, що називають милостинею — віддаванням тому, хто потребує найбільше. Це, швидше, прояви солідарності. І як бути милостивими тим, кому нічого віддати у плані матеріальному?
«Ми вже говорили, що піст — це не про їжу. Так само можна сказати, що милостиня — це не про гроші», — каже Блаженніший.
«Взагалі, молитва, піст і милостиня — це три виміри однієї і тої самої дійсності. Мені дуже промовляє певне пояснення, яке цим трьох вимірам однієї духовної дійсності дає Отець Церкви Петро Хризолог. Він говорить: те, про що ми в молитві просимо у Бога, — те ми, коли постимо, можемо у Господа Бога отримати. Тобто коли ми постимо по-справжньому, ми ніби відкриваємо своє серце до Бога, і Бог вислуховує цю нашу молитву, у яку задіяна вся наша істота. А коли даємо милостиню — і самі можемо отримати. Як каже Петро Хризолог, як можеш відмовити іншому у тому, про що сам просиш? Якщо ти є прохачем по відношенню до Бога, і хочеш, щоб Бог тебе почув — поводься там само по відношенню до того, хто у тебе щось просить.
Але Петро Хризолог відчув ще іншу дійсність: справжня глибока молитва потребує посту. От, часом буває у товаристві: хтось встає і починає промовляти, але інші продовжують розмовляти між собою і не дослухаються. І тоді, щоб звернути увагу, цей промовець стукає по якійсь склянці — мовляв, увага! … І тоді всі замовкають і слухають. Щось подібне діється в душі, коли молимося і постимо: тоді всі сторонні голоси у серці замовкають, і говорить той єдиний найглибший голос, яким ми звертаємося до Господа Бога. І ми самі краще чуємо і розуміємо, що говоримо і про що просимо.
А друга дійсність, про яку говорить Петро Хризолог — я це досвідчив на собі і бачив поведінку тих, з ким довелось жити поряд багато років: коли ми постимо, але не даємо милостині, ми стаємо дуже агресивними. Коли ти постиш, часом починаєш бути доволі прикрим і злим чоловіком — голодним, так! (сміється). От так дивишся на інших — і стаєш дуже суворим! І Петро Хризолог каже: піст без милостині висушує людину. Тому милостиня по відношенню до посту — як дощу, який запліднює землю. Тобто якщо ти постиш і даєш милостиню — твій піст є кращим, бо милостиня тебе самого умилостивлює. Тому коли сам даєш чи робиш милостиню, ти не просто робиш добро тому, кому даєш — ні-ні, ти робиш добро, перш за все, собі. Ти сам стаєш кращим — кращим по-людськи, кращим духовно. Ця милостиня, яку ти робиш іншому, робить тебе здатним отримати те, про що ти до Бога у молитві звертаєшся. Тому-то ми кажемо: коли даю милостиню, я нічого не втрачаю. Більше того, часом, можливо, від моєї милостині користаю більше саме я, а не той, кому даю. Тому, в першу чергу, милостиня потрібна мені.
Є багато різних форм милостині. Ми вже говорили, що милостиня — це не про гроші. Ми можемо творити діла милосердя, коли дбаємо про іншу людину, коли даруємо їй свій час, ділимося своїм особистим досвідом, щоб інша людина могла ним скористатися. Коли навчаємо когось — це теж може бути ділом милосердя. Коли ділимося всім тим, ким ми є, з тою людиною, яка потребує нашої допомоги. Тобто не всю милостиню можна звести лише до її матеріального прояву.
Давня християнська практика каже: все, що зекономимо і назбираємо, обмежуючи себе у розвагах чи задоволеннях у часі Великого посту, — віддаймо! Нас, маленьких дітей, колись так і вчили. І зараз ми бачимо це: малі діти віддають те, що для них, можливо, є найдорожчим — свої гаджети, і кажуть: «Навіщо мені гаджет, якщо не буде України?» І це — про щось дуже глибоке: про те, що людина, яка дає милостиню, віддає не те, що вона має, а те, ким вона є. І тоді ця милостиня є частиною особистого духовного подвигу
Бачите, як все це пов’язано: піст — підсилює молитву, а молитва робить справжнім наш особистий подвиг Великого посту».
Духовна настанова Блаженнішого Святослава на Великий піст
«Ми часом думаємо, що час Великого посту — це час смутку, час, коли маємо ходити з квасним обличчям і всім показувати, як тяжко ми постимо чи як наполегливо намагаємося долати свої гріхи. Але саме Євангеліє каже, що це неправильно. На початку Великого посту ми слухали Боже Слово про те, що так роблять фарисеї, які хочуть продемонструвати, що вони постять.
Насправді в часі Великого посту нам важливо зрозуміти, якими очима Бог на нас дивиться у часі, коли ми особливо інтенсивно до Нього молимося, постимо і робимо добрі діла. А Бог на нас дивиться очима люблячого батька. Коли тішаться тато і мама? Коли їх дитина росте! Тато і мама тішаться, коли дитина сама вміє обирати добро. Тішаться, коли їхня дитина сама розуміє, яким чином правильно будувати стосунки. Коли її не потрібно постійно будити зранку, змушувати до навчання — ні, дитина робить це сама! Тоді тато і мама бачать, що їхня дитина росте, стає доброю, мудрою, відповідальною. От саме так Господь Бог дивиться й на нас і і тішиться, коли у часі Великого посту ми стаємо мудрішими і відповідальнішими, коли вчимося правильно управляти своїми вчинками.
Тому в часі Великого посту зробімо щось, щоб ставати кращими. Якщо б щороку у цей час ми викорінювали у собі лише один гріх, одну ваду, то наприкінці життя напевно стали б святими! Але давайте станемо кращими хоч трошки, проживаючи цей час у спілкуванні з нашим люблячим Богом. І те спілкування й молитва зроблять нас більш милосердними і люблячими по відношенню до тих, хто є довкола нас. Будьмо милосердними до інших. Бо якщо ми бодай раз спробували виправити свою власну ваду — побачимо, як непросто нашим ближнім боротися з їхніми вадами і гріхами, тому не будемо так швидко осуджувати їх за ці немочі.
Давайте впорядкуємо своє особисте внутрішнє життя і ще раз переглянемо — які голоси звучать у моєму серці: які із них треба поставити на паузу, а для яких, навпаки, — підсилити звучання. Переглянемо, що у нашому житті — основне, а що — другорядне. І поставимо Бога на першому місці в своєму житті, бо тоді і все решта стане на свої місця».
Частина ІІ
Певні питання, які виникають у суспільстві у часі війни, іноді сприймаються неоднозначно — особливо, якщо вони торкаються питань безпеки, але також і основ суспільної моралі. Якісь рішення — цілком виправдані, як от постанова Кабміну від 7 березня про обов’язкову евакуацію дітей з Бахмуту у супроводі батьків та опікунів. Хоча і ця постанова, дещо запізніла щодо Бахмуту, потребувала окремого пояснення міністерки — зокрема, й тому, що до питання становища дітей у війні в Україні зараз прикута особлива увага міжнародної спільноти: примусова депортація дітей в росію, викрадення і утримування в заручниках — підстави для відомого рішення Міжнародного кримінального суду в Гаазі для арешту путіна та його уповноваженої.
Інші резонансні питання, які останнім часом виринули у політично-правовому полі України, — дещо іншого характеру. І законопроект про узаконення цивільних партнерств, і петиція про обов’язковий шкільний курс статевої освіти потребують широкої суспільної дискусії, оскільки заторкують основи суспільства — родину і виховання дітей. Зі зрозумілих причин, така дискусія зараз неможлива. Тому намагання надати таким неоднозначним речам законності і правової легітимності саме зараз виглядає досить цинічно.
Про позицію Церкви із цих «світських» питань, які насправді заторкують основи суспільної моралі й етики, — у другій частині «Прямого ефіру з Блаженнішим Святославом».
Про прецедент з боку держави — вимушену евакуацію дітей з Бахмута
Згідно постанови Кабінету міністрів України від 7 березня, яку озвучила міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, оголошено обов’язкову евакуацію дітей в присутності одного з батьків чи опікунів у випадках, коли йдеться про смертельну загрозу для життя. Йдеться, зокрема, про таку евакуацію дітей з Бахмута: за офіційними повідомленнями, там досі перебуває десь із 30 дітей. За словами голови Донецької ОВА Павла Кириленка, у Бахмуті залишаються люди, які категорично відмовляються евакуюватися, і серед них — сім’ї з дітьми. Здавалося б, рішення про обов’язкову евакуацію із зони бойових дій очевидне, проте це не завжди так: евакуація — добровільна процедура, а рішення щодо дітей приймають батьки або опікуни.
УГКЦ, через Патріаршу фундацію «Мудра справа», від початку повномасштабної війни здійснює евакуацію людей з гарячих точок у більш безпечні місця в Україні чи за кордон. Про нюанси рішення Кабінету міністрів України щодо обов’язкової евакуації дітей з Бахмута і загалом про позицію Церкви щодо евакуації людей з небезпечних територій — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав:
«Це завжди дуже важке і драматичне рішення, коли хтось вимушений залишати свій дім, своє помешкання, все те, що надбано впродовж всього життя, і виїжджати під час війни на більш безпечну територію. Очевидно, що кожен переживає це по- своєму, кожен приймає рішення по-своєму. Але головна мета евакуації — порятунок людського життя.
Наша Церква від самих початків війни опікувалася людьми, які були змушені покинути свої домівки. Всі наші парафії перетворилися на пункти соціального служіння. Ми завжди намагалися допомогти тим людям, які потребували негайної евакуації, які просили про таку допомогу.
Пригадую ті драматичні дні в Ірпені, в Бучі, в інших околицях Києва, коли ми фактично під кулями вивозили дітей, жінок, старших людей. Як ми добивалися, щоб можна було досягти якоїсь тимчасової угоди про так звані «зелені коридори». Тому ми говоримо про евакуацію як, перш за все, про порятунок людського життя.
Очевидно, коли мова йде про примусову евакуацію дітей, і держава вирішує, що це необхідна умова для порятунку життя, для цього є певні підстави. Я не хочу робити оцінку цих рішень влади, але якщо кажуть, що є велика небезпека, то, мабуть, це справді так. Тому я би теж просив усіх цивільних мешканців Бахмуту подумати про те, щоб якомога швидше евакуюватися. Ми всі віримо, що це — тимчасова евакуація, що Україна звільнить всі свої донині окуповані території, і всі наші вимушено переселені особи зможуть повернутися до своїх домівок.
Очевидно, це велика трагедія, коли батьки наражають на небезпеку життя своїх дітей, коли вони, як дорослі, приймають рішення навіть у таких екстремальних обставинах не евакуйовуватися. Важливо й те, що ніхто не хоче брати на себе відповідальності насилу забирати дітей у батьків навіть у таких обставинах. Тому держава, навіть коли говорить про таку примусову евакуацію, говорить також і про те, що з дитиною має евакуйовуватися один із родичів. Щоб потому, якщо буде така потреба, цю дитину можна було передати в руки тих, хто буде відповідально опікуватися нею, а батьки, якщо бачать таку потребу, можуть повернутися у Бахмут. Це дуже важка і драматична ситуація.
Зі свого боку ми, як Церква, від початку повномасштабної війни прагнемо усіма нашими засобами — а це і евакуаційні мережі Патріаршої фундації «Мудра справа», чи наша парафіяльна мережа — допомогти людям врятуватися. Більше того, ми намагаємося зробити все, щоб вимушено переселені особи знайшли теплу людську спільноту, яка їх прийме там, куди вони будуть евакуйовуватися. Ми завжди наголошуємо, що не можна говорити про гуманітарну допомогу, якщо немає людяності як фундаменту: людину у такій ситуації треба не просто вивезти із зони небезпеки, а прийняти і зігріти по-людськи, нагодувати, забезпечити усім, чого вона потребує. Треба бути солідарними із тими, кому сьогодні важче».
Про законопроект про цивільні партнерства
На минулому тижні у Верховній Раді зареєстровано законопроект про реєстровані цивільні партнерства — № 9103.
Ця чергова спроба узаконити одностатеві партнерства в Україні турбує віруючих людей — не лише християн, але також і юдеїв, і мусульман. Відома загальна позиція з цього питання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Заявленою метою цього законопроекту є можливість вирішувати питання спадщини, спільного користування та розподілу майна, ухвалення медичних рішень у екстрених випадках, питання партнерського піклування про дитину тощо. Проте насправді йдеться саме про такого узаконення одностатевих партнерств. Яка позиція УГКЦ у цьому питанні, і що Церква пропонує цим людям натомість?
«Коли ми відслідковуємо різного типу законопроекти, які сьогодні зареєстровані у Верховній Раді, інколи видається, що це якийсь окремий жанр фольклору, ще одна сторінка народної творчості. Наприклад, є законопроект про те, щоб скасувати певні релігійні церковні свята — як от свято Різдва чи Трійці, а встановити державне „свято цвітіння української вишні“. Ну, супер законопроект! Така от цікава творчість — ми ж нікому не можемо заборонити бути творчими.
Але коли йдеться про законопроекти чи законодавчі акти, які суперечать природньому закону, маємо до справи з дуже серйозним явищем, яке ставить під загрозу фундамент самого законодавства України.
Кожен студент-початківець, який вивчає право, знає: кожен закон має джерела; закон не народжується із фантазії якогось законотворця; закон повинен мати якийсь фундамент, на чомусь базуватися. І ось джерелом і фундаментом законів Цивільного права, є природній закон, тобто те, що допомагає людині краще жити і вповні розвиватися у суспільстві.
Згідно морального вчення, зокрема, Католицької Церкви, якщо якийсь державний закон суперечить природному закону, то це не закон — це беззаконня. І такий закон не зобов’язує нас його виконувати у сумлінні. Тобто завжди були якісь норми і засади, які були і, сподіваюся, і надалі будуть основою розвитку державного і цивільного законодавства в Україні.
Коли йдеться про такого типу цивільні партнерства, маємо класичний випадок, коли законопроект суперечить природньому закону. Тому, мовою юриспруденції, йдеться радше про законопроект беззаконня, а не закону.
Наступна дуже важлива річ: такого типу законодавчі ініціативи є певним викликом для суспільної моралі. Очевидно, що є різного типу думки і особисті переконання, але колись якийсь законопроект має шанс стати законом, який буде зобов’язувати все суспільство до його виконання (а в даному випадку це щось, що є викликом для суспільної моралі), такого типу ініціатива повинна би пройти певну суспільну дискусію. Не можна позбавляти голосу суспільство, яке би мало право висловитися на таку дуже важливу тему.
Якщо такого типу мутація державного законодавства буде відбуватися, прикриваючись обставинами війни, — так, як це сталося, на жаль, у випадку ратифікації Стамбульської конвенції, коли ширше суспільство не буде мати жодного шансу висловитися на тему такого типу пропозицій, тоді щодо рівня демократичних цінностей і свободи у нашій державі можна поважно сумніватися.
Тому я б дуже просив, щоб наші законодавці, навіть коли приходить така ініціатива, зважаючи на її резонансність для суспільства, її відклали і не приймали такого типу закони під час війни. Дайте суспільству можливість на цю тему висловитися, послухайте людей, а тоді зможете відповідально за той законопроект голосувати чи ні, допрацьовувати чи відхиляти.
Скажу, що Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) уже скерувала відповідного листа до голови Верховної Ради та очільників фракцій, де висловила свої міркування на цю тему. Що тут нас справді обурює: сам факт, що у назві цього законопроекту говориться про цивільні партнерства, але у тексті такий тип партнерства прирівнюється до сім’ї, тобто мав би мати всі ті самі права, що й сім’я. І це вже дуже серйозна річ. Тому що сім’я — це ексклюзивний, плідний, вірний зв’язок у любові між чоловіком і жінкою. Інші цивільні партнерства називати сім’єю або надавати їм ті самі права, які має сім’я, означає зневажати сім’ю як первинну клітину усякого суспільства, в тому числі і українського.
Очевидно, що кожен законодавець буде мати свої аргументи, якими буде виправдовувати свою пропозицію, але кожен із тих аргументів — зокрема, ті, які заторкують фундаментальні цінності, сімейні цінності, потребує поважної експертної оцінки.
Тому це — справді доволі прикрий випадок. Сподіваюся, що наші законотворці поставляться до цієї проблематики з належною повагою і серйозністю, і будуть прислухатися до думки українського суспільства».
Про ініціативу впровадження шкільного курсу статевого виховання
Ще одна резонансна тема, яка виринула на минулому тижні, також стосується сім’ї та дітей. Петиція на сайті президента про впровадження обов’язкового статевого виховання в систему освіти України, яка набрала 25 тисяч підписів на свою підтримку, а отже — повинна бути якась реакція владних органів на таку ініціативу.
Що це за курс насправді, і чому Церква протестує проти такого нововведення, голова комісії УГКЦ у справах мирян і сім’ї Юрій Підлісний каже таке: «Cтатеве виховання дитини — прерогатива, перш за все, батьків, родини. Такий курс у школі не матиме ефекту, і єдина його мета — розказувати дітям існування різного роду сексуальних практик, які не узгоджуються з природою людини. Крапка».
Що про все це думає Глава УГКЦ і які пропозиції має Церква як щодо пояснювання поняття статевості, так і, власне, програм, які торкаються цієї теми?
«Коли мова йде про виховання дітей, відповідно до соціального вчення Церкви, саме батьки мають ексклюзивне непорушне право виховувати своїх дітей. А школа, Церква, суспільство можуть і повинні допомагати батькам у вихованні.
Це в совєцьких часах був такий період — коли, щоб усунути батьків від впливу на свідомість своїх дітей, і щоб комуністична партія могла безперешкодно творити нову людину, homo sovieticus’а, у батьків забирали право виховувати своїх дітей. Це — неприйнятно. Ось ми говорили про те, що держава не має навіть права евакуйовувати дітей без батьків. Тим більше держава не може претендувати на право через шкільну освіту усувати батьків від статевого виховання своїх дітей.
Друга важлива річ, яку я б хотів тут згадати: коли ми говоримо про статевість, про якісь дуже інтимні елементи людської особистості, постає питання — хто має право туди втручатися? Якими руками? З якими намірами? Тому коли мова йде про статеве виховання, це тим більше має бути сферою саме батьків. Так, часом батьки не дають собі ради: сьогодні виховання дітей є доволі складним процесом, і, зокрема, й виховання статевого. Католицька Церква має цілу програму допомоги батькам для правильного і здорового виховання дітей, зокрема, й щодо інформування дітей про певні речі. Адже це виховання є нічим іншим, як простором передавання цінностей, це дуже делікатний процес формування особистості. Очевидно, школа теж може мати тут свою роль, але ця роль має бути синхронізованою із унікальною місією родини і батьків.
До речі, тема статевого виховання у школі піднімається не вперше, тож ця петиція — це не якесь «вау, такого ще ніколи не було!». Було, ця тема піднімається ще з початку 1990-х: були й шкільні курси валеології, і інші предмети статевого виховання тощо. Були й відповідні баталії на цю тему з точки зору цінностей, Пригадую, якось міністр освіти просто розізлився на нас і одній із тих дискусій щодо змін в освіті: «Ви тільки критикуєте — але щось зробіть, щось запропонуйте!» Я був тоді викладачем морального богослов’я, і ми, разом із нашими викладачами і експертами Катехитичної комісії УГКЦ, напрацювали цілу програму статевого виховання під назвою «Тіло — храм Святого Духа»: вибудували тематику, вибудували навіть методологію, яким чином такого типу теми підіймати, щоб певні речі не піднести на сміх, не збаналізувати дуже важливі делікатні цінності. У цій програмі враховувалося, якого типу теми і дискусії личить підіймати у форматі шкільної програми, а що — залишати батькам; як робити батьків учасниками цього курсу, бо, на нашу думку, не зважати на батьків у цих питаннях абсолютно неприпустимо.
Отож, це — складний процес. Наша Церква має що сказати на цю тему. Якщо підписанти цієї петиції хочуть ознайомитися з розробленою УГКЦ програмою статевого виховання «Тіло — храм Святого Духа» — запрошуємо до дискусії. Пан Юрій Підлісний довгі роки працював в Інституті родини і подружнього життя УКУ. Сьогодні він очолює об’єднану комісію, яка також займається питаннями сім’ї. Ми маємо багато цікавих напрацювань, які можемо запропонувати суспільству».
