22 березня представники італійських благодійних організацій у рамках проєкту «Разом з Україною» завітали в один із шелтерів Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, який знаходиться у селі Заріччя. Там від початку повномасштабного вторгнення росії проживають внутрішньо переміщені особи, які постраждали внаслідок російської агресії на території України.
Італійську делегацію в особах отця Арістелло Міранда, директора CADIS (Камільянська міжнародна фундація із надзвичайних ситуацій), Доріани Сомми, координаторки проєктів Missione Calcutta Onlus та Стефано Гено, професора факультету соціальної психології Католицького університету Мілану, президента CDO (Конфедерація італійських благодійних асоціацій), зустріли люди, які мешкають у тимчасовому прихистку. А відтак провели екскурсію своїм будинком, у якому зараз мешкає 35 осіб, здебільшого матері з дітьми.
Представникам італійських благодійних організацій показали, зокрема, кімнати, де проживають сім’ї, кухню та їдальню, а також капличку, де мешканці шелтеру щодня моляться за перемогу України.
Відтак люди, які мали бажання, поділилися з гостями своєю особистою історією евакуації з окупованих територій або ж із тих населених пунктів, які постійно обстрілює ворог. Своєю чергою італійські благодійники нотували свідчення людей, аби запевнити своїх італійських колег у тому, що війна в Україні триває, а українці потребують реабілітації та постійної підтримки.
Пропонуємо вам історії кількох людей, які сьогодні проживають у Заріччі.
Наталія, Харків.
«Два тижні ми просиділи у Харкові, який постійно обстрілювали. Ми не знали як діяти, бо рідний дім покидати не хотілося, але життя моє та сина було ціннішим. Як тільки налагодилася евакуація, потягом ми виїхали з прикордонного міста. Спершу жили у родичів тут, у Заріччі, а згодом дізналися про цей прихисток і переселилися сюди. Тут у нас продовжується життя, але трохи інше, ніж вдома», — розповідає пані Наталія.
Жінка також додала, що її син у Заріччі ходить до школи. Вони вже облаштували свій побут на Івано-Франківщині, однак понад усе пані Наталя з дитиною мріє повернутися до рідного дому.
Інна, Запоріжжя.
«Я разом зі своїми дітьми виїхала із Запоріжжя у жовтні 2022 року. Прожили під ракетними обстрілами вісім місяців, а восени, коли атаки стали інтенсивнішими, ми вирішили, що потрібно їхати, бо хтозна що з нами може статися завтра», — зазначає Інна.
Жінка також додала, що обстріли були настільки частими й масовими, що вночі неможливо було спати, ввесь час у місті лунали вибухи.
«Сьогодні для нас найголовнішим є те, що тут тихо. Перші ночі діти говорили мені: «Мамо, ми нарешті виспалися». А зараз ми всі чекаємо моменту, коли повернемося додому, бо там на нас чекає чоловік та мої батьки», – додала на завершення пані Інна.
Марина, Пологи.
«25 лютого мій чоловік та чоловік моєї сестри вивезли нас у село на Запоріжжі, бо вважали, що там нам з дітьми буде безпечніше. У той час чоловік ввійшов до складу місцевої тероборони, активно займався волонтерською діяльністю, підтримував людей, які не могли самостійно впоратися, — розповіла пані Марина. — А 7 березня 2022 року його машину розстріляли російські солдати, він загинув».
Відтак жінка продовжила: «На той час у нашому місті були дуже сильні обстріли. Не працювали жодні державні структури, ні поліція, ні аварійна служба, ні швидка допомога. Чоловіка привезли до мене з дітьми, у село до батьків, бо в місті навіть кладовища були заміновані. Поховали ми його без жодних документів».
Пані Марина розповіла, що в окупації було дуже страшно: «Військові залякували нас для того, щоб ми не здавали їхні позиції ЗСУ. Рашисти стріляли по наших домівках і стверджували, що це роблять українці».
Як розповідає Марина, з міста люди часто виїжджали не через обстріли, а через те, що боялися голоду, бо їжа закінчувалася.
«Ми виїхали у квітні. Коли з’явився зв’язок і ми побачили по телевізору те, що відбувалося в Бучі, стало страшно за наше життя та життя наших дітей», — сказала Марина.
Сім’ї виїхали до Запоріжжя, де прожили до жовтня, доки не почалися масовані ракетні обстріли міста. Пані Марина розповідає, що документи про смерть чоловіка змогла зробити лише через суд уже у Запоріжжі, їй дуже важко було довести, що чоловік дійсно загинув.
На завершення своєї розповіді жінка додала: «Тут справді тихо. Ми з сестрою думали, що будемо тут тиждень-два і поїдемо далі. Але ці тихі ночі – це наче «наркотик» для нас. У цьому місці не чути сирен, а це дозволяє трішки видихнути й не хвилюватися за життя дітей».
Алла, Новодружеськ.
Жінка розповіла, що зі своєї рідної домівки син евакуював її спершу до стійкого міста Бахмут, тоді ще він був цілим, там не точилися бої, люди жили спокійним (наскільки це можливо у прифронтовій зоні) життям.
«Однак, коли син зрозумів, що на Сході України ситуація геть складна, і для якісної праці ЗСУ потрібно якнайменше цивільних, то евакуював мене у безпечне місце. Мій син — військовослужбовець, він сказав мені чекати його тут, а він зовсім скоро повернеться з перемогою».
На завершення пан Стефано подякував присутнім за те, що вони змогли відкрити своє серце: «Нам бракує слів, аби передати те, що ми відчуємо, послухавши ваші історії. Нам складно уявити, що діється у вашому серці після всього вами пережитого».
Своєю чергою пані Доріана сказала: «Повертаючись від цих прекрасних людей, у мене в голові виникають питання: чому? Чому це сталося саме з ними? Як таке могло трапитися у XXI столітті? Я шукаю відповіді на ці питання, однак не можу її знайти. Це однозначно люди, які потребують нашої допомоги й підтримки, і ми будемо робити все для того, аби забезпечити їм мирне життя».
Христина ГАМАНЮК
