Олеся Калинюк, прийнявши в родину сироту, позбулася чоловіка та рідних дітей. Та саме прийомна донька залишилася з жінкою в найважчі хвилини її життя.
«Я привела Оксанку додому вперше у передвеликодній тиждень, 15 років тому, — згадує мати. — На жаль, її не прийняли мої рідні, називали «приблудою». Тепер Оксанка захищає Україну. Але не на передовій, а в госпіталі. Вона — медсестра, допомагає лікарям рятувати життя нашим захисникам, а ті — рятують нас та світ від російського окупанта».
…Олеся дуже рано вийшла заміж, їй заледве виповнилося 18. Дівчина була з бідної багатодітної родини, де, окрім неї, було ще шестеро сестер. Її батько був добрий та роботящий, але, на жаль, небайдужим до чарки. Коли випивав, то проганяв усю велику родину з хати, і часто бив матір за те, що вона… народжує доньок.
«А мама постійно хворіла, або… була вагітна, – з гіркотою каже жінка. – Я була третьою. Старші сестри мене постійно лупцювали, батьки кричали, а молодші намагалися відібрати навіть шматок хліба. Вони були проворніші й хитріші за мене». Тому Олеся завжди залишалася або голодна, або в майже обірваних речах, бо кращі забирали собі сестри. Дівчина понад усе хотіла вирватися з дому. Отож вихід із непростої ситуації знайшла… у подружжі.
Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася на автобусній зупинці. Це було взимку. Олеся їхала провідати свою молодшу сестру в лікарні. Була одягнена у весняну курточку, легкі кросівки і трусилася від холоду. Хлопець пошкодував «дитину» (бо у свої 17 років вона виглядала як 13-річна дівчина), дав їй свою куртку, шапку, провів до лікарні та запропонував купити взуття. Олеся спочатку злякалася незнайомця, але Петро сказав, що він завжди допомагає потребуючим, бо сам, коли був за кордоном на заробітках, жив у страшних злиднях, адже все зароблене за півроку в нього вкрали його ж родичі. А згодом ще й сказали, що він… пропив заробіток. «Мені тоді один чех допоміг, Іржі звати, я тепер у нього працюю, — ніби ковтаючи слова, говорив Петро. – Я тоді пообіцяв, що коли побачу людину, якій потрібна допомога, то зроблю все, що зможу».
Олеся, розчулившись, розплакалася і розповіла про своє важке життя.
«Ото в тебе катавасія», – опустивши голову, мовив Петро, а згодом і про себе розповів. Казав, що його батьки взагалі на нього увагу не звертають, а допомагають лише молодшому братові. Той з дитинства хворів, а Петро був міцний та здоровий, лише вчитися не любив. Але нічого, у нього руки вправні, зможе й без науки собі на прожиття заробити. Далі парубок похвалився, що вже чотири роки їздить у Чехію, квартиру в райцентрі купив, ремонт незабаром робитиме, і хоче одружитися, лише нареченої ще не пригледів.
«Може ти станеш моєю жінкою, як підростеш?», — засміявся хлопець.
«Мені вже 17, і я цього року школу закінчу та буду йти на медсестру вчитися», — посміливішала Олеся, якій сподобався простий, прямолінійний і добрий парубок.
…Молоді люди почали зустрічатися. Дівчина, яка мало що в житті бачила, не помічала, як її коханий намагається, аби вона робила, говорила та діяла так, як він сказав, контролювати її слова та вчинки. Через рік вони побралися. Петро незабаром поїхав на заробітки, перед тим, не дозволивши молодій дружині поступити в медучилище. Казав, що для жінки найкраще — це сидіти удома та дбати про чоловіка. Олеся, трохи посумувавши, вирішила, що коханий краще знає, що їй робити. Та й сумувати молода жінка не мала часу, бо за чотири роки в неї народилося двоє дітей: син Володя та донька Ярослава. Коли діти пішли до школи, Олеся, попри незгоду чоловіка, влаштувалася прибиральницею у школу-інтернат. Жодної освіти в молодої жінки не було, зате вона добре виконувала свої обов’язки. Отож директорка закладу незабаром перевела старанну працівницю на посаду нянечки. Олесі дуже подобалася її робота, вона старалася допомагати сиріткам, які називали її «тьотя-няня-мама».
…Одного разу в інтернат привезли 10-річну дівчинку. Вона була мовчазна і понура, ні з ким не розмовляла, забивалася у найдальший куток кімнати і, обхопивши коліна руками, хиталася взад-вперед. Щоправда, на відміну від інших дітей з інтернату, дівчинка мало й не жадібно їла, не агресивна, лише обпікала всіх колючим поглядом чорних очей. Ані одягу, ані смаколиків не просила, а на уроках сиділа тихо й на жодне запитання не відповідала. Вчителі казали, що цій дитині дорога у спеціальний психіатричний заклад, куди, на жаль, часто відправляли вихованців школи-інтернату. Згодом з’ясувалося, що Оксану всі називали приблудою, бо вона часто втікала з іншого інтернату, звідки її привезли, та… йшла шукати маму, яка від неї відмовилася. Це дивно, але жінка не пиячила, працювала, проте вела розгульне життя. Її чоловік довго терпів витівки дружини, а коли дізнався, що Оксана не його донька, то пішов з родини.
Це так розлютило матір дитини, що вона вирішила позбутися доньки. Не зважаючи на осуд знайомих та сусідів, відвела Оксанку до інтернату, залишила в кишені записку, а сама зібрала речі і в той же день виїхала за кордон, де перебуває й досі. Нещасну прийняли до інтернату, розшукали батька, тобто чоловіка, який жив з її матір’ю, та примусили його забрати дитину. Чоловік взяв, але вирішив зробити тест ДНК, з’ясувалося, що Оксана таки йому не рідна. Тоді він вчинив так, як мати дівчинки, а сам поїхав у росію до родичів. На початку 2000-их у нині ворожу країну українці їздили часто. Отож за короткий час дитину двічі зрадили найрідніші люди. Оксанка була у важкому психологічному стані.
Допомогла дитині Олеся, яка по-материнськи відчула зболене серце бідолашки. Жінка довго окремо від інших дітей сиділа з Оксанкою, іноді клала перед нею домашній пиріжок, приносила курячий бульйон чи котлети. А згодом почала приносити дитячі книжечки своєї доньки. Усе це робила мовчки, ні про що не питала, не повчала, не жаліла і навіть не старалася приголубити, хоча й дуже хотіла. Через кілька місяців Оксанка звикла до дивної тітки-няні, і з нетерпінням щодня її чекала. З Олесею Оксанка стала спокійнішою, почала розмовляти і виявилося, що вона доволі розумна дівчинка. Вона й надалі мало говорила, але почала добре вчитися.
Коли Олеся захворіла на грип, і кілька днів не приходила на роботу, Оксанка… сама її знайшла. Своїм приходом додому до «тітки-няні» вона здивувала Олесю та розлютила її дітей.
«Мам, тут до тебе… той… приблуда… прийшла!», — зопалу крикнув 15-річний Володя, а 14-річна Слава лише хмикнула та демонстративно грюкнула дверима своєї кімнати. Олеся, хоча ще й була не зовсім здорова, кинулася до вихованки, а та до неї, плакала, обнімала, просила забрати з інтернату. Серце Олесі не витримало, і вона сказала, що забере її додому. Так і вчинила. Та робити це жінці було щоразу непросто. Якщо з керівництвом інтернату вона домовилася швидко, то вдома на неї чекали неабиякі проблеми. Діти були категорично проти Оксанки.
Олеся не раз намагалася поговорити з дітьми, розповіла важку історію дівчинки, але син з донькою вперлися — і край: «Не хочемо бачити вдома приблуду». «Та хіба такими жорстокими я вас виховувала?», — всовіщала дітей мама, але ті були непохитні. Коли із заробітків повернувся Петро, то вони так налаштували батька проти мами, що Олесі не було вдома спокійної хвилини. Петро теж був категорично проти «приблуди». Олеся, коли брала Оксанку з інтернату, то гуляла з нею містечковим парком, ходила в кафе, до знайомих, або їхала в обласний центр. Після кожної прогулянки на неї удома чекав скандал.
А одного разу, повернувшись, Олеся не застала вдома нікого. За кілька хвилин зателефонував Петро і сказав, що він її покидає… через «приблуду». Та це була лише причина. Виявилося, що в чоловіка вже давно була інша жінка в Чехії. Діти Олесі спочатку переїхали до батькових далеких родичів. Олеся не могла собі знайти місця. Вона вирішила поговорити з Оксанкою та сказати їй, що більше вона не зможе приходити до неї, бо жінка любила своїх рідних і не хотіла їх втратити. Дорогою Олеся зайшла до церкви, хоча до храму ходила дуже рідко. У святині був старенький дяк, якому жінка довірилася і розповіла про свою проблему. Чоловік порадив, аби та не робила нічого зопалу, а лише молилася. Проте молитися Олеся… не вміла. Але щиро зверталася до Бога своїми словами і просила допомоги.
…Минуло кілька тижнів. Петро не телефонував, діти дзвонили зрідка і казали, що їм добре в родичів, а Оксанка мовчки тулилася до «тітки-няні». «В мені ніби щось зламалося. Я твердо вирішила, що ця дитина буде зі мною», – каже пані Олеся. Жінка взяла дівчинку під опіку, хоча це було нелегко без згоди чоловіка. Та їй допомогли працівники інтернату, які щиро дивувалися і всоте запитували навіщо їй «той клопіт». У передвеликодній тиждень Оксанка прийшла додому з речами. Олеся вирішила разом з Оксанкою ходити часто до церкви. Жінка молилася за вирішення родинних проблем, а дівчинка дякувала Богу за маму. На жаль, ані чоловік, ані діти до Олесі не повернулися. Петро так і залишився в Чехії. А діти, закінчивши школу, влаштували своє життя: Володя поїхав за кордон до батька, а Ярослава вийшла заміж і з чоловіком виїхала до США.
З Олесею залишилася Оксанка, яка так її полюбила, як рідні діти ніколи не любили.
«Донька закінчила медучилище, стала медсестрою, працювала в обласній лікарні, а коли почалася війна, без вагань поїхала допомагати нашим лікарям рятувати захисникам життя, — хвилюючись, розповідає жінка. — У перші дні, коли Оксанка поїхала в Дніпро, я думала, що збожеволію. Щодня молюся на вервиці, жертвую піст за свою Оксанку і наших воїнів захисників. Допомагаю волонтерам, в’яжу шкарпетки та роблю енергетичні батончики».
З рідними дітьми Олеся, на жаль, мало спілкується, хоча дуже сподівається, що все у них буде добре. Із прийомною донькою жінка щоденно розмовляє по телефону і дуже чекає свою героїню на Великдень.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
