Ініціатива “Спадщина.UA” вже кілька років займається порятунком і відновленням історичної архітектури. Серед останніх великих проєктів – селище Поморяни на тисячу мешканців на межі Львівської і Тернопільської областей.
Про реновації старих та історичних будівель – читайте у інтерв’ю засновниці проєкту Ганни Гаврилів.
Ви з темою реновації пов’язані вже не один рік. Загалом практику відновлення бачили в Нью-Йорку, де компанія купувала старі аварійні будинки і перепродавала після відновлення. Подібний аналог є в Британії, де організація має у своїй власності та управлінні по всій країні близько 400 історичних будівель та 80 тисяч гектарів історичних земель. Наскільки це актуально для України?
Коли почали працювати, наявність об’єктів культури спадщини на ринку не була також гострою та актуальною. Це був “фальш-старт”, і ми мали дуже гарні проєкти, але вони були утопічними. Натомість зараз, у час війни, ставлення до спадщини змінилось і ці процеси набули актуальності.
По-перше, українці почали більше любити і цікавитися своєю історією, культурою, любити свій рідний край, — тобто це стало трендом, модою і нормою. По-друге, українці почали цінувати культурну спадщину і робити все для її збереження. Існує частина суспільства, яка готова інвестувати в об’єкти культурної спадщини: хтось купував палаци, а хтось хатинки, але це все одно йде про українську ідентичність. По-третє, раніше більшість таких об’єктів не існувало ринку культурної спадщини і переважна більшість з них були націоналізовані; після Радянського Союзу вони всі стали державною або комунальною власністю. Оскільки державна скарбниця порожня у зв’язку з війною, держава почала масово викидати на ринок та приватизацію багато занедбаних споруд. Більшість з них — об’єкти культурної спадщини.
Я думаю, що найближчі два роки таким чином і відбудеться природне реформування ринку культурної спадщини України. Думаю, що за два-три роки це буде класний період в Україні, коли багато людей зможуть стати господарями об’єктів культурної спадщини й інвестувати в них.
Ініціатива існує з 2018 року. Як багато за цей час об’єктів вдалося відновити?
Раніше ми не гналися за кількістю, а гналися за якістю, і наша ініціатива фізично існує з 2016 року. І перше, що було, — ми мали абсолютну мрію врятувати Поморянський замок на Львівщині, і це, власне, де ми зараз рятуємо хатинки. Це був порятунок заради порятунку. Ми не бачили, як рухатися далі, але вважати, що рятувати треба.
Наша діяльність спирається на органи місцевого врядування, обласну раду, це були їхні кошти: через лобіювання інтересів, через пошук грантів, через проєкти обласної ради. За цей час ми зробили дуже круті дослідження про Поморянський замок, зробили проєкт реконструкції історичного парку при замку. Обласна рада зробила часткову документацію на замок і частково його підсилила. Це важкий об’єкт, аварійний, він потребує великого фінансування, очевидно, бюджет України і загалом система бюрократична України не була до цього готова. Тому об’єкт не відбувся, але Поморянський замок ми щонайменше вивели в інформаційний простір і зробили його впізнаваним для цілої країни.
Другий проєкт, який ми робили, — Тартаківський палац на Львівщині. Довкола нього сконсолідувалася потужна місцева громада. Спільно зі співаком Сашком Положинським ми виграли проєкт Українського культурного фонду “Тартаків Тартак”. І це був прекрасний кейс зі слоганом “На що здатна горстка небайдужих, яка прагне врятувати культурну спадщину”. І дійсно, за два роки роботи проєкту до нього долучилися 30 наших резидентів та близько 150 людей з місцевої громади. Загалом фактично за тиждень ми повернули об’єкт до життя. Так, Тартаківський палац, що колись був мальовничою руїною, перетворилася на туристичний об’єкт.
Ще один успішний кейс, над яким працюємо і зараз, — трошки скромніша будівля місцевого значення у Бізерті на Львівщині. Це будівля товариства “Сокіл”, над якою ми працюємо уже рік. Ми поміняли вікна, зробили санвузли, зробили реставрацію кількох об’єктів. Цього року частково будемо ремонтувати дах.
У часи війни ми ркшили далі. Влітку спільно з ініціативою Чернігівщини і Київщини долучилися до порятунку храму Івана Мазепи. Це є храм — пам’ятка місцевого значення, мазепівське козацьке бароко у селі Дігтярівка на Чернігівщині, який влітку був в окупації. Ми почали відновлювати його одразу після окупації. Це був наш національно-культурний фронт — ця церква належить Українському патріархату. и спільно з нашими друзями з інших регіонів України доведемо цю будівлю до пуття.
В інтерв’ю виданню “Хмарочос” ви зазначали, що нині є запит від тих людей, які приїжджають, на встановлення ванни, туалетів у будинку. Тобто ці оселі нові власники розглядають вже не як дачу для відпочинку, а повноцінне житло для постійного проживання?
Війна й епідемія дали поштовх дистанційній формі праці. Люди змучилися від міста. І багато людей виявили, що можливо жити за межами міста на природі без втрати якості життя. Тому так, ми починали з дач, але на останній об’єкт у нас є запити на санвузол і на умови проживання. Дійсно, багато людей готові не жити цілодобово і цілорічно, але кілька днів на тиждень перебувати там. Я думаю, що це вже великий прогрес. Тому що Поморяни — це є маленьке містечко з великою історією, яке три роки тому вимирало, і люди звідти тікали, а зараз вертаються.
Ви відновлюєте ці оселі, серед цих об’єктів, я впевнений, що для вас кожен особливий і унікальний. Які цікаві є об’єкти і що цікавого в них, що обов’язково хочеться відновити і зберегти?
Найцікавіші ті, що останні, ті, які в роботі. Одна з останніх в нас була хатка гірчична. Цій хатці біля ста років в Поморянах. Вона була дуже складна. Ми робили її 3 місяці, це був довгий проєкт. І це була хатка моєї мрії, і я там бачила, що з цієї хатки сам Бог велів зробити садибу. Там неймовірні пічки автентичні збереглися, неймовірна столярка дерев’яна. Ця хата буде об’єктом зеленого туризму. І я дуже щаслива, що новою господинею цієї хатки стала пані, якій сподобалися наші ідеї, яка в них повірила. І вона погодилася в цю хатку інвестувати кошти, як власний об’єкт інфраструктури гостинності. Тому вже цього літа можуть приїхати сім’ї зі всієї України і в цій хатинці переночувати. Хатка настроєва, дуже стильова, має старий яблуневий сад, дуже гарну панораму. Коли буде дощ, запалити собі п’єц і погрітися біля старого п’єца.
Найважливіше — ми там хочемо робити звані вечері, де буде місцеве населення вбране в історичний одяг, якому сто років, будуть подавати локальну кухню відвідувачам. І ми створили таку собі доктрину поморянської кухні — відібрали рецепти місцеві, рецепти дуже цікаві: чорні вареники, огірки в горілці й інші дивні назви, дуже колоритно.
Я дуже вірю, що коли таких зелених садиб, які будуть розвивати туристичний потенціал в громаді, буде багато, то вони дадуть поштовх до відродження Поморянського замку. Власне, Поморяни — це є одна локація, але паралельно у нас почали виникати такі резиденції в іншій локації. У нас зараз є об’єкти на Волині, на Хмельниччині і в кількох локаціях на Львівщині. Воно має велику цінність для містян, які хочуть прийти в села до своєї ідентичності. До нас ще дзвонять люди з інших населених пунктів України, які кажуть: “Порадьте нам”. І ми радо ділимося досвідом і добрим, і негативним, і помилками, як робити такі об’єкти. Я думаю, що виникає такий своєрідний тренд на старі хатинки. Я думаю, що це дуже класно.
