Він прожив небагато – всього п’ятдесят років, але у його житті були два цікаві моменти, якими можуть похвалитися не всі священнослужителі. За життя Володиславу Бачинському пощастило побувати з місіями і в Римі, і в Константинополі, а таке, погодьтеся, випадає не кожному.
Народився Владислав Бачинський у 1833 році в селі Золотники коло Теребовлі на Тернопільщині. Походив із давнього шляхетського роду рицарів де Котлович (так себе називали представники цього роду, які належали до герба Сас). Гімназію В.Бачинський закінчив у Тернополі, а на факультеті богослов’я вчився спочатку у Львові, а пізніше у Відні. З 1856 року працював професором гімназії, де свого часу навчався. Тут він, ще як богослов, викладав у молодших класах українську мову.
У 1859 році Владислав Бачинський висвятився на священника. Перед висвяченням одружився, але дуже скоро повдовів. Через два роки В.Бачинський із Галичини виїжджає до Відня, де з 1861 року обіймає посаду духівника у тамтешній семінарії. Тут він віддається не тільки ревному служінню Богові, але й починає займатися науковою діяльністю. Особливо його цікавило канонічне право. А ще він був активним діячем віденського товариства «Січ» і щирим прихильником української справи.
У 1863 році разом із Митрополитом Спиридоном Литвиновичем він взяв участь у поїздці до Риму і там своїм фаховим підходом, причинився до укладання Конкордії (з лат.concordia — «згода»). Це була угода греко-католиків з римо-католицькою церквою, яка стала перешкодою в полонізації Галичини. А в 1865 році уже з Йосифом Сембратовичем він здійснив поїздку до Константинополя з метою упорядкування церковних відносин. У 1873 році В.Бачинський був іменований крилошанином Львівської капітули, а в 1878-1883 роках став керівником Львівської духовної семінарії. У семінаристів він мав великий авторитет завдяки своїй вирозумілості та симпатії до молодого покоління. А ще він вирізнявся різними здібностями та великими знаннями, бистрим і завжди веселим розумом, добротою серця, чемністю і учинністю (чуйністю. – І.Д.). Після нього цей навчальний заклад з 1883 по 1893 рр. очолював однофамілець Олександр Бачинський.
Владислав Бачинський разом Анатолем Вахнянином, Омеляном Огоновським, Романом Заклинським, Омеляном Партицьким та іншими був одним із засновників товариства «Рідна Школа» (виникло у Львові 1881 року).
Помер Владислав Бачинський несподівано 20 грудня 1883 року у Львові. Часопис «Діло» відгукнувся на його смерть розлогим некрологом, а також повідомленням про похорон.
Свої літературні нотатки та журналістські статті В.Бачинський підписував псевдонімом Василь Котлович. Як уже знаємо, це його родове назвисько. Досить цікава історія його походження, яка сягає ХVІ століття. Нащадки одного брата Петра були відомі як Поповичі, а інший брат Василь мав прізвисько «Котел» (у документах «Kothel, Koczliel, Kothlik»). Його четверо синів та внуки в останній чверті XVI – початку XVII ст. регулярно з’являються в актах Перемиського гроду та земського суду з прізвиськом «Котлович». Як бачимо, у своєму псевдонімі В.Бачинський не тільки звернувся до давнього прізвища, але й незмінним залишив ім’я свого предка, від якого й пішли Котловичі. Хоча родинним осідком Бачинських було село Бачини на Лемківщині.
Зараз збереглося мало його творів, але вони направду заслуговують на увагу. Перший – це «Спогади про Євстахія Прокопчиця, радника шкільного і директора гімназії тернопільської, що помер у 1856 році. Написав Василь Котлович». Книга має всього 13 сторінок і була видана у Львові в типографії Інституту Ставропігійного у 1860 році. Зараз вона зберігається у Львівській Національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника.
Другим цінним джерелом, яке вийшло з-під руки В.Бачинського і теж підписане псевдонімом – це добірка подорожніх нарисів – «Путєшествіє руських ієрархів до Рима 1863 г.». Вони друкувався на шпальтах «Вістника для русинів Австрійської держави» з номера в номер від кінця березня до середини червня 1865 року. Варто зазначити, що це перші в українській журналістиці твори такого спрямування і направду Владислав Бачинський (Василь Котлович) заслуговує того, щоб його ім’я згадувалося серед зачинателів цього жанрового різновиду у вітчизняній пресі.
Завдання, яке я ставив, пишучи дану статтю, – повернути із забуття ім’я цього свого часу відомого священника та письменника. Звісно, що відомостей для ширшого його портрету, в тому числі й літературного, бракує. Але в даній статті це зроблено уперше, а тому я дуже сподіваюся, що наступні дослідники біографію цього непересічного чоловіка доповнять новими фактами.
Іван ДРАБЧУК,
історик, член Національної спілки краєзнавців України.
