Іноді віра – це не вірити.
Не вірити в те, чого Бог не казав.
•
Часто стикаюся з вірою, яка обмежилася до безпечного “гріх чи не гріх?”. Ніби Богові більше нема чим перейматися, аніж молекулою м’яса у п’ятницю чи позіханням на молитві.
•
Бо віра – це стосунки.
А не правила. Правила можуть лише допомагати будувати стосунки
“Бог став людиною, а не книгою” – сказав недавно один отець єзуїт.
•
Віра – це довіряти тому, що каже Бог, і вміти відрізняти, чи то Його мова, чи то “глухі журналісти” неправильно записали Його інтерв’ю.
Під “журналістами” маю на увазі тих, хто забороняє людям читати якусь сучасну літературу, бо вона їм нашкодить, забороняють думати самостійно і критично, бо лиш вони єдині правильно інтерпретують Біблію, це ті, хто маніпулює почуттям провини і кричить, що все гріх, забуваючи, що у серці християнства є Бог і Відкуплення, а не гріх і почуття провини.
•
Якщо Бог щось забороняє, то лише те, що може мене вбити. Вбити любов, стосунки з Ним, іншими і собою. Всі інші заборони – це не про любов, а про неправильне застосування Божого Слова.
•
Щоразу, коли хтось питає, чи то гріх, я питаю у відповідь: а ви як вважаєте? Бо сказати “так” чи “ні” – легко і швидко. А дозволити людині відчути, що вона теж має голову і критичне мислення – це те, що справді мотивує дорослішати не лише по-людськи, а й у духовному житті.
•
Щоразу, коли хтось щось забороняє, варто шукати фактів: чи є ця заборона офіційно прописана в церковних документах, катехизмах, в офіційних джерелах, чи це лише особиста думка того, хто це говорить, і, відповідно, ні до чого не зобов’язує? Я вірю в Церкву зрілу, мудру і таку, що мислить, а не лише сліпо виконує все, що десь хтось сказав.
•
І ще одне: не існує простих відповідей на складні питання. Якщо вам хтось їх пропонує – будьте обережні.
Сестра Антонія Шелепило
