Під такою назвою пройшла творча зустріч у Загвіздянському ліцеї про неймовірну українку Софію Яблонську. На запрошення учительки української мови та літератури Світлани Гордюк ми з талановитими учнями 7 класу Угринівського ліцею вирушили до Загвіздя уже вдруге, аби оповісти в особливій формі про видатну українку. Захід відбувся в рамках авторського проєкту «Видатні та неймовірні».
У рамках заходу: жива розповідь про улюбленицю досліджень – незвичайну подорожничку Софію Яблонську, авторська сценка «Афіші і троянди». Перед нами на мить ожили ще зовсім юна Софія Яблонська (Ангеліна Качкан), художник, її друг Роман Турин (Марко Закіров). Мої чудові ведучі, котрі допомогли розповісти про мандрівницю: Анна Дворська та Остап Воненька. Наша публіка була чудова: учнів 9 та 10 класів та педагоги закладу освіти. Учениця 7-А класу Аня Яремко спеціально для цієї події намалювала малюнок.
А тепер детальніше: уявіть собі на мить. Тернопіль, 1926 рік. Юна Софія, за дорученням свого брата, управляє двома кінотеатрами у місті… Заклопотано розглядає афіші фільмів, щось нотує, думає. До неї приходить Роман Турин, художник, який до того вже побував у Парижі, тож розповіді про далекі краї йому близькі. Вони товаришують, познайомилися саме тут. Можливо, Роман і був тим юним коханням Софії. Відомо, що навіть коли мандрівниця жила у Франції, він їй писав листи. Їхні долі не поєдналися, зате точно ці люди мали колосальний вплив одне на одного. Зрештою те, що до останніх днів Софія берегла у своєму альбомі фото митця, є дуже промовистим. Тож, написана і зіграна сценка – то була спроба уявити, про що могли розмовляти майже 100 років тому дві цікаві постаті…
Але хто така ж Софія Яблонська? Чому вона вартує нині наших роздумів, розповідей та художніх втілень? Пропоную до вашої уваги уривок із власного творчого дослідження, після прочитаного та переосмисленого…
Письменниця, кінооператорка, фотографиня, архітекторка, декораторка, модельєрка, репортерка. Авторка бестселерів, книг подорожніх нарисів «Чар марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939).
Народилася Софія 15 травня 1907 року в селі Германів на Галичині (нині село Тарасівка Львівської області). Змалку уявляла собі далекі краї і себе там. Зростала у сім’ї священника Івана Яблонського та матері Модести. Мала особливо теплі стосунки з батьком (значно тепліші, аніж з мамою), котрий також умів допомогти людям від різних недуг, вивчав медичні студії та проводив лабораторні експерименти. А ще займався огородництвом, розводив рожі. Листи від своєї улюбленої донечки батько тримав за образами в хаті… На великі свята до їхнього двору з’їздилося чимало гостей, отців та їх родин із сусідніх сіл. Вперше задумала стати акторкою, коли одного разу сестра Марія збирала на перший бал у пишну сукню, дарма що позичену. То ще було якраз тоді, коли сім’я жила у Львові на вулиці Зеленій. Їй пророчили долю та успішну кар’єру в Україні, а вона зібрала валізи і 1927 року гайнула до Франції. Там студіювала мистецтво – знімання документальної фільми. І першим її завдання було відзняти фільм про Мароко, отож найперше відправилася туди. Відтак все і закрутилося… Дівчину перестала вабити кар’єра акторки, вона сама захотіла знімати.
Китай, Японія, Австралія, острови Бора-Бора, Таїті, Франція, Сінґапур, Ява, Балі, Нова Зеландія, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Цейлон, Африка, Мароко, Камбоджа, Малайські острови, Північна Америка – неповний перелік досліджених та побачених континентів нашою українкою. Нині, мабуть, важко буде нам повірити в те, що в ті часи на Галичині багато хто не сприймав серйозно постать Яблонської, як і її подорожні нариси. Ба більше, були й ті, хто сумнівався у правдивості того, про що писала мандрівниця. А чи все те направду бачила ця жінка? – казали вони. У ті часи зібратися в таку далеку і довгу подорож було справжньою сенсацією. Вона, либонь, перша із європейців куштувала зупу тубільців на вулиці, брала участь у ловах на тигра і була визнана таїтянською королевою. Жителі острова Бора-Бора назвали її Теурою, що перекладається як «червона птаха».
Саме у Китаї Софія знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком – французом, менеджером імпортно-експортної компанії в Китаї та Індокитаї – Жаном Марією Уденом. У Китаї сім’я прожила майже 15 років, мали трьох синів. Згодом облаштували власне мешкання у Парижі. Великий відтинок свого життя Софія присвятила винятково родині: чоловіку, синам і улюбленому дому. Вдома створила затишок у всіх проявах і відмовила собі у цінному – писати. Але, все ж, до писання поверталася.
«Колись, коли вже набридне подорожувати по світу, прихистком стане не острів Таїті, не казкова Індія, а хатина десь у Карпатах…». Так казала Софія. Але сталося не так, на жаль… По дорозі до видавництва, куди жінка везла свій новий рукопис книги «Дві ваги – дві міри», потрапила в автокатастрофу і невдовзі померла. Ця книга вийшла 1972 року, уже після смерті письменниці. «Книга про батька» надрукована 1977 року (перевидання: «Богуславкнига», 2016). І хоч цю книгу авторка не встигла завершити, проте саме той текст розповідає читачам про найособливіше – її дитинство та рідних.
На щастя, нарешті майже усі твори Софії Яблонської отримали нове життя в незалежній Україні. (Літературна агенція «Піраміда» здійснила видання книг Яблонської «Листи з Парижа. Листи з Китаю», «Чар Марока. Далекі обрії», видавництво «Родовід» – фотокнигу «Теура. Софія» та інші художні твори в окремих книгах).
Вражаючий факт, але звістку про її смерть 4 лютого 1972 року не надрукувала жодна газета в Україні. Просто разючий дисонанс, якщо пригадати, як часто писали про Софію в 1930-х роках тут, в Україні. Перші статті, присвячені Софії Яблонській, були надруковані аж у 1990 році. Це був нарис під назвою «Ялинковате» авторства Романа Горака. Великий внесок у популяризацію імени Софії Яблонської та її творчости зробила її товаришка і порадниця Марта Калитовська. Саме вона привезла в Україну 1985 року «Книгу про батька» Яблонської і переклала французькою усі твори своєї подруги.
«Вона ніколи не хворіла, не занедбувала руханки, плавала в морі від ранньої весни до пізньої осени, зимою їздила на лижах і ковзанах не гірше за молодих, часто утримувалася від їжі…», – згадувала її посестра по духу М. Калитовська. До кінця свого життя Софія свято берегла три речі: «Кобзаря» Шевченка, гуцульську ляльку, що її подарували на Галичині, і дерев’яну різьблену мищину.
«А там десь сільські хати, родини, тихе життя, скрип коліс на дорозі, рехкотання жаб, празники, церкви, неділі, ярмарки. Все!» Десь там… Але вже ні там, ні тут нема Софії, але є її яскравий відбиток у блискучій творчості. Нині до нас із світлин дивиться незвичайна жінка – перша галичанка, що «пустилася в широкий світ власними силами». Красива, інтелігентна, розумна, амбітна, жива. Вона, наша унікальна Софія, хоче і нині через свої подорожні записи познайомитися з нами, заприятелювати.
Ірина САДУЛА,
учителька української мови та літератури Угринівського ліцею.
