Українська Греко-Католицька Церква, відповідаючи на виклики, породжені війною Російської Федерації проти України, активно готується до реалізації програми Синоду Єпископів УГКЦ «Зцілення ран війни».
Про особливості цієї програми Наталія Павлишин, журналістка інтернет-ресурсу «Дивенсвіт», поспілкувалася з Головою Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я сестрою Севастіяною Карвацькою, ЧСВВ.
«Духовні особи священники, монахи і монахині ― це ті, до кого люди, які пережили різні травми війни, звертаються перш за все. Погодьтеся, сьогодні немає жодної особи, якої би не торкнулася трагедія війни. Тому ми розробили програму „Зцілення ран війни“ і на початку року представили її на Синоді Єпископів нашої Церкви. У програмі ми звернули увагу на найважливіші моменти, які допоможуть духовенству, для кращого служіння зраненим війною людям. Коли говоримо про рани, то розуміємо, що мова не тільки про тілесні рани, бо часто є дуже глибокі невидимі зранення. Синод Єпископів доручив нашій комісії, доопрацювати цю програму. Вчора на черговому Cиноді Єпископів, ми разом з паном Олегом Романчуком, який разом із своєю командою корує один з трьох блоків програми, представили владикам остаточний варіант. На превелику радість, владики нашої Церкви її одноголосно затвердили. З нею ми будемо стартувати згідно нашого розкладу у вересні цього року», ― розповіла сестра Севастіяна.
Цією програмою планують охопити все духовенство і монашество нашої Церкви. Навчання розраховане на три дні: два дні триватиме навчання, а третій день ― тестування і вручення сертифікатів.
«Ми розробляємо цю програму разом з Інститутом психічного здоров’я УКУ. Вона передбачає три блоки: Богослов’я, Душпастирський супровід і Психічне здоров’я. Блок Психічне здоров’я корує п. Олег Романчук зі своєю командою фахівців Інституту психічного здоров’я УКУ, а богословський і душпастирський супровід двох інших блоків забезпечать священники і фахівці нашої Церкви. Все відбуватиметься під керівництвом Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я. Ми плануємо впродовж року надати сертифікати і навчити супроводу зі зцілення ран війни приблизно 500 осіб. Це буде щомісячне навчання у кожному блоці передбачена участь 50 осіб. Та, якщо матимемо ресурси і силу, то проводитимемо курси двічі в місяць і це дасть можливість подвоїти кількість сертифікованих фахівців», ― додала сестра Севастіяна.
Розробники цієї програми ставлять собі за мету:
- Навчити священників специфіки праці з парафіянами та прихожанами в час війни та після її завершення;
- Розуміти, що: «Перша допомога» потребуючому: уважність і чуйність у підході, «довге слухання і мале говорення»; ідентифікація генезу проблеми та класифікація травми через спілкування, постійного супроводу «Церква є завжди і всюди з Тобою»;
- Розвинути вміння в процесі душпастирського супроводу підтримувати психологічну стійкість українців у зіткненні з викликами війни, виявляти проблеми/розлади у сфері психічного здоров’я (насамперед ті, що пов’язані з викликами війни ― ПТСР, депресія, тривожні розлади), надавати душпастирську підтримку та супровід та забезпечити скерування за належною фаховою допомогою;
- Надавати душпастирську підтримку та супровід особам і родинам, які зіткнулися з особливими викликами війни: пережиття втрати, вимушене переселення, пережитий досвід психотравмуючих подій, хтось із рідних пропав безвісти чи перебуває у полоні, набута внаслідок поранення фізична інвалідність та ін;
- Розуміти особливості реагування осіб на ці виклики та можливі труднощі адаптації, які у майбутньому можуть вести до психічних розладів;
- Застосовувати окремі психологічні техніки та підходи, які можуть бути корисні у душпастирському супроводі;
- Розуміти важливі акценти духовної підтримки та використання духовних ресурсів та практик для подолання цих специфічних викликів. А також знати про особливості підтримки дітей та молоді та душпастирського супроводу їх батьків;
- Донести важливість осмислення досвіду війни та плекання внутрішнього зросту, стосунків, вкорінення у цінності;
- Підкреслити роль душпастиря як провідника на дорозі індивідуального та колективного зростання.
«Ми не прагнемо, щоб священники нашої Церкви стали психологами чи психотерапевтами чи пробували лікувати котрусь рану війни, а радше бажаємо плекати внутрішній зріст, стосунків, вкорінення у цінності. Роль душпастиря як провідника на дорозі індивідуального та колективного зростання, ― наголосила моя співрозмовниця. ― Хочемо, щоб ця освітня програма стала дорогою до відродження та процвітання української нації: від посттравматичного розладу до посттравматичного зростання».
