Нещодавно психологи італійсько-українського проєкту «Разом з Україною» здійснили черговий візит у шелтер Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, який знаходиться в селі Заріччя й від початку повномасштабного російського вторгнення приймає переселенців.
Цього дня спеціалісти поділили всіх присутніх на дві групи. Одна із них включала батьків та підлітків, а інша – діток.
Метою заняття «Мої почуття, емоції, настрій», яке проводили для малечі, було ознайомити їх з емоціями, навчитися їх розрізняти та керувати ними. Адже від емоцій часто залежить успіх та взаємодія з людьми, а також успіх їх соціального розвитку.
«Такі заняття розвивають креативне мислення, творчість, виховання толерантного ставлення один до одного», — зазначає психолог проєкту пані Наталія Михайлів.
На початку молодша команда створювала квітку настрою, у якій діти розфарбовували пелюстки кольорами, які відповідають настрою.
Згодом спеціалісти провели вправу «Емоції казкових героїв», у часі якої діти, завдяки картинкам, на яких зображені персонажі з казок, вгадували емоції. На занятті вони також обговорювали емоції злих, сердитих героїв, які шкодять іншим. Наприкінці була вправа з картами «Ключі емоцій», де діти тягнули по декілька карт та передавали емоцію, не показуючи картинки, зробивши це так, щоб інші могли вгадати.
«Це гра для всіх, хто хоче бути впевненим у собі, усвідомленим у вчинках, підготовленим до життя і відкритим до змін. Це гра для дітей про їх майбутнє», — розповідає пані Наталя.
У цей час для батьків та підлітків психологині проєкту пані Галина Попович та пані Валерія Легка провели завершальне заняття групи самодопомоги. На початку всі учасники заняття разом посадили молоде деревце на території прихистку, назвавши його «Мрія».
«Кожен доклав свої зусилля, чоловіки та хлопці копали яму й посадили яблуню, яку назвали «Мрія». Хлопці приносили воду, а жінки довершили прикрашанням навколо камінцями. Наприкінці висаджування всі спільно помолились, тримаючись за дерево й посилаючи позитивні думки та емоції», – розповіла пані Валерія.
Далі спеціалісти поділили присутніх на дві групи, й мали завдання створити міцні споруди, будівлі зі всіх матеріалів та канцтоварів, що використовувались на попередніх заняттях. А наприкінці вони намалювали малюнок під назвою «Перемога», завдяки методиці колективного малювальника.
«Робота в групах допомогла створити доброзичливу, творчу атмосферу, згуртувала учасників, сприяла їх взаємодії та активності, допомогла зняти емоційну напругу», – додала пані Галина.
На заняттях із психологами люди відкриваються, пробують вдихнути ковток чистого гірського повітря та врешті розпочати нове життя. Хоча важко забути те, чим жили все життя, для чого працювали, мріяли та старалися.
Один із мешканців шелтеру Івано-Франківської Архієпархії, пан Олег, поділився своєю історією дороги у пошуку життя. Пропонуємо вам почитати її нижче.
«Я приїхав сюди з півдня України, з теплої Херсонщини, м. Берислав. Його окупували російські війська в перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого. Ми просиділи вдома кілька місяців, але нічого хорошого за той час не відбулося і не змінилося. Ми тільки дочекалися того, що через певний період часу вже не мали що їсти. Єдине, що у нас залишилося з продуктів, це – картопля. Дякувати Богу, що поруч була річка, у якій ми могли зловити хоч якусь рибину, аби прогодувати дітей».
За словами чоловіка, тривалий період часу вони їли тільки рибу й картоплю, бо не було що купити та й грошей не залишалося зовсім.
«Через певний час людей почали випускати. І ось 2 травня ми разом із сім’єю зібралися виїжджати, бо родина у нас велика, 5-ро дітей. Нашій найменшій донечці було всього 6 місяців, коли ми покидали нашу домівку», – розповідає пан Олег.
«Тому вибору у нас не було. Ми сіли в машину, купили бензин і покинули окуповану територію. Хоча це й не було легко…», – продовжує чоловік. – «Я дякую Богові, що ми тоді таки виїхали з окупації, адже дуже вагалися щодо цього. Думали, чи варто покидати домівку, і що нам взагалі робити далі. Нам було страшно, бо на момент виїзду в кишені було лише 600 гривень. А ще скільки грошей ми позичили, щоб просто заправити машину».
З трепетом чоловік згадує, що, проїжджаючи «сірою зоною» із Берислава до села Давидів Брід, а це 60 км, його машину зупиняли на блокпостах 37 разів.
«Це дуже страшне видовище. Уявіться собі, ви їдете, а навколо всі машини у білих полотнах із надписами «ДІТИ». Зупиняють кожних 2 кілометри і вздовж та впоперек оглядають всю машину та всіх, хто в ній їде», – зі сльозами на очах пригадує чоловік.
За словами пана Олега, у їхній машині їхало 6 дітей та двоє дорослих, і навіть це не зупиняло рашистів, вони перевіряли абсолютно все, ще й відбирали їжу, яку сім’я залишила собі на дорогу.
«Подолавши складну дорогу, ми приїхали в Івано-Франківську область. Спершу жили між Калушем і обласним центром, у селі Вістова. Там мешкає мій давній приятель, який ще раніше приїжджав до нас на Херсонщину. Кілька днів ми жили в нього, а відтак знайшли для себе стабільніше місце. Не сидіти ж нам у його сім’ї на шиї».
Чоловік, який спочатку прийняв сім’ю пана Олега, знайшов для них прихисток в Івано-Франківській духовній семінарії, яка на той час приймала всіх, хто потребував житла. Там сім’я прожила 3 місяці, а після цього їх перемістили у готель «Станіславів», бо в семінарії розпочинався навчальний процес. А від листопада 2022 року й дотепер сім’я мешкає у Заріччі.
«Так ми й опинилися у цьому місці. Звичайно, що ми завжди шукаємо для себе роботу, бо попри те, що нас усім забезпечують, нам потрібно мати й щось своє. Хоча із роботою по-різному: певний час вона є, а зараз, наприклад, немає».
«Наша домівка чекає на нас у Бериславі. Від моменту, коли ми виїхали, там жили окупанти. А вітоді, як звільнили правий берег, в нашій домівці мешкають наші українські захисники», – розповідає пан Олег.
Однак, попри те, що правобережжя Херсонщини звільнене, повертатися туди ще рано, адже ворог постійно обстрілює дану місцевість, оскільки вона знаходиться за 7 кілометрів від лівого берега – території, яка окупована й досі.
«Приїхавши в Івано-Франківськ, я казав, кажу і буду казати, що тут живуть найкращі люди. Вони віддають усе, що мають. Тут всі дуже хороші та люб’язні. Дякуємо вам за людяність, яку ви проявляєте до нас. Пам’ятайте, ми цінуємо це!», – додав на завершення пан Олег.
Христина ГАМАНЮК
