Сумні новини прийшли з Дніпра — у лікарні імені Мечникова 1 липня померла українська письменниця Вікторія Амеліна, яка 27 червня під час обстрілу Краматорська російськими окупантами отримала важкі поранення. Лікарі кілька днів боролися за життя літераторки, але поранення були не сумісні з життям.
Цього дня 37-річна Вікторія Амеліна перебувала у Краматорську разом із делегацією журналістів та письменників з Колумбії. Під час їх вечері у ресторані Ria Lounge росіяни завдали удару по місту “Іскандерами” — ракета потрапила саме в будівлю закладу. Внаслідок цього теракту понад 60 людей отримали поранення, а 13 загинули. В останні дні життя Вікторії поруч із нею були її рідні та друзі.
Вікторія Амеліна — українська письменниця, лавреатка премії Конрада, членкиня українського ПЕН, а також документаторка воєнних злочинів в організації Truth Hounds. Незабаром друком вийде її перша нон-фікшн-книжка англійською мовою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, в якій Вікторія розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни
“А хто не в темі — Вікторія Амеліна від весни 2022-го займалася збором матеріалів “для Гааги”: поїздки, зустрічі з людьми, інтерв’ю під запис і без запису, все — на межі душевної витривалости… Минулої осені, коли ми востаннє мали нагоду спокійно посидіти й поговорити за келихом сухого червоного, я казала Віці, що вона має колись зробити з цього книжку, і не одну — має стати “нашою Славенкою Дракуліч”, і що я дуже, дуже чекатиму від неї на таку книжку…” — описує діяльність Вікторії Амеліної її колега Оксана Забужко.
Своїми спогадами ділиться і Ірина Цілик: “Щось мене добив той факт, про який я не знала: Віка виграла важливу письменницьку резиденцію, була відібрана з тисячі інших кандидатів і мала їхати в Париж на рік. Її друзі пишуть, що вона дуже переживала й вагалася, чи їхати, мовляв, як це виглядатиме під час війни, але її проєкт передбачав роботу над книжкою свідчень про злочини Росії! Вона вже знайшла там житло, обрала школу для сина, з яким нарешті хотіла побути разом як слід… Але я все думаю — ось ще одна ненаписана сильна книжка. Ще одне “розстріляне відродження” українців, поки російські митці везуть на всі можливі майданчики свої безцінні голоси, щоб у більшості своїй не свідчити ними про злочини своєї країни та її імперську гнилу душу, а бідкатися знову і знову про власні “страждання”. Ненавиджу. Книжка Віки, якій не судилося бути написаною, — ще одна величезна втрата для української культури”.
