Олег Ящишин врятував на війні свого колишнього друга й керівника, який, як думав раніше чоловік, зіпсував йому життя.
Про історію порятунку розвідника «Шефа» (Олександра Голованя) я дізналася від його сестри Ліди, з якою познайомилася в… кулінарній групі однієї із соцмереж. Жінка ділилася дуже простими рецептами дешевих і смачних страв, що мене зацікавили. Але не все у мене виходило, тому я писала Ліді в приватні повідомлення і запитувала, що ж роблю не так і чому в мене не виходить так гарно й смачно. Поради нової знайомої допомогли. Ми почали спілкуватися, а згодом з’ясувалося, що Ліда живе у сусідньому містечку. Одного разу ми домовилися зустрітися та ще й познайомити своїх дітей, які є однолітками.
Коли почалася війна, Ліда, як і всі, була стривожена, але найбільше переживала за свого чоловіка, який є електриком і працював в час енергокризи часто по кілька діб без перерви, і за свого брата Сашка. У останнього до повномасштабного ворожого вторгнення була добра власна справа, невеличке підприємство з виготовлення вікон і дверей. У нього працювало 23 робітники. Сашко, за словами Ліди, у перший день війни без вагань пішов до військкомату. Керувати невеличким заводом доручив своєму заступникові, але невдовзі підприємство стало на простій. І лише кілька місяців тому знову запрацювало. Фінансові справи, звісно, не дуже добрі. Але поволі робота відновлюється.
Та тривожили Ліду не гроші, а Сашко. У листопаді 2022-ого його було важко поранено. Тоді Ліда просила всіх знайомих, навіть у кулінарній групі, молитися за її брата. На щастя, вояка-розвідника вдалося врятувати. І сталося це завдяки чоловікові, у якого була рідкісна, IV група крові, резус +. Саме такою була кров у Сашка. Коли розвідника везли у стабілізаційний пункт, то не знали, чи він виживе, бо якраз такої групи крові на той момент там не було. На щастя, із Сашком був його знайомий та колишній працівник — Олег на позивний «Німець». Чоловік повернувся з-за кордону, де вже кілька років успішно працював, аби захищати Україну. Він потрапив в одну бригаду із колишнім керівником. А тепер ще й віз його пораненого у стабілізаційний пункт.
…Історія Сашка та Олега почалася ще в дитинстві, хлопці дружили, хоча в них мало що було спільного. Родина Сашка була працьовитою і заможною. Його та Лідині батьки важко працювали у сибіру, збирали гроші та забезпечили своїм дітям добре майбутнє.
Олег мав лише маму, яка, на жаль, була дещо непутящою жінкою. У неї головними в житті були чоловіки. Та той, порядний, який би став її опорою, так їй і не трапився. Мати Олега рано померла. І хлопець залишився з бабусею, хоча його хотіла забрати в дитбудинок. Однак старенька, яка любила свого онука понад усе, зуміла «домовитися». Тому онук залишився з нею. Проте жити з бабусею хлопцеві було не дуже цікаво і він майже увесь день, а часто й ночі проводив у Сашка, з яким познайомився в школі. Той був на три роки старшим, але Олег зумів знайти підхід до серйозного хлопчака, якого товариші називали «ботаном» і часто ображали.
Олег майже жив у батьків товариша, яким шкода було хлопчика з проблемної родини. У них він смачно їв, часто ночував, батьки друга віддавали йому старий одяг сина та купляли взуття й шкільне приладдя. Олег сприймав таку турботу як належне, і навіть не дякував добросердим людям. Згодом тітка Оля та дядько Іван допомогли хлопцеві вступити до технічного університету, де вчився і їхній син. Але Олег вчитися не хотів, він захопився їздою на мотоциклах та компанією байкерів, «завалив» сесію, і його відрахували. Згодом юнак таки зрозумів, що вчинив недобре, він покинув компанію, але поновлюватися в університеті вже не хотів, бо за це треба було платити, а грошей хлопець не мав. Допоміг товаришеві Сашко, який вже на останньому курсі університету організував невеличке підприємство з виготовлення вікон і дверей. Саме він запропонував другові роботу. І Олег почав заробляти, винайняв квартиру, познайомився з дівчиною та вже думав про одруження.
Сашко радів за товариша, але до Олега нагодилися його старі друзі, які взялися споювати хлопця та підмовляти, аби той їхав з ними мандрувати. Олега було легко у будь-чому переконати, тому він почав щодня заглядати в чарку, посварився зі своєю нареченою Ритою та… втратив роботу. Сашко дуже серйозно поговорив з другом і сказав, що тримати п’яницю й гуляку в себе на підприємстві він не буде. Тому він його… звільняє. Олег уперше за роки дружби накинувся на товариша з кулаками. Завжди врівноважений тепер уже керівник і власник підприємства тихо, але впевнено сказав: «Я тебе обов’язково звільню. Але якщо ти даєш слово, що послухаєш мене, то в тебе є шанс змінити своє життя». «Ну давай, давай, вішай мені локшину на вуха, як ти мені будеш допомагати!», — кричав Олег.
Сашко запропонував другові, аби той разом з Ритою… поїхали в Німеччину, де в його іноземного партнера є схожий завод. «Це твій шанс покинути горе-компанію, подивитися світ, спробувати працювати по-європейськи та й зарплати в Німеччині значно більші, як в Україні, що там казати», – сказав Сашко.
Олег ще кілька днів пиячив, і невідомо, чи поїхав би він за кордон, але раптово, можливо, через переживання за онука, померла його 88-річна бабуся. Олег, попри свій непростий характер, дуже любив «свою Ба», і після похорону, який Сашко, до речі, також допоміг організувати, він з Ритою поїхав у Німеччину. Там влаштувався на завод до Сашкового товариша Отто. І, напевно, щось таки переосмислив, бо більше ані про пиятику, ані про розгульних друзів навіть не згадував. Щоправда він таки купив собі добрий мотоцикл та подорожував Європою разом з Ритою. А коли в них народилася донька Софія, то возив і маленьку.
Робота за кордоном дуже змінила молодого чоловіка, але він все ж ображався на товариша, хоча в душі розумів, що саме Сашкові завдячує тим, що має доньку, дружину, гарне помешкання, що став добрим майстром. На жаль, Олег ніколи не телефонував до Сашка, не вітав його з днем народження. Замість чоловіка це потайки робила Рита. Сашко казав дружині колишнього друга, що все гаразд, і він радий, що у них все добре. Так минали роки, підростала в Олега з Ритою донька. І хтозна, чи колись би почали розмовляти колишні товариші, якби не… війна. Олег без вагань, попри вмовляння та сльози жінки й доньки, поїхав захищати свою державу.
Яким же було його здивування, коли він опинився у бригаді, де служив Сашко! Той намагався поговорити з колишнім другом. Та «Німець» уникав розмов, а одного разу сказав, що коли той ще раз спробує підійти до нього, то поб’є його.
В одному з боїв Сашка поранили. Поруч був Олег, який витягнув його з поля бою і, ризикуючи життям, дотягнув до окопу, а потім ще вивозив до стабілізаційного пункту. А там ще й поділився своєю кров’ю. Як виявилося, у них однакова рідкісна група крові. Так колишні друзі-вороги стали… кровними братами.
Поволі Олег почав говорити з Сашком, хоча ще кілька тижнів ходив набурмосеним, дорікаючи, що Сашко, мовляв, зробив усе, аби «витурити його з України».
«Можеш мене побити, але я тебе врятував, буйна твоя голова, – казав ще знесилений Сашко. – Ображайся або ні, але ти завжди усім захоплювався: як добрим, так і поганим, тому міг зійти на манівці, а, живучи в Європі, ти став розважливішим. У тебе є дитина, дружина, робота. Що ще бажати: розгульного життя? Зараз на це не час, а коли проженемо ворогів, то роби що хочеш: покидай Риту, переїжджай в Україну та й волочися зі своїми байкерами скільки завгодно».
Олег курив і мовчав, а потім… раптово заплакав, подав руку товаришеві. Мовчав і Сашко.
«Відтоді вони знову друзі, побратими, тепер ще й по крові, — завершила розповідь Ліда. — Вони домовилися, що після перемоги Олег приїде в Україну, аби допомогти Сашкові відновити завод, оновити технології та навчити працівників. Щоправда повертатися назавжди він не планує, бо Німеччина вже стала його другим домом, де він щасливий чоловік, батько та фахівець».
Сабіна РУЖИЦЬКА.
