20 серпня в Івано-Франківську відбувся допрем’єрний показ української кінострічки режисера Олеся Саніна “Довбуш”. Про зйомки, стрічку та постать Олекси Довбуша в інтерв’ю Суспільному розповів художній керівник Франківського драмтеатру, актор, виконавець ролі Правиці у фільмі Ростислав Держипільський.
Як відреагували на фільм “Довбуш” на Одеському кінофестивалі?
— Я не був у Чернівцях на відкритті. Знаю, що там одразу після фільму та виходу виконавців головних ролей Дарії Плахтій, Олексія Гнатковського, режисера-постановника Олеся Саніна, продюсера Максима Асадчого, аплодували дуже довго. Те, що я чув, — це круті, схвальні відгуки, зокрема про акторську роботу. Тому все ок.
На допрем’єрному показі в Івано-Франківську люди стоячи аплодували. Як ви для себе пояснюєте успіх кінострічки?
— По-перше, постать Довбуша. Зрозуміло, що це — наша територія, Івано-Франківщина. Це — той регіон, де жив, творив, боровся сам Довбуш. Ця постать для місцевих жителів стала сакральною, міфологізованою. Ви знаєте, що всі сакральні язичницькі місця, які до того існували, місцеві жителі називали чи скелі Довбуша, чи стежки Довбуша, чи печера Довбуша. Усе, що можливо, стало Довбушем. Це — не просто так.
Дуже тішуся, що подана ця важлива для кожного гуцула постать, а далі — для кожного українця. І, власне, Олекса Довбуш там є не один. Є ще постать його брата Івана Довбуша. Думаю, для багатьох це знайомство буде першим. Тому Олекса Довбуш викликає такий ажіотаж, таке зацікавлення.
Таке бувало в історії українського, а радше — радянського кінематографа, коли дуже важливі теми та історії показували, на жаль, не найкраще. У цьому випадку фільм — надзвичайно якісний за всіма складовими. Сценарій поданий по-іншому, чудові акторські роботи. Тому така реакція закономірна.
Що вам запам’яталося, як виконавцю ролі Правиці у стрічці? Чим були особливі ці зйомки?
— Відразу, коли я потрапив на знімальний майданчик, побачив, наскільки була пророблена робота до початку знімального процесу. Знаю, що Олесь Санін разом із групами, службами, художниками, сценаристами робили багато експедицій, щоб віднайти якнайкращі локації або ті, що історично існували. Хоча ця історія стала легендою.
Також декорації, костюми, реквізит. Це справді були історичні, етнографічні дослідження. Це — дуже круто. Тобто, крім історії, постаті Олекси Довбуша, ми можемо ще й побачити побут того часу, який настільки документально та скрупульозно відтворений. Це все вражало. На мою думку, це — одна з найкрутіших професійних команд, які знімали кіно. Усі складові. Це — один з найвищих рівнів.
Як працювалося з Олесем Саніним? Що можете сказати про нього, як про режисера, про його роботу з акторами?
— Для мене було дуже крутим відкриттям, позаяк я сам — режисер, тільки театральний. По-різному буває: кажуть, що в кіно не дуже режисери займаються з акторами. Бувають різні: є, що дуже багато приділяють уваги, бувають — менше. А десь важлива картинка, ракурс і так далі. То в цьому випадку Санін для мене відкрився справді як режисер, який працює з акторами, який допомагає, який шукає. Коли бачить, що в артиста не виходить, може його змінити, зупинити. Це — вищий рівень професіонала, режисера. На допрем’єрному показі я лише побачив цей результат. Це — справді любов до акторів.
Що найважливіше було для вас показати через свого героя? Над чим працювали, як готувалися?
— Не можу сказати, що я дуже працював, готувався. Мене фактично в останній момент включили в цей процес. Відбувся кастинг, проби.
Для режисера та оператора важливо, щоб мій персонаж вписувався у загальний ансамбль опришків. Вони довго думали, дивилися, пробували. Практично я вже вписався в систему, що була. Кіно — це трошки інший процес, ніж театр. Там уже існує ця річ. І це — бачення режисера, оператора, а потім — монтаж. Зрозуміло, що ми проговорювали персонажа, але це швидше бачення монтажерів, режисерів.
Наскільки українському глядачеві та українському кінематографу була потрібна стрічка, де герой — безкомпромісний українець? Наскільки глядач потребував такого доброго масового кіно?
— По-перше, це — дуже якісний фільм. Тут дуже багато про гідність, про те, що ми маємо бути володарями на своїй землі. Тим паче зараз, коли українська нація вкотре доводить, що ми — нація героїв. Насамперед сама собі. А далі — всьому світові. І цьому дивуються інші нації, в яких уже, можливо, цього не залишилося.
А ми цим фільмом розповідаємо, що в нас завжди це було. Кращих синів, доньок наших завжди знищували, хотіли стерти їхнє існування, але українська нація, як фенікс, — постійно відроджується і доводить це всьому світу. Тому ще один важливий аргумент для світу: ми завжди були вільною, незалежною, гордою, мужньою, героїчною нацією. Це — ще один постріл у нашу наступну перемогу.
Історики по-різному говорять про Олексу Довбуша. Переважно ідеться про те, що це була доволі контроверсійна людина. Кажуть, що зараз його можна було б порівняти з якимось рекетиром або колектором. Інші говорять про його шляхетність, відвагу. Ким є для вас Олекса Довбуш?
— У фільмі багато глядачів побачать трошки іншу історію, про яку вони й не знали. Власне, тут і сценаристи, і режисер, на мою думку, доволі хитро, але в гарному розумінні, зробили двох Довбушів. Можливо, Іван — більше “рекетир”, але це і протиставляється. В чому була іншість Олекси Довбуша? Він став вище “рекетира”, вище бандита. Він сказав, що ми маємо захищати наших людей. Він піднявся, став філософом. І дуже класно, що тут поданий Довбуш у двох іпостасях. Кожен собі що хоче, хай так і думає. Чітко подано, що Довбуш сказав: “Ми маємо боротися за своїх людей і свою землю, бо це — наша земля”.
Чи можемо тепер прирівнювати Довбуша до національних героїв? Таких, як Бандера, наприклад.
— Для мене Довбуш завжди був національним героєм. Думаю, що Бандера і рівнявся на Довбуша. Ця послідовність, тяглість, де в якомусь поколінні був герой, на якого рівнялися. Сьогодні через таку страшну трагедію ми маємо просто іконостаси, плеяди таких героїв, Довбушів, які сьогодні, на жаль, гинуть за нас із вами, за майбутнє нашої нації. Але я переконаний, що ми нарешті поставимо край цьому, і таких страшних сторінок в історії нашої нації більше не буде ніколи.
Чи відбувається зараз у театрі, літературі, кіно, музиці відродження, яке було у 20-х роках XX століття?
— Звичайно, відбувається. На жаль, війна загострює, збурює такі речі, які у звичайних умовах не виникають. Часто кажуть, що митець повинен покинути зону комфорту. На жаль, зараз уся держава, вся нація, кожен українець живе не в зоні комфорту. І це збурює ті речі, які в тобі колись спали. Тому це веде до відродження, ренесансу в мистецтві.
Чому варто сходити на фільм “Довбуш”?
— Скажу декілька речей, по-перше, як гуцул, як місцевий житель, прикарпатець: це — дуже крута пропаганда краси наших Карпат, нашого легендарного Довбуша. По-друге, це — дуже якісний фільм, професійний за всіма параметрами. По-третє, це — про гідність, сьогоднішню нашу боротьбу. Ну і четверте: я вважаю, що з виходом у прокат цього фільму в українському кіно з’явилася дуже потужна зірка. Це — Олексій Гнатковський. Я завжди казав, що він — один з кращих акторів в українському театрі останніх десятиліть. Після виходу цього фільму не тільки в Україні, але й, думаю, в Європі ми можемо говорити про те, що засяяла зірка Гнатковського. І це — дуже приємно, коли твої учні, твої діти досягають таких вершин. Він подолав дуже круту вершину.
Взагалі там дуже крутий акторський склад. Поляки дуже потужні й наші — Дарія Плахтій, чудовий Олексій Стрельніков, який грає Довбуша. Тобто це — дуже потужні акторські відкриття і для українського кіно, і для Європи, і для світу.
