Бог змусив його дотриматися обітниці і це на деякий час зробило невідомого службовця відомим меценатом. Потім його ім’я забулося, але в історії монастиря сестер Василіянок, що у колишньому Станиславові, його початки завжди пов’язувалися з іменем фундатора. Так і увійшов в історію нашого міста Олександр Осостович.
А все почалося з того, що на зламі ХІХ і ХХ століть у Станиславові з’явився суто український навчальний заклад. Щоправда, він був не державний, а приватний. Інженер місцевої залізниці Олександр Осостович (поляк за національністю) передав свій невеличкий будинок на вулиці Заболотівській (нині – Василіянок) греко-католицькій капітулі. Зробив він це у пам’ять про передчасно померлих дружину-українку Корнелію та 18-річну доньку Марію. Він просив облаштувати там навчальний заклад і назвати його «Інститутом Марії». У джерелах вказані різні дати відкриття цього закладу – 1 вересня 1899 та 1 вересня 1901 року.
Олександр Осостович висловив побажання, щоб згаданий інститут слугував «для освіти українських дівчат і був місцем їх проживання, поки не зможуть самі себе утримувати». При ньому повинні були відкриті три фахові відділення: агрономічний, бухгалтерський, який готував би дівчат до роботи у поштовій та залізничній сфері, а також медичний.
Хто він сей чоловік, що зробив такий подарунок місту? Як вияснилося, з ним пов’язана ціла історія. Малим хлопчиком Олександр був напівсиротою і жив недалеко греко-католицької парохії у Станиславові. Він забігав туди з горнятком і там давали йому дещо поїсти. В пізніших роках він одружився з українкою Корнелією Крайківською і вона внесла йому в придане половину дому при вулиці Заболотівській. Через деякий час Корнелія померла і залишила на руках чоловіка півторарічну доньку, Марію. Інженер Осостович, як самітний, мав багато праці й турбот, заки виховав її. Батько не шкодував грошей на навчання та виховання маленької Марії. У віці 16-ти років він віддав її на виховання до бенедиктинського монастиря в Перемишлі, де вона мала отримати освіту вчителя.
На жаль, 18-літньою вона померла на шкарлатину. Тоді він, у розпачі і в молитовному екстазі під час Служби Божої, вирішив подарувати усе майно по жінці і те, що належало дочці Марії, Сестрам Василіянкам в Яворові з призначенням, щоб вони вели інститут Марії для сиріт по греко-католицьких священниках. Одначе того не здійснив і навіть забув, оскільки інші життєві обставини витіснили з голови думки про це. У 1882 році інженер одружився вдруге, і один за одним на світ почали з’являтися діти. Здавалося б, життя налагодилося, але раптом знову все зруйнувалося, оскільки один за одним діти почали вмирати. А пізніше інженера ще й звільнили з роботи. Нова дружина (знову з дитиною) дізналася у чоловіка про його обіцянку. То ж тільки тепер, під її впливом, він змушений був її виконати. Було це було у 1899 році.
По довгій бюрократичній тяганині, запис, за порадою перемиського єпископа Чеховича, було здійснено, але не для сестер Василіянок, а для греко-католицької капітули в Станиславові. А вже тут на місці єпископська капітула віддала до уживання сестрам Василіянкам уфундований дім інженера Осостовича. Сестри Василіянки відкрили у ньому Інститут Марії, ідучи по лінії бажань фундатора. Спершу було 18 інституток. Вони ходили до звичайних шкіл, а в “інституті” навчалися домоводству, музики, танцям. Уроки на фортепіано коштували 10 корон на місяць, танці – 12.
Подав Іван ДРАБЧУК,
історик, член НСКУ.
(Закінчення в наступному числі)
