Надія Тимків разом з чоловіком ще 15 років тому купили у Грабівці Новицької грмомади на Івано-Франківщині стареньку хату, щоб на її місці збудувати для сина будинок. Натомість зараз помешкання перетворилося на етномузей, а пані Надія закликає усіх приходили у свою “Бойківську хату”, щоб подивитися на стародавні вишивки, образи, начиння та знаряддя праці.
Надія Тимків обіймає гостей своєю неповторною і осяйною усмішкою, вправно поправляє непослушний ґорсак і шалінову хустку та запрошує до “Бойківської хати”, пише “Івано-Франківщина туристична”.
“Коли ми купили цю хату, я почала заглядати у кожний куточок, облазила стрих і знайшла багато давніх ужиткових речей. Хата й тоді так виглядала, як сьогодні. Минувшина — то моє улюблене заняття, життєве хобі. Я мріяла про таку справу, тож відчуваю від цієї роботи особливе задоволення. Люди постійно зносять мені давні речі — вишивки, образи, начиння, знаряддя праці”, — розповідає Надія Тимків.
У “Бойківську хату” вже торується дорога туристів — провадять екскурсії, вечорниці, репетиції фольклорного колективу, відбуваються фотосесії і шкільні заняття та семінари тощо.
Архітектура хати дуже цікава — забудова однобічна: одне жиле приміщення, де господарі спали, готували їжу і постійно перебували упродовж усього часу, та широкі сіни і пізніша прибудова для господарського реманенту.
“У господарів дітей не було, тож і невеличкої хатки їм вистачало для життя. Хрестиками з тіста, замішаного на свяченій воді у часі Йордана, означені всі чотири кути житла. Велике значення у хаті мала піч, збудована без цегли — глинобитна. У припічку тримали птицю, а на печі господарі могли грітися всю зиму. Підлога — з дощок. Стеля також дерев’яна, тож її постійно доводилося мити, бо закурювалася від печі. Ця піч, до речі, і сьогодні мені слугує — дуже добра для випікання пасок чи готування тушкованок для вояків ЗСУ. Є у хаті дерев’яна постіль, закладена вишиваними подушками, матрац — набитий сіном, над ліжком — жердка, поруч лавиця, куфер, креденс для посуду, дитяча колиска, яка колись була в нашій родині і якій вже до ста років, люди позносили багато вишиваних і мальованих образів. У сінях ми сформували експозицію з вишиваних жіночих сорочок, серед яких є й сторічна, в якій ще моя мама шлюб брала. Очевидно, що колишній господар був шевцем, бо збереглося багато спеціальних інструментів і приспособлень для пошиття взуття”, — розповідає ґаздиня “Бойківської хати”.
Надія Михайлівна Тимків сьогодні завідує Народним домом села Грабівка. Жінка народилася у талановитій музичній родині Лавруків, де вона разом з дідом, вуйком і братом була яскравою виконавицею у троїстих музиках — навіть на бубні грала.
“Мій дідо добре грав на скрипці. Разом з вуйком були весільними музиками, як кажуть, на всі села. Ми з братом свого часу закінчили Музичну школу №1 у місті Калуші, відтак Івано-Франківське музичне училище імені Дениса Січинського і також стали музикантами. Я за музичною спеціальністю — цимбалістка. Після училища пішла працювати у Народний дім рідного села. Про те, що ми — з бойківського роду, я найперше почула ще замолоду від своїх дідів і батьків. Але не дуже вникала у почуте. А коли почала працювати завідувачкою Народного дому у селі, то вже почала цікавитися глибше. Про те, які вони — бойки і бойкині, я можу судити по учасниках фольклорного колективу “Грабівчанка”, який очолюю і яким пишаюся. Учасники колективу, якому вже понад тридцять років, як і Незалежності України, дуже працьовиті, дружні, активні, вперті, старанні і патріотичні. І ці слова можна адресувати, на мій погляд, всім бойкам і бойкиням”, — наголошує Надія Тимків.
