«Бог є Істина, є Любов. Саме ця Любов спонукає нас не піддаватися страху і всьому тому, що прагне знищити наш народ. Любов сильніша за все. Єдина сила, яка допомагає йти далі, — це тільки Бог. Я не знайшов нічого іншого, що допомогло б мені не перестати дивитися вперед». Інтернет-видання «Ла Буссола» бере інтерв’ю у єпископа-помічника Донецького екзархату УГКЦ владики Максима Рябухи.
Владика Максим Рябуха є дещо особливим єпископом. Донецький екзархат, в якому він є єпископом-помічником, фактично включає в себе чимало територій, які зараз окуповані росіянами. Протягом останнього року 42-річний салезіанин здійснює своє єпископське служіння в найгарячіших точках війни, доторкаючись до драми переселенців, поранених, вдів, сиріт та інших родичів загиблих.
Владика Рябуха погодився розповісти про свій досвід газеті «Nuova Bussola Quotidiana», яка взяла у нього інтерв’ю незадовго до його повернення в Україну після завершення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що проходив у Римі з 3 по 13 вересня.
Ваше Преосвященство, ви, українські греко-католицькі єпископи, мали нагоду зустрітися з Папою. Чи можете поділитися своїми враженнями від цієї зустрічі?
Наша зустріч з Папою була дуже приємною. Я б сказав, перш за все, братерською і відвертою, але також дуже підбадьорливою, бо ми побачили людину, яка нас справді поважає, яка супроводжує нас молитвою і яка близька до нас з бажанням допомогти всіма можливими способами, якими може. Він побажав нам усім мужності, пам’ятаючи, що Христос поруч з нами.
Розмова була відвертою. Чи була це можливість прояснити непорозуміння, які виникли після промови Франциска до молодих російських католиків?
На жаль, сьогодні слова і жести розуміють неправильно. Цікаво відзначити, що ніхто не згадав пасажі Папи про Євангеліє в тій промові, а лише зупинилися на фразі про Петра I і Катерину II.
Але навіть у пресрелізі УГКЦ згадується, що ви, українські єпископи, донесли до Папи «певне розчарування українського народу»…
Є дві точки зору на реальність, про яку ми говоримо: є реальність образи за брак любові, де кожне слово, кожне порівняння має вагу. З цієї точки зору слово «вибач» не зцілює відразу від почутої образи. Існує й інша точка зору, і саме її я пережив у Римі. Коли ми були з Папою, атмосфера братерства і його близькості була дуже сильною. Йому не потрібно було чути від нас про розчарування українського народу, тому що він вже знав про це. Це тривало кілька днів. Коли ми зустрілися з ним, Папа дуже чітко усвідомлював те, що сталося. Він привіз із собою ікону Матері Божої Ніжності, яку йому подарував в Аргентині Блаженніший Святослав Шевчук. Папа нагадав, що перед цим образом він щовечора молиться за український народ. Ти не молишся за тих, хто тобі байдужий, до кого не відчуваєш жодної прихильності. Жест перевершує всі можливі слова. Він вже вибачився і пояснив, що не мав наміру нікого образити. Коли ми говоримо про Папу, то безперечно, що він відчуває почуття прихильності, братерства і співчуття до України.
Як відбувається душпастирська діяльність на кордоні війни, зокрема щодо вірних, які проживають на окупованих територіях?
Окрім мого екзархату, є ще два екзархати, які переживають війну на своїй території: Одеський та Харківський. На сьогоднішній день на окупованих територіях немає парафій зі священиками. Деякі виїхали з великою кількістю парафіян, коли прийшли росіяни, інших вигнали на українські території. Двоє останніх священників, що залишилися, перебувають у в’язниці, в Бердянську. У цій ситуації парафіяльні священники намагаються об’єднати людей, як тих, хто перебуває під окупацією, так і переселенців, які шукають притулку. Люди мають сильне почуття спільноти, сопричастя, вони хочуть відчувати зв’язок, щоб не загубитися в цьому світі болю. З деякими парафіянами, яких я знав раніше і які перебувають на окупованих територіях, я намагаюся підтримувати особисті стосунки з надією, що мир настане якнайшвидше. Кого не можеш обійняти руками, можеш обійняти молитвою.
Ви згадали про справу отця Івана Левицького та отця Богдана Гелети, яких російські солдати майже рік тому ув’язнили за те, що вони залишилися в Бердянську для душпастирської опіки після окупації. Чи є якісь новини про їхній стан?
Найгірша драма полягає в тому, що вже майже рік ми не маємо жодних новин з достовірних джерел про них. Ми не знаємо, як вони, де вони і чи вони ще живі. Ми попросили Папу поцікавитися у російського уряду, що можна зробити, щоб допомогти їм повернутися в Україну. Він вже багато разів цікавився їхньою справою. Крім них, ще четверо священників були вигнані з підконтрольної Росії частини Донецька. Ув’язнення людей, які думають інакше, ніж Росія, є природним фактором на цих землях.
Як ви духовно підтримуєте військовослужбовців на фронті?
Військовим важливо відчувати Божу близькість у тих випробуваннях, які вони переживають. Кожен солдат знає, що вбивство — це тяжкий гріх. Тому кожен з них запитує: «Що я роблю?». Це внутрішня драма, тому що, з одного боку, ніхто з українських солдатів не хоче вбивати, але, з іншого боку, вони стоять перед дилемою, що повинні захищати своє життя, свою землю і свою сім’ю, інакше вони загинуть, і загине їхня сім’я. Тому дуже втішає усвідомлення того, що в будь-якому випадку Бог недалеко від них, усвідомлення того, що Бог супроводжує нас, намагаючись навернути людську порожнечу людей по той бік поля бою. Сила молитви — це те, що дозволяє їм дивитися в обличчя смерті. Багато солдатів, наприклад, розповідають мені, як молитва допомагає їм долати нездоланні труднощі, виживати під час обстрілів та атак ворога.
Як ви допомагаєте сім’ям тих, хто втратив когось на війні?
Для батьків втрата дитини — це біль, який неможливо загоїти жодними діями чи словами. Але разом ми насамперед намагаємося об’єднуватися, спілкуватися, супроводжувати і допомагати родинам загиблих. В Україні дуже розвивається об’єднання родин загиблих на війні, адже, з одного боку, вони намагаються допомагати один одному, розуміючи потреби один одного, а з іншого — так легше говорити про себе і розповідати історії батьків, чоловіків, синів, яких вже немає з нами. Це допомога психологічна, а також духовна, тому що спільна молитва допомагає трохи доторкнутися до реальності тих, хто відійшов до нас у вічність.
Якось Ви сказали, що на Вашій землі пахне смертю. Як Вам вдається залишатися людиною і християнином посеред такого болю?
Ми знаємо з Євангелія від Івана, що Бог є Істина, є Любов. Саме ця Любов спонукає нас не піддаватися страху і всьому тому, що прагне знищити наш народ. Любов сильніша за все. Єдина сила, яка допомагає йти далі, — це тільки Бог. Я не знайшов нічого іншого, що допомогло б мені не перестати дивитися вперед.
