Молитва на вервиці та щире розкаяння врятувало життя воякові Івану Башті.
Про чудесний порятунок захисника України мені розповів найближчий друг батьків вояка, 67-річний Олег Ясінський зі Львова. Чоловік приїхав на ХХVІІІ Міжнародну прощу вервиці, яка нещодавно відбулася у Погоні. Він стояв при вході у храм на колінах і молився, а по обличчі текли сльози, трусилися руки.
Я знічев’я подумала, що, можливо, у поважного пана виникли тимчасові проблеми зі здоров’ям, адже не часто бачила чоловіків старшого віку у сльозах. За мить я підійшла та запитала, чи не потрібна йому допомога. «Жіночко, допомога потрібна нам всім, всій Україні, молитися треба, багато і сильно», — тихо відповів паломник на мої спроби допомогти.
Згодом підвівся з колін, але й далі плакав.
«Я дякую Господу та Його Пресвятій Неньці, що всі мої рідні друзі, сусіди і знайомі живі. А найбільше радію за Івана, сина мого найкращого друга. Його молитва на вервиці від смерті на війні вберегла. Не вельми я хотів про це комусь розповідати, але в цьому Божому місці про такі чудеса потрібно розказувати», — промовив чоловік. І згодом додав, що вояк Іван, якого він знав з народження, зовсім не був побожним.
З дитинства син його найкращого друга Петра ріс задиркуватим забіякою. У школі вчитися не хотів, з уроків втікав, бився, не раз і міліція його приводила. Мати з батьком – добрі, чесні та побожні люди, отож і сина намагалися виховати таким. Та, на жаль, не вдалося. Івана зіпсувала компанія хуліганів, до яких він щодня втікав і зі школи і з дому. Мати через таку поведінку сина не раз до лікарні потрапляла, а батько, бувало, й паска до рук брав. На жаль, все марно. Заледве закінчивши 9-ий клас, Іван вступив до професійного училища, вивчився на сантехніка і поїхав на заробітки до Польщі. Таке рішення сина здивувало та занепокоїло батьків.
Вони дуже переживали, аби син не почав пиячити чи вживати наркотики. Хоча, попри складність характеру та буйну вдачу, Іван не випивав і майже не курив цигарки. Адже з підліткового віку захопився бодібілдингом, та не професійно, а займався, аби мати атлетичну фігуру. Переконувати сина, щоб той не їхав, було неможливо. І з гірким серцем батьки відпустили Івана в сусідню країну. На превелике здивування всіх, Іван у Польщі дуже змінився.
Молодик потрапив в одну бригаду з дуже роботящими і спокійними хлопцями з Волині. І хоча вони були ровесниками Івана, мали 20-25 років, у багатьох вже були родини, діти. Спочатку задиркуватий хлопець усіляко провокував колег на бійку. Та ті битися чи з’ясовувати стосунки не хотіли, а одного разу зібралися всі разом і почали всовіщати горе-колегу: «Ти би краще придивлявся, що і як ми робимо, вчився більше. Ти метикуватий, голова в тебе світла, хоча про непотрібне ти думаєш. Словом, маєш вітер в голові. Ти той вітер спрямуй… на заробіток, то станеш вее-е-еликим багачем».І наче щось перевернулося в душі розбишаки після тієї розмови. Іван почав щодень ретельно і старанно вчитися, бо приїхав цілковитим профаном, а заробити хотілося.
Через кілька місяців хлопець став кращим у бригаді, далі — майстром. І вже хотів свою бригаду збирати, але… завадила війна. Разом з хлопцями, які змінили його життя, Іван повернувся додому та пішов захищати Україну. Батьки ще більше хвилювалися за сина, бо ж всі добре зрозуміли, що це справжня війна.
На фронті молодик почав збирати вервиці та читати з книжечок, які привозив капелан, молитви. Причому Іван брав вервиці замість тих побратимів, які категорично не хотіли їх брати. Хлопці, які воювали разом з Іваном, майже всі були родом зі Сходу України, виховані або в атеїстичному, або в цілком байдужому до релігії середовищі. Вони й капелана не дуже сприймали. На зустрічах більше мовчали, мовчки брали вервиці, які згодом залишали будь-де. Іван усі вервиці збирав та клав у наплічник. Згодом і губив. Але найдовше у молодика залишилися сім вервиць.
На кожній з них щодня молився, як умів. Та тішився, як дитина, що на кожен день тижня у нього є інша вервиця. Чому це робив, Іван навіть сам собі пояснити не міг. У мирний час, незважаючи на постійні прохання батьків, до церкви не ходив, хіба що на Різдво та Великдень, про молитву й не згадував. А Бог для нього був далеким і незрозумілим дядьком, Який сидить собі на іншій планеті і за людьми спостерігає.
Проте війна все змінила. Хлопцеві було страшно: він бачив, як у муках вмирають побратими; як кричать та стогнуть поранені і просять їм вкоротити віку, аби не терпіти нестерпні болі; бачив, як доброго знайомого з Київщини розірвало міною… Отож Іван молився, як умів.
«Коли після повернення з фронту Іван розказував, як молився, то я з дружиною та його батьки місцями навіть сміялися. Скажете, чи є у молитві щось смішне? Ні, звісно, але те, як молився Іван, виглядало… кумедно», — розповідає Олег Ясінський. За словами чоловіка, спочатку вояк промовляв слова з молитовника, згодом розповідав Всевишньому, наче побратиму, як пройшов день. І були в цій розповіді навіть… нецензурні слова. А далі він… допитувався в Бога, чому Він допустив цю війну, адже українці – наймирніша нація в світі. То що ж вони такого могли накоїти, що так розсердили Небесного Отця? Отакою була проста й безпосередня розмова з Богом українського захисника.
…Одного разу після вечері воякові стало дуже зле, він кілька разів відходив «у кущі». Побратими неабияк кепкували з Івана. Але той звик до їхніх кпинів. За мить, коли хлопець вчергове відійшов, в бліндаж, де сидів Іван, «прилетіло». П’ятеро вояків загинули, восьмеро — важко поранені.
…Кілька тижнів не міг молодик оговтатися від того, що трапилося. Але почав ще більше молитися на вервиці. Його молитви стали серйознішими. А ще Іван дякував Богові за те, що Він змінив його, бо після повернення додому молодик попросив вибачення у батьків за своє безпутне життя і обіцяв, що після перемоги він знову поїде на заробітки, привезе грошей та відкриє удома магазин сантехніки. Далі молодий вояк пішов у гарнізонний храм і вперше за життя приступив до Святої Сповіді та прийняв Святе Причастя.
Сабіна РУЖИЦЬКА
