656-ий день або 1 рік, 9 місяців, 15 днів, 10 годин, 22 хвилини від повномасштабного російського вторгнення в Україну. 3581 день або 9 років, 9 місяців, 19 днів від початку окупації росією Криму, поки пишу ці рядки. А ще 90 років тому радянська влада закатувала голодом мільйони українців.
Ми живемо в постійній небезпеці та поганих новинах. Здається, що повсякденне життя – наче суцільний морок з крихітними просвітками обнадійливих вісточок. На жаль, або ж так має бути, але наш мозок абстрагується та береже нервову систему. І чим більше жахливих жорстоких новин, тим більше він блокує сприйняття та співпереживання. У період 1932-1933 років внаслідок Голодомору померло до 5 млн людей на території України. Страшне число? Але це число, статистика. Кожен та кожна з цього переліку мали своє життя, як і ми з вами. Любили, працювали, посміхалися, раділи й сумували. А потім їх не стало не через хворобу чи умовний нещасний випадок, а внаслідок того, що вони – жертви умисного геноциду. Ми б ніколи, мабуть, не дізналися правди, якби не ті, котрі вижили. Вижили дивом, неземними зусиллями.
Зараз я навчаюся на IV-у курсі в інституті, на факультеті сценічних мистецтв. І ще від середини літа наш викладач – режисер Назарій Панів запропонував нам готуватися до вистави, присвяченій Дню пам`яті жертв Голодомору. Відтоді ми почали перечитувати безліч матеріалів-спогадів очевидців, яким вдалося вижити в ті криваві часи. Оскільки більшість моїх одногрупників родом із заходу України, очевидно, що наші предки не були свідками голоду. Але національна пам`ять, все ж, існує. Ми багато читали та дивилися. І от ті перші відчуття співпереживання й колективного усвідомлення, коли читаєш історію кожної окремої людини: хтось їв плецики з лободи та кропиви, когось прогодувала корова, яку тримали в хаті, в когось на руках померла вся сім`я. Їли котів та собак, бачили випадки канібалізму, пухлі животи та осліплих від голоду дітей. І ми почали пізнавати все більше та більше історій, аби згодом спробувати прожити це на сцені. Пригадую моя одногрупниця навіть пробувала не їсти, аби відчути, як це. Їй вистачило сили волі десь на пів дня – більше не витримала.
Задум режисера був радикальним, тому він вирішив зробити акцент на контрастах – переплести розповіді жертв Голодомору із прихильниками часів радянського союзу. Уявіть – вони досі існують, попри те, що війна в Україна триває вже майже 10 років. І шукали ми тих унікумів теж самостійно. Ходили по вулицях, зав`язували діалоги, записували розмови. Вважаю, що мені пощастило – на шляху траплялося багао людей старшого віку, які казали, що нічого доброго в тих радянських часах не було, а ностальгують вони лише за своєю молодістю, здоров`ям та безтурботністю. Одногрупники ж віднайшли перли – тих, хто казав, що зараз кепсько, а тоді було краще. Від цього пішла і назва документальної вистави «Було краще?». Документальна – бо не було вигаданого сценарію, а лише правда з людських вуст.
Потім ми багато працювали над тим, аби вжитися в ролі зазомбованих піонерів, які завше посміхалися, показували ідеальну картинку тодішнього суспільства і сліпо виконували вказівки. Ми ж бо народилися в часи незалежної України, отож опитували своїх бабусів-дідусів-батьків про піонерів, жовтенят та пропаганду.
Наш режисер повсякчас надсилав нам багато документальних відео та матеріалів, аби ми наповнювалися перед виставою.
Показ відбувся 24 листопада цього року в Навчально-науковому інституті мистецтв. І тоді я пізнала силу колективу, підтримки та національної свідомости сповна. Один з одногрупників грав роль представника «савєцкай власті», і в нього це вийшло – він виривав з наших рук колоски пшениці, змушував марширувати та слухати його накази – уривки із постанов про розкуркулення та закон про п`ять колосків. І з перших хвилин вистави ми почали плакати. Ще 90 років тому це відбувалося, і ось сьогодні знову той самий ворог намагається знищити нас лише за те, що ми – українці.
Група була поділена навпіл: хтось розповідав про голод, а хтось – про те, «как же харашо жилося в союзє». І отак ми перемикали увагу та гралися своїми емоціями – з тотального розпачу до усмішок та зачаровування. В моменти, коли ми опинялися за кулісами, тих одногрупників, які розповідали від імені жертв Голодомору, доводилося обіймати та заспокоювати, бо вони тремтіли та захлиналися сльозами. В той момент ми розділяли біль один одного, і мені відчувалося так багато любові, як ніколи раніше, наче ми – єдиний механізм, і коли погано одному, то і решті – також.
Мені дістався монолог жінки, яка розповідала, що колись не було корупції, було дешево, добре, російська мова вчилася легше, ніж українська, а ще – давали безкоштовні квартири. Але коли прийшла вільна незалежна Україна, то дісталося їм нуль цілих нуль десятих. Знаєте, в чому іронія? Та жінка сиділа в залі. Після вистави вона боялася підійти до мене. Чому? Бо їй було соромно. Мабуть, це велике досягнення кожного з нас, що хоча б одній людині прийшло бодай якесь усвідомлення реальності.
Після вистави не було відчуттів, як після попередніх показів. Не було радості та ейфорії. Але було багато болю. Настільки багато, що кілька з нас знову заливалися сльозами за тією червоною кулісою.
Колеги-актори поділилися своїми роздумами.
Ольга Максимів: «Підготовка до вистави була складною: дивишся документальні фільми, шукаєш інформацію, і тебе це починає поглинати. Тобі цікаво, але водночас ти хочеш вже перестати взаємодіяти з цією темою, бо твій мозок не може більше всотувати ці дані і статистику. Дуже сильно бʼє по психіці. Голодомор – це те, чому люди не могли протистояти. Ми сьогодні інколи хочемо потішити себе смачною їжею, а люди тоді хотіли знайти бодай шматочки трави… Я досі памʼятаю окремі деталі з вистави, які мене лякають. Боюсь потрапити у дані обставини зараз і не знаю, чи змогла б бути настільки сильною, як люди тоді».
Олеся Павловська: «Хотілося по-новому подивитися на цю трагедію, не збоку, а спробувати побути “в центрі подій”, відчути на собі весь біль тих приречених на смерть людей і їх сімей. Під час самої вистави я намагалася бути максимально уважною, але в якийсь момент мене накрило усвідомлення самотності; треба було співати, а голос підступно тремтів. Під час мого монологу клубок до горла підкотив, я хотіла кричати, але не могла. Як тільки завіса закрилась, не було такого відчуття, що ти здав виставу і вже за душею нічого не маєш. Навпаки, враховуючи, що ця історія ще незавершена, а виживання й досі продовжується, думаю, що я не вийду з цієї ролі до кінця свого життя».
Андріана Монастирська: «Скажу чесно: під час підготовки до вистави в мене не було особливих відчуттів. Це була просто робота. Я розуміла важливість і важкість теми. Старалась пробудити в собі якісь емоції болю, але то було штучно і якось по-насильницьки, отож я перестала себе силувати. Але коли ми показали виставу, саме після закінчення роботи я стала дуже чутливою і вразливою. Ніби мене наздогнало розуміння. Це наче коли ти їси яблуко і не відчуваєш смаку, а потім смакові рецептори повертаються. Я тепер не можу нормально дивитись новини, мене зразу пробирає на сльози. В мене є відчуття якогось внутрішнього єднання зі своїм народом, якась велика образа. Знаєш, як то кажуть бідний український народ? Але ми ж не бідні, ми нагло обкрадені. І від цього ще сумніше. Думаю, що коли буду дивитись виставу на відео, то дуже важко її сприйму, оскільки більшості монологів я й не чула, через те, що співала постійно».
Владислав Гродзіцький: «Враховуючи те, що ми фактично були поділені на дві групи: ті, хто читав про срср, і ті, – хто про Голодомор. Під час самої вистави мені було якось підсвідомо соромно за те, що я говорю і пропагую, хоча це ніяк не стосується особистої позиції. Мені було не по собі від самого себе».
Вивчайте історію! Ворога потрібно знати в обличчя, а всіх полеглих за нашу свободу – пам`ятати. Я вірю, що людина живе на Землі доти, доки живе пам`ять про неї. Вдячна кожній людині, яка долучилась до творення цієї вистави, бо травми виліковуються тоді, коли про них говорять. І краще тоді точно не було.
Анастасія ГУЛЯЙ
