Волонтер Володимир Петрушевич повернувся із закордонних заробітків та допомагає возити все необхідне нашим захисникам на передову. За кордон він потрапив через непорозуміння в родині, бо одружився з малознайомою жінкою.
«Моя життєва історія для багатьох може видатися дивною, я і сам досі не можу зрозуміти, як таке могло трапитися. Але що вже казати? Є родина, є діти, є побратими та… війна. Треба жити і допомагати нашим хлопцям і дівчатам, — каже стомлений чоловік, який лише кілька годин тому приїхав із Херсонщини.
З Володимиром я познайомилася завдяки його сестрі Галині. Наші сини — однолітки. І спершу познайомилися вони, в обласній дитячій бібліотеці. Галина була дуже стривожена, коли брат довго не відповідав на дзвінки під час дороги. Я заспокоювала її і ми багато говорили. Пані Галина й розповіла мені про родинну таємницю з одруженням брата. Історія мені видалася дуже цікавою, тому я попросила дозволу пана Володимира (з яким запізналася пізніше) розповісти її на сторінках нашого часопису.
…Уся веремія почалася у квітні 1992-ого. Тоді пан Володимир поспішав до нареченої Наталії на Буковину, аби сказати, що буде засилати сватів. Із дівчиною молодик познайомився у Львові, де обоє вчилися у професійних училищах. Хлопець з дитинства був сором’язливий, а Наталка — радше навпаки. Тому вона просто і легко першою підійшла знайомитися. Дівчина не була красунею, але до неї хотілося пригорнутися, як до мами.
«Тому я радо погодився на пропозицію познайомитися, — розповідає пан Володимир. — Ми почали зустрічатися, а далі й жити як чоловік з жінкою, без одруження та шлюбу».
Згодом Наталка першою запропонувала коханому… одружитися. «Я не проти», — сказав хлопець. Про свій намір Володя розповів сестрі та мамі (батько помер, коли той був школярем). Сказав, що його наречена з Чернівеччини, має велику родину. Мама зраділа.
У той фатальний день Володя сів у старенькі батькові «Жигулі» та попрямував до коханої. Дорогою побачив вагітну жінку, яка стояла аж зігнута. У неї починалися перейми. Як добра людина, Володя вирішив допомогти та підвезти майбутню матір у пологовий. Щоправда, куди їхати, він не знав, дорогою питався в людей. Вагітна тим часом кричала так, що хлопцеві вуха закладало. Незабаром доїхали до райцентру, потрапили у лікарню. З’ясувалося, що у жінки була складна вагітність. Ангеліні (так звали жінку) провели кесарський розтин, бо дитина була тричі обвита пуповиною, недоношена, а сама породілля — дуже квола. Жінка та її новонароджений син ледве вижили. Володимир вже не міг покинути нових знайомих, бо лікарі увесь час щось вимагали і ніхто не хотів слухати молодика, що він жінці не чоловік і навіть не родич. Йому довелося ще й за власні гроші купляти ліки для матері й дитини, відчував відповідальність за мимовільних знайомих.
Тим часом на нареченого чекала Наталка. Мобільних телефонів тоді не було, з телефону-автомата додзвонитися було годі. А в лікарні подзвонити в інше місто просто не дали. А ще молодик був розгублений, бо не кожен день породіллю на дорозі зустрічаєш.
«Я майже не пам’ятаю, як додому приїхав. Там мама сиділа заплакана, бо Наталка разів зо 50 додому дзвонила. Усі думали, що зі мною щось трапилося. Навіть по міліцейських відділках, лікарнях та моргах хотіли мене розшукувати, — пригадує нині волонтер. — Мама мене зрозуміла, а Наталка — ні, бо я від хвилювання й утоми тільки й спромігся сказати, що возив жінку в пологовий. Кохана кинула трубку і сказала, що між нами — все».
Хлопець образився і наступного дня з мамою та сестрою поїхав до Ангеліни. Його випадкова знайома була слабка та засмучена. Побачивши двох жінок, розплакалася, розповіла, що вона — сирота, рано вийшла заміж. Її чоловік — з Київщини, переїхав до неї, працювати не хотів, ледарював. Тому до останнього місяця вагітності їй довелося працювати прибиральницею. А коли кілька днів тому Ангеліна сказала благовірному, що їй важко, він побив її і викинув з її ж хати. У міліцію скільки вона не дзвонила, ніхто не зважав. Друзів та рідних жінка не мала. У відчаї майбутня мати хотіла накласти на себе руки, вирішила йти навмання і дорогою… померти. Родина Володимира була вражена.
«Навіщо ви мене врятували? — ридаючи, кричала жінка. – Тепер мені ані жити, ані вмерти. Син дитбудинками та інтернатами поневірятиметься, і мене проклинатиме»…
«Та чого ви так? Треба спочатку вашого горе-чоловіка з хати виселити, на аліменти подати. Син підросте, в дитсадок влаштуєте, почнете працювати, — радила і втішала нещасну мати Володимира. Але жінка нічого й чути не хотіла, сказала, що вирішила від сина написати відмову. Спересердя мати хлопця запропонувала незнайомці не робити цього, а приїхати та пожити в них. Ця доброта зіграла злий жарт, бо Наталка, яка хотіла згодом помиритися з нареченим та навіть приїхала до нього додому, побачила… жінку з немовлям. Грюкнула дверима і більше не захотіла розмовляти з коханим.
Зате Ангеліну наче підмінили, коли вона опинилася в родині Володимира. Жінка взялася допомагати матері по господарству, смачно готувала, прибирала. Лише до власного сина була байдужа. Матір дитині замінили названа бабуся та тітка. Вони фактично виняньчили Юру, бо Ангеліна швидко пішла на роботу, ще й вивчилася на продавчиню. Згодом вона розлучилася, вигнала і виписала чоловіка з власної хати, продала помешкання і купила будинок через кілька хат від свого рятівника. Але насправді жила вона з сином у добросердих людей. Ще у важкий економічно час жінка почала їздити за кордон. Їй у торгівлі щастило. Родина розбагатіла. Жінка мріяла, що Володимир одружиться з нею. Але той не хотів.
У відчаї чоловік почав зазирати у пляшку. Одного разу, коли він, ледь тримаючись на ногах, прийшов додому, то отримав сильного ляпаса від Ангеліни.
«Я думала, що ти сильний, уважний, добрий, а ти алкоголік, як батько мого сина, — кричала жінка. — Даремно я тобі повірила».
Такого чоловік не очікував, почав виправдовуватися і пообіцяв, що більше ніколи не буде пити. Згодом м’якохарактерний Володя таки одружився з випадковою знайомою і прикипів серцем до її сина. Проте часто згадував Наталку, яка, як дізнався від знайомих, виїхала в Італію, де вийшла заміж за тунісця і народила аж п’ятеро дітей….
Володя з Ангеліною жили начебто добре, були заможні, багато працювали, виховували сина. Та зі спільними дітьми не щастило: у жінки було кілька викиднів. Юра був єдиним у батьків. Згадувати про його біологічного батька жінка категорично заборонила усім родичам чоловіка. Та Володимир все ж вирішив дізнатися про його долю. Виявилося, що колишній Ангеліни потрапив у в’язницю, де помер від туберкульозу. Травмувати Юру «новиною» Володимир не хотів. Так і досі син нічого не знає. Чоловік ще розповів, що Юра вивчився на інженера, ще до війни поїхав у Норвегію, працює, добре заробляє, повертатися додому не хотів. Через кілька років мати Володимира померла, захворівши на ковід. Сестра одружена, має двох діток.
«А я поїхав у Чехію на заробітки, хоча такої потреби не було, — каже Володимир. – Коли почалася війна, спочатку допомагав нашим волонтерам купувати і переганяти автомобілі, згодом повернувся додому, — підсумовує волонтер. — До війська через стан здоров’я (маю штучні суглоби) не взяли, але вожу машини і все, що треба, хлопцям на передову. Так і живу. Ангеліна також волонтерить, готує тушкованки. І знаєте, я зрозумів, що з жінкою ми таки родина. Дивна, але родина. Вирішив, що після нашої перемоги повінчаємося, бо така вже наша доля — бути разом».
Сабіна РУЖИЦЬКА
