За 68 років існування Саскатунська єпархія, що перебуває у складі Вінніпезької митрополії, стала простором глибокого духовного і культурного життя для вірних Української Греко-Католицької Церкви в Канаді. Незабаром вона отримає нового правлячого єпископа — о. Михайла Смолінського, архиєрейська хіротонія та інтронізація якого відбудуться вже 19–21 січня 2024 року в м. Саскатун.
Про це пише Департамент інформації УГКЦ.
Народжений у сім’ї Морріса й Айріс Смолінських у Канаді, майбутній єпископ Саскатунської єпархії УГКЦ о. Михайло духовно зростав і виховувався у спільноті українських редемптористів при парафії Святих Петра і Павла в Саскатуні. Для рідних та друзів він — Михайло, який так любить грати в керлінг (спортивна гра на льодовому майданчику — ред.), зустрічати вдома гостей і багато читати. Для вірних же о. Михайло — справжній духовний батько, який завжди мріяв служити Богові та людям і ніколи не прагнув стати єпископом. Цікаво, що він майже не володіє українською мовою, однак стверджує, що надто сильно любить Україну та її музику, Українську Греко-Католицьку Церкву та її традиції. Про своє походження, покликання до священства та несподіване призначення єпископом владика-номінант розповів в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.
Про родину, походження та зв’язок з Україною
Моє рідне місто — Саскатун, що у провінції Саскачеван у Канаді. Я тут народився і виріс. Моїх батьків звати Морріс та Айріс, однак українською їхні імена звучать лагідно — Мирослав та Орися. Вони походять з маленьких провінційних містечок. Одного разу, коли були молодими, приїхали до Саскатуна, тут познайомилися, одружилися і створили сімʼю. До речі, познайомилися в молодіжній групі при українській католицькій парафії Святих Петра і Павла, що належить редемптористам. Це — місце, де я був охрещений, виріс і почав служити Церкві. Це — спільнота, яка мала величезний вплив на моє життя.
Хоча більшість моїх бабусь і дідусів народилися вже в Канаді, для нашої родини дуже важливо залишатися в серці українцем. Цей звʼязок справді дуже сильний. Я був в Україні кілька разів і відчув, що наша Церква — це Церква для українців. Звісно, вона також вітає всіх у різних куточках світу, зокрема і в Канаді. Люди одружуються з українцями, приходять, приєднуються до нашої Церкви і закохуються в неї. Це неймовірно!
Зараз у Саскатуні я живу в українському католицькому комплексі, моя мама — неподалік. Це велике благословення жити поруч із нею. Їй 83 роки, але вона ще повна життєвої енергії. Мій батько помер 2019 року, саме перед пандемією COVID-19. Зізнаюся, ми всією сім’єю все ще відчуваємо цю велику втрату, хоч після його смерті минуло вже 4 роки. Тато помер дуже раптово, не доживши до свого 80-річчя.
Я щасливий мати старших брата і сестру. Найстаршим є мій брат. Він живе зі своєю сімʼєю в місті Муз-Джо в Саскачевані. А сестра мешкає в Саскатуні.
«Я надто сильно люблю нашу Церкву, … не хотів би бути в іншому місці»
Уже 20 років я є священником, і це для мене великий Божий дар. Зізнаюся, що насправді не знаю, коли саме відчув покликання до священства, але точно пам’ятаю, що відчув поклик до життя у спільноті Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ).
Під час навчання в університеті мене дуже захопило те, що редемптористи тут, у Північній Америці, бралися за різні благодійні проєкти. Дізнався про те, хто такі редемптористи, про їхню харизму, про їхню місію в Церкві — проповідувати Євангеліє бідним і найбільш покинутим. Це мене дуже привабило, я відчув, що хочу бути частиною цього.
Тому, думаю, моїм покликанням було більше бути редемптористом, ніж священником. Я міг би бути щасливим як брат чи диякон, але став священником. Я знав цю спільноту все своє життя, але тільки в університеті, коли став зрілішим, почав по-справжньому вивчати, що це за згромадження і його діяльність.
Зараз усвідомлюю, що надто сильно люблю нашу Церкву, люблю наші традиції, нашу музику і наш спосіб поклоніння Богові. Я не хотів би бути в іншому місці. Останній рік, будучи провінційним настоятелем Згромадження редемптористів у Канаді, багато спілкувався з нашою римо-католицькою конфесією, і моє молитовне життя було поєднанням римської та української традицій. Дуже сумував за нашою Церквою, за святкуванням усіх свят і постів по-нашому. Для мене було великим благословенням повернутися додому, в Саскатун, і служити в нашій Українській Греко-Католицькій Церкві на постійній основі.
Від педагогіки до богослов’я: про освіту та формацію
Спочатку я здобував освіту за спеціальністю «Педагогіка», адже планував стати вчителем. Навчався в Університеті Саскачевану впродовж 4-х років. Після отримання диплома шукав роботу вчителем. У той час це виявилося дуже складним завданням, тому пішов працювати молодіжним душпастирем в Едмонтонській єпархії, яка межує зі Саскатунською. Там провів 2 роки.
Здобувати освіту педагога мені подобалося, але чомусь я не відчував, що це на 100 % моє. Я відчував, що є щось інше.
Коли працював молодіжним служителем, то жив далеко від редемптористів. В Едмонтоні були римо-католицькі спільноти, але не було українських. Я сумував за спільнотою, у якій зростав, за їхньою місією, їхнім служінням, їхніми парафіями. І після 2-х років відновив звʼязок із редемптористами, поїхавши до них на кілька місяців як волонтер.
За кілька місяців розпочав формацію в семінарії у Торонто. Навчався на богословському факультеті Університету святого Михайла. Під час навчання мені подобалося абсолютно все: і те, що вивчав, і набагато глибше дізнаватися про Церкву. У нас були чудові професори та прекрасна спільнота однодумців.
Після закінчення магістратури богословʼя в Торонто, ще рік вивчав східнохристиянське богословʼя в Оттаві, столиці Канади, де тоді перебував Інститут митрополита Андрея Шептицького. Більшість курсів там пропонували із західної перспективи. Але професори завжди заохочували мене як українського католицького семінариста писати свої роботи й індивідуальні дослідження з погляду нашої української католицької традиції. Отже, вважаю, що завдяки навчанню і в Торонто, і в Оттаві моя формація та освіта стали всебічно розвиненими.
Несподіванка, що змінила життя
Це відбулося 23 листопада 2023 року. Того дня у мене як провінційного настоятеля Згромадження Найсвятішого Ізбавителя в Канаді було багато зустрічей — я працював над документом для нашої нової провінції в Канаді для редемптористів. Під кінець зустрічі подивився на свій мобільний телефон і подумав: «Чому мені з України надходять відеодзвінки?». І зрозумів, що щось відбувається.
Коли зустріч закінчилася, зробив глибокий вдих і, можливо, навіть випив склянку води. Зрештою, ми сконтактували — це був отець Олег Олекса, секретар Блаженнішого Святослава. Відтак мені зателефонував і сам Глава Церкви. Ми мали з ним розмову. Він розповів про власний досвід, про те, як його призначили єпископом для Аргентини і яким нелегким для нього було це рішенням. Насправді, я дуже ціную той проведений зі мною час по телефону — Блаженніший підтримував мене морально, і я відчував підбадьорення з його боку. Тож на його прохання про призначення я відповів «так». Відверто кажучи, я ніколи не хотів бути єпископом. Завжди думав, що якщо хтось зателефонує, то скажу: «Ні, ніколи».
Моє призначення було і залишається для мене несподіванкою. Хоча впродовж останніх кількох років були маленькі натяки на те, що це поважне призначення може статися в нашому середовищі українських католицьких редемптористів у Канаді.
Більшість священників на ім’я Михайло стали єпископами (сміється). Тому люди завжди жартома казали мені: «Ну ти, Михайле, теж станеш єпископом», а я відповідав: «Ні, я простий парафіяльний священник, і це те, що я найкраще вмію робити».
Однак Синод Єпископів УГКЦ, Патріарх Святослав і Святіший Отець думають по-іншому. Незважаючи на те, що я був здивований, шокований і наляканий, я дуже швидко сказав «так».
Добрий єпископ — це…?
Добрий єпископ повинен бути лідером, батьком і слугою — все це в одній особі. Тому це нелегке служіння. Люди мають різні потреби. Єпископа, на мою думку, можна порівняти з жонглером, який підкидає в повітря багато мʼячів одночасно. Єпископ теж повинен робити багато різних речей і досягати тонкого балансу у своєму служінні.
Я вчуся. Мені ще багато чого треба дізнатися про те, у чому полягає моє завдання. Ще рік тому працював у Саскатунській єпархії як священник, тому знаю багато складних речей, які тут відбуваються. Я не боюся важкої праці, яка чекає на мене.
Знаю, що я — єпископ, але мені подобається говорити з людьми, служити їм, слухати їхні думки. Хочу приходити до спільних рішень у дусі синодальності в Церкві, слухати й відкриватися з великою увагою, як заохочує нас до цього Синод.
Наразі не маю візії того, що буде далі. Мені потрібно більше вчитися, слухати і молитися. Зараз я вже відчуваю себе трохи комфортніше. Настав час пережити єпископську хіротонію, а потім із великою вдячністю до Господа приступити до роботи.
Як служить і підтримує українців Церква в Канаді
З початку повномасштабної війни в Україні Церква в Канаді дуже активна в роботі з біженцями. У різні частини країни, зокрема і до нашої єпархії, прибула значна кількість українців. Деякі тут знайшли тимчасовий прихисток, а дехто не має куди повертатися — залишиться тут назавжди.
Отож Церква простягає руку допомоги та гостинності, але іноді мусить змінюватися і підлаштовуватися. У деяких місцях на Заході Канади Церква зараз служить переважно англійською мовою. Нам усім потрібно проповідувати тією мовою, якою розмовляють новоприбулі. Маємо над цим працювати.
За цей час Церква по всій країні відкрила нові парафії, щоб задовольнити потреби українців, як-от у Сент-Джонс Ньюфаундленд на східному узбережжі Канади. Тепер там щомісяця відбуваються богослужіння для українців — як католиків, так і православних. До війни там було дуже мало українців, однак ситуація змінюється і ми намагаємося оперативно відповідати на потреби.
У нашій спільноті редемптористів ми також простягали руку допомоги, зокрема збирали кошти, щоби відправити редемптористам в Україні — монастирям, які стали гуманітарними центрами, де потребуючі отримують допомогу.
У нас є три українські католицькі парафії в Саскатуні, дві з яких мають велику кількість новоприбулих українців. У нас є Українська двомовна школа імені Єпископа Філевича. Минулого року вона збільшилася більш ніж удвічі, бо прибули нові діти з України. Школа є частиною нашої української католицької громади і, безумовно, також робить дуже багато для біженців, які сюди приїхали.
— Чому саме Вас Бог кличе до служіння єпископом?
Складно відповісти. Однак, думаю, Він показує мені, що я вдома, на правильному місці, і я знаю, що потрібно робити і як правильно послужити вірним тут, в українській католицькій громаді. Можливо, Бог обрав мене бути тут саме для того, щоб повернутися додому, задовільнять нагальні потреби і працювати на довготермінову перспективу.
