Жінки

0
7

Либонь, у кожного з нас є люди, якими ми захоплюємося: улюблені актори, які майстерно вжилися в ролях поганців чи комедіянтів, співаки та музичні гурти, які супроводжують нас у навушниках, де б ми не були; або ж відомі спортсмени, за якими спостерігаємо, затамувавши подих.

Коли я була молодшою, мені так кортіло зазнимкуватися з відомими зірками, чи бодай автографа отримати – будь-який крихітний знак уваги або згадку. Зараз я деколи теж так роблю, але коли є на те настрій чи вдала мить. Однак спіймала себе на думці, що збайдужіла до цього блиску та одержимості, а частенько – фальші, яка супроводжує популярних людей.

На цей момент я тиждень мешкаю в столиці, намагаюся впіймати ритм міста та пізнати безпандемійний Київ у часі війни. На вулицях досі можна зустріти медійних людей, яких ми бачимо в екранах телевізорів та на просторах соцмереж. Ну, правду кажучи, ніяких особливих відчуттів – лише легкий порух бровами, бо серед сотень незнайомців когось таки впізнала. І знаєте що? Феєрверк емоцій, подиву та захоплення, схожого до того дитячого непідробного враження, викликали у мене жінки. Прості й не прості жінки. Різні жінки. Але їх об`єднує одне – вони родички військових. Різного віку, професій, вподобань, з дітьми й без, з творчих і технічних сфер.

Почнемо з того, що мені дали тимчасовий дах над головою, і мешкаю я з дружиною військового, який зараз захищає нас з вами, двома котами – повноцінними членами їхнього сімейства, та подругою. Хлопець подруги – наш захисник, який перебуває 628 днів у ворожому полоні. Коли ви читатимете ці рядки – зможете додати ще кілька діб. Ми, звісно, віримо в дива, але вони перемішуються зі здоровим та зболеним глуздом. Як ви розумієте, щодня ми чаюємо, і хотілося б обговорювати насущні рутинні радощі. Таке також проскакує, але усвідомлюємо: не буде цих повноцінних пустотливих балачок та спокою, допоки не настане переможний мир. Навіть двійко котів муркочуть поруч – вони все розуміють.

Пізніше подруга мене здивувала, бо запросила долучитися до заходів, організованих спільнотою родин військових полку «Азов». І мені, направду, пощастило побувати в нових обставинах.

Спершу відбулося… тренування з боксу. Зал заповнила група жінок: дружин та коханих військових, їхніх сестер, матерів та подруг. Звісно, були й такі звичайні, як я, які підтримують акції та сім`ї. Ми бігали, розминалися, відточували удари та прийоми захисту – спершу в повітрі, потім – на суперниках. У спарингу я опинилася з жінкою (жодних імен не називатиму з етичних міркувань). Вона теж була вперше на тренуванні. Ми наче знайшли одна одну, і було якось легше й не так сором`язливо, що нічогісінько в сій справі не тямимо. Ми багато посміхалися, замахувалися кулаками, але так і не могли повноцінно вдарити одна одну. Щоразу повторювали: «Ой, вибач. Тобі не боляче?». Отаким от гіперввічливим вийшов наш перший бій.

Наприкінці тренування всі дівчата стали біля боксерських груш, і мали кілька хвилин інтенсивного відпрацювання прийомів. Я намагалася зосередитися, але очі все одно розбігалися, аби поспостерігати за рештою. Тепер я розумію, чому в роздягальні я чула фрази на кшталт: «Ой, ви теж постійно чекаєте тренування?». Бо тут вони, об’єднані спільним горем, розділяють його між собою. Вони навчаються бути сильними, бо зараз втратили чоловіче плече підтримки. Вони виплескують гнів та напругу, поки гамселять груші до почервоніння обличчя та річок поту. Решту дня я провела мовчки. Подруга реготала з мене, бо я була схожою на сповільненого лінивця, відповідала із запізненнями. Чому? Чому я була такою спустошеною та втомленою? Гадаю, не тільки тому, що інтенсивний спорт – не моє повсякдення. Впереміш з приємним болем у м`язах я тільки й думала весь день про долю цих жінок.

За спільними посиденьками я була доволі мовчазною та вкрай спостережливою. Що запитувати? Що доречно, що – ні? Обрала стратегію «без зайвих недолугих питань». Я не володію телепатичними здібностями, не читаю думок. Пізніше дізналася, що моя суперниця на боксі – дружина військового, який загинув у 2019 році. І тепер склався пазлик – вона була одягнута у футболку з написом позивного свого чоловіка та датою його смерті, яку я побачила пізніше.

Наступного дня ми ходили на мітинг. Безліч людей із закликами звільнити їхніх родичів з ворожого російського полону, втомлені й зболені обличчя. Сигнали автівок. Загалом, той день я знову провела в колі сильних жінок: у нас було інше тренування, і посиденьки, і навіть вечірній концерт-стендап.

Запримітила жінку, яка сиділа неподалік нас. Вона багато сміялася і була загалом дуже енергійною. Я відчувала від неї тепло та добро, а її легка невимушена посмішка й простота у спілкуванні це лише підтверджувала. Потім ми стояли на вулиці серед натовпу, який розповзався навсібіч. І вона запитала, як ми потрапили в асоціацію? Та й кожна казала, що в когось брат зараз на фронті, в іншої – хлопець у полоні. Я відповіла, що мене подруга запросила. І знаєте: я звикла навзаєм запитувати людей. Це щось на кшталт: «Як справи?». Ти відповідаєш коротко або розлого ділишся власними радощами й болями. А потім, очевидно, щиро хочеш отримати зворотну відповідь, бо для цього є люди, аби говорити й слухати. Господи, чому ти не стулив мені рота в ту мить? Мені без зайвої думки вилетіло оте коротке: «А ти?». Жінка блиснула поглядом і відповіла: «А в мене чоловік загинув в Оленівці».

З-під моїх ніг вислизала земля, крізь яку хотілося провалитися. Водночас моє тіло імпульсом штовхнуло вперед, аби якнайшвидше обійняти цю сильну жінку, і одразу відштовхнуло, бо хто я така, аби це робити. І непотрібно взагалі торкатися малознайомих людей, коли їм цього аж ніяк не потрібно.

Ми пройшли ще кілька метрів разом, і вона встигла розповісти, що має маленьку донечку. Вони разом відвідують мітинги. Жінка не плакала, але говорила про те, що вони прагнуть повернення захисників, які досі перебувають у полоні. На прощання вона мене міцно обійняла та цьомнула в щоку. Це було дуже по-сестринськи, з душею й теплом. Згодом я почала більше читати про її чоловіка, їхню історію. Знайшла безліч світлин з крихітною дівчинкою. В неї вже ніколи не буде фотокарток з батьком. Натомість її дитячий альбом всіють десятки фото з картонкою в руках з написами про тата.

Ці вихідні я запам`ятаю надовго. І ще довго згадуватиму уривками фрагменти з кожної події. Ці жінки є символом незламності та велетенської сили. Хтось чекає досі, хтось прийняв неминучість смерті своїх рідних, але всім єством продовжує боротися за перемогу, за ідею, яку несли їхні рідні. Серед кожного з нас є такі люди, котрі чекають, котрі втратили. Можливо, саме ти – людино, котра дочитує ці рядки. Я знаю, що людей не повернеш. Але вони живі доти, доки ми пам`ятаємо про них та їхні ідеї.

Знайдімо в собі сили боротися за нашу найголовнішу спільну мрію. Чекаймо та борімося за тих, хто досі перебуває в полоні. Продовжуймо донатити, працювати та волонтерити, не покладаючи рук, завдяки тим, хто зараз в окопах, на передовій, в бліндажах.

Анастасія ГУЛЯЙ