У нещодавній статті «Пастка добросердного пацифізму» Мирослав Маринович, колишній політичний в’язень Радянського Союзу, історик, богослов та віцеректор Українського Католицького Університету, опираючись на власний гіркий досвід, пригадав цікаву історію про те, як на початку 1980-х років у Західній Європі були популярними християнські марші миру.
«Що ж може бути логічніше для християн, ніж прагнути миру?», – запитує автор статті. Проте його відповідь невтішна: «Ці марші мали лукавого натхненника – Радянський Союз, який, не витримуючи економічно гонки озброєнь, прагнув перепочинку й розрядки. Цих підспудних розрахунків християни Європи воліли не бачити: для них Кремль був поборником миру, а тому – союзником у християнському миротворстві. Парадоксальність ситуації змусила групу політв’язнів ҐУЛАҐу (зокрема, й автора зазначеної статті), яких кинули до карцеру лише за молитву у пасхальний ранок, звернутися до Папи Івана-Павла ІІ зі словом остороги перед сліпим пацифізмом:
«Ваша Святосте! Людям, які так чи інакше виступили проти апокаліптичного зла у його твердині, важко зрозуміти сенс християнського смирення. Ми не можемо й не хочемо нести до кесаря те, що за правом належить Богові. Більшість із нас бачить сенс свого життя в тому, щоб відкрити світові справжню природу балакучого радянського “голуба” з атомною булавою. Чи усвідомлюють учасники пасхальних маршів на Заході, яких так активно підтримала комуністична пропаганда, що в ті самі квітневі дні в радянському концтаборі в’язнів, які шукають Духа Святого, та сама комуністична влада кинула до карцеру? Ми просимо Вас, Ваша Святосте, повідомити їм про це».
Як пригадуєте, цю спонсоровану з боку КДБ кампанію «пацифістів», націлену проти США і НАТО, тогочасний президент Франції Франсуа Міттеран охарактеризував як «ракети – на Сході, але мирні протести на Заході».
З того часу минуло понад 40 років, а кривава наслідниця радянського союзу – росія так нічого нового й не придумала… Сьогодні тими ж самими методами під маскою пацифізму нав’язується в країнах Заходу лобі щодо ненадання Україні допомоги, щоб, мовляв, не було ще більшої ескалації.
Аргументи» застосовуються різні:
- нібито тамтешня влада спеціально перебільшує загрози для країн Заходу, щоб посилити політичний вплив в своїх країнах;
- нібито уряд намагається обмежити права громадян, підвищити тарифи, не підвищує зарплати і т.п., виправдовуючи свої дії необхідністю зміцнення власної оборонної потуги чи підтримки України, яка зазнала нападу.
Або ж навпаки – насаджується думка про неминучу рано чи пізно поразку України від більш сильного супротивника і необхідність уникнення в такому разі численних жертв і таке інше. Тому краще вже тут і тепер з білим прапором сідати за стіл переговорів.
На жаль, саме цю останню тезу, як і ряд інших, підхопив і Папа Римський Франциск, що викликало останніми днями шквал неминучої критики. У відповідь Україна на всіх рівнях – від президента Зеленського і до Постійного Синоду УГКЦ – продовжила апелювати до всього світу про те, що «мир» на умовах агресора – це не справжній мир, це лише тимчасова пауза в гарячій фазі війни, що вбиває справедливість! У той час, як оборонна боротьба – це поняття, наближене до християнського визначення «справедливої війни», яка стоїть на захисті справедливості!
Звичайно, бачачи кожного дня жахіття війни, хто, як не українці, сьогодні може свідчити цілому світові про те, що ідеальна форма співжиття між людьми та державами у цьому світі – це мирне співіснування. Проте жорстока реальність наполегливо переконує нас, що це майже неможливо, адже вся історія людства позначена постійними воєнними конфліктами…
Справедлива війна…
Хіба війна може бути справедливою, де панує хаос, анархія, жорстокість і насилля?… Для християнського світогляду війна – це завжди зло. Однак існують окремі випадки, в яких війна є чи не єдиним засобом для запобігання більшого зла. Якраз оборонна війна і є одним із класичних випадків, коли її можна назвати справедливою.
Звичайно, важко говорити про справедливу оборонну війну в XXI столітті, коли агресор накопичив стільки зброї, що в момент його нападу сили були вкрай нерівні. Тому допомогу з боку Заходу, в тому числі і зброєю, в контексті християнського вчення про справедливу війну можна розглядати як братню солідарність. Бо саме завдяки оборонній війні, хоч як би це парадоксально не звучало, залишається чи не єдина можливість осягнути мир, відбивши напад агресора, відновивши справедливість та направивши заподіяну шкоду.
Варто зазначити, що як теорія «справедливої війни», так і пацифізм прагнуть однієї й тієї ж мети: встановлення миру. Та все ж різні пацифістські течії й рухи не завжди в поняття «мир» вкладають розуміння відновлення справедливості, на що, навпаки, робить особливий наголос класичне вчення Католицької церкви, зокрема в Пастирській конституції Другого Ватиканського собору Католицької Церкви про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes» (Радість і надія) 1965 року.
«Мир — це не просто відсутність війни; не зводиться він і до встановлення рівноваги між сторонами-суперниками, не виникає при деспотичному пануванні: вірно і точно зветься він “ділом справедливости” (Іс. 32, 17) [І ділом справедливості мир буде, а плодом справедливості — спокій та безпека довічна]» (Gaudium et spes 78).
Уся ця ситуація навколо висловлювань Папи вкотре змусила заговорити про Україну найпровідніші видання світу, в яких останніми місяцями тематика України перемістилася з перших сторінок на останні, або й взагалі стала відсутньою.
Зі свого боку, директор пресслужби Ватикану Маттео Бруні, коментуючи журналістам слова Папи, пояснив, що Папа Франциск закликає до припинення вогню та відновлення переговорів, а не капітуляції України.
Як відомо, Постійний Синод УГКЦ в своїй заяві зробив наголос на те, що не зважаючи на пропозиції щодо потреби переговорів представників різних держав, включно зі Святішим Отцем, українці продовжуватимуть захищати свободу та гідність у боротьбі за сталий і справедливий мир для своєї країни й світу. Українці вірять у свободу і даровану Богом людську гідність. Вони вірять у правду — правду Божу. Вони переконані, що Божа правда переможе.
Свого часу італійський єпископ Тоніно Белло під час війни в колишній Югославії зробив сміливий вибір: організував народний марш миру у самому серці війни, в Сараєво.
До Києва, звичайно, завтра ніхто з представників пацифістських рухів не поїде… Але, без жодної іронії, саме це могло б дати неабиякий результат, якби марші миру проходили не в Римі, не в Мілані, а в Харкові, Запоріжжі чи Херсоні. І уявіть собі, якби очолив їх сам Святіший Отець, чи не призвело б це до припинення вогню, і хоч би на якийсь короткий час не гинули люди…
Давайте запросимо до нас пацифістів з цілого світу.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
