Віра і служіння часом ведуть нас незвичайними шляхами, які неможливо передбачити. На такий шлях Господь поставив і о. Михайла Момота, священнослужителя Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, який є медичним капеланом у КНП Богородчанській центральній лікарні. У рамках рубрики «Лікарі душі» священнослужитель поділився досвідом власного служіння Богу і людям у потребі.
Початок служіння
Отець Михайло розповідає, що він ніколи не думав, що коли-небудь стане медичним капеланом. Однак стверджує, що з юних років Господь готував його до такого особливого служіння. Хоча, завершивши навчання в Івано-Франківській духовній семінарії, він працював вчителем християнської етики у школі, а опісля розпочав своє служіння практикантом у храмі св. Івана Богослова м. Богородчани, де у той час вже з’являлася потреба душпастирювати при каплиці, яка знаходиться при лікарні, ну і звісно – відвідувати хворих.
За кілька років він отримав грамоту від світлої пам’яті Владики Софрона Мудрого для служіння при каплиці святого Пантелеймона у лікарні. За словами душпастиря, ще через певний період часу у Богородчанській лікарні була облаштована внутрішня каплиця Святого Воскресіння Христового. Відтоді священнослужитель звершував своє служіння при лікарні, а офіційним воно стало 7 березня 2023 року.
«Зцілення ран війни»
Отець Михайло зазначає, що сьогодні Комісія у справах душпастирства охорони здоров’я розробила дуже багато програм для духовенства, які пристосовані до сучасних викликів суспільства, пов’язаних із повномасштабною війною.
«У нашому суспільстві ми часто помічаємо соціальну депресію через постійну тривогу та стрес. У цьому часі люди по-особливому потребують духовної підтримки. І будучи у лікарні, я спостерігаю, що «дати раду» із такими питаннями повинен вміти не тільки капелан, але й кожен лікар, медсестра та навіть молодший медичний персонал. Бо із людьми, зраненими війною, зустрічаються всі. І ми однозначно потребуємо навчання, аби якісно допомогти людині», – додає священнослужитель.
Отець Михайло розповідає, що він ніколи б не міг подумати, що маючи досить зрілий вік та чимало досвіду служіння, йому знову прийдеться вчитися: «У лікарні я ще раз усвідомив, що вчитися треба, і це ніколи не пізно робити. Людина має вчитися все життя!. Я вчився впродовж усього свого життя й продовжую це робити сьогодні. За 25 років священства я думав, що є людиною-практиком, що багато чого розумію та знаю. Але відколи я є медичним капеланом, пізнав для себе багато чого нового».
За словами священнослужителя, одним з останніх навчань, яке він проходив, є курс «Клінічна душпастирська освіта» від Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я. Це був перший модуль, який відбувався у Львові. Такий курс священнослужителі проходитимуть впродовж року.
«Ця програма відкриває для всіх, для медичних капеланів та й для простих священників щось нове, те, що вимагає сучасний світ. Вона допомагає духовенству душпастирювати хворих, зокрема пацієнтів різних відділень, людей із нестабільною нервовою системою, молодих людей, медичний персонал, і звичайно – українських Воїнів, які сьогодні так потребують духовної підтримки та розради», – додає о. Михайло.
Священник розповідає, що такий курс став для нього своєрідним відпочинком, бо це не було вимушене навчання, це були семінари, базовані на практиці: «Ми розігрували сценки, багато малювали і на основі цього старалися зрозуміти наш психологічний стан, наше бачення певної ситуації. Ми мали дуже багато різних повчань, на які раніше не звертали уваги. Я б навіть сказав, що у їх часі я побачив себе з іншого боку та відкрив те, що раніше не бачив і не розумів».
Отець Михайло також зазначає, що після навчання викладачі дали душпастирям домашнє завдання, яке вони мають виконати до наступного модуля.
Капелан, як пастир душі
Душпастир – це той, хто відповідає за душу людини. Той, який має відношення до психологічного стану людини та навіть своїм виглядом несе духовність до людей. Однозначно, що психолог є важливим спеціалістом з медперсоналу, однак через психологію, я б сказав, що він більше лікує тіло людини, а медичний капелан – душу.
Медичний капелан пригадує, як у народі кажуть: «У здоровому тілі – здоровий дух».
«Я, звісно, погоджуся з цим, однак хочу додати, що коли у людини здорова душа, то вона здатна лікувати і тіло, і дух. Тому наше покликання – лікувати людські душі, аби медичним працівникам було легше лікували тіло».
Отець Михайло додає: «В особливий спосіб хочу подякувати медичному персоналу, який підтримує мою працю, допомагає та сприяє. Зокрема, директору Коляджину Івану Миколайовичу та лікарю-лору Терешко Марті Романівні, які допомагають мені служити, а пацієнтам – лікуватися та відновлюватися».
Історія зі служіння
У березні минулого року в лікарні лежало двоє військових, обоє з Донеччини. Одного разу, постукавши у двері, священник зайшов до палати із традиційним вітанням «Слава Ісусу Христу!», на що один із них, розгубившись, відповів: «Слава Богові!». Після цього о. Михайло розповів військовим про те, що він є капеланом закладу, молиться разом із хворими, проводить духовні розмови, і таким чином почав шукати підхід до воїнів, бо не так легко говорити з людьми, які на власні очі бачили жахіття війни.
«Коли я почав розмовляти з одним із хлопців про його життя, він відкрився і багато розповідав про війну, говорив про прикрі та болючі речі, згадуючи побратимів, яких, на жаль, уже нема серед живих. У часі розмови він багато плакав».
За словами священника, після однієї з розмов, військовий попросив зробити з ним фото, аби відправити його дружині та показати, що поруч із ним є священник. Хлопець неодноразово приходив на Літургії та молився спільно зі всіма, а коли його виписували з лікарні, то сказав: «Знаєте, отче, я живу вже не один десяток років. Однак у храмі був всього кілька разів, а тут на Літургії я побував більше разів, ніж за все своє життя».
Побажання для читачів
«Я б хотів попросити, щоб люди молилися одні за одних. Адже кожен з нас робить помилки: і священники, і лікарі, і представники інших професій. Кожен з нас потребує доброго слова, підтримки та посмішки, а іноді – просто слова подяки».
За словами священника, зайшовши у будь-яке з відділень, добре розумієш, наскільки важка й важлива праця лікарів, які годинами в операційній рятують комусь життя. Одного разу одягнувши костюм, у якому під час пандемії коронавірусу працював медперсонал, ти усвідомлюєш наскільки це важко фізично й морально.
З особливою радістю душпастир розповідає про пологове відділення лікарні, за його словами, це місце, де ти радієш, бо загальновідомий факт, що вагітна жінка – найкраща жінка. Коли ти приходиш сюди і знаєш, що у цьому відділенні народжується нове життя, молишся з ними, вітаєшся, або ж благословляєш, у душі капелана утверджується особлива любов до такого роду служіння.
Підсумовуючи своє служіння, о. Михайло стверджує: «Іноді люди говорять і плачуть, часто – сміються і радіють. Інколи просто дякують за те, що ти прийшов до них. Кожен пацієнт ставиться до капелана по-різному. І я справді можу сказати, що це вишколює священнослужителя, адже, проповідуючи Боже слово для хворих, у той самий час багато навчаєшся від них. Так твориться життя!».
Христина ГАМАНЮК
