Як голова Пасторально-міграційного відділу Української Греко-Католицької Церкви, владика Степан Сус проводить близько двох тижнів щомісяця, подорожуючи 18 країнами, які перебувають під його юрисдикцією, відвідуючи українців-емігрантів, які живуть за межами рідної країни.
Перебуваючи сьогодні в дорозі, 42-річний Єпископ здебільшого розповідає про війну, яка все ще триває в його країні, а іноді — про висловлювання Папи Франциска щодо цього.
Під час нещодавнього візиту до Португалії, Владика Сус поспілкувався з виданням «The Pillar» на ці та інші теми. Це інтерв’ю було відредаговано для більшої повноти і ясності. Про це пише пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
«Святіший Отець на боці народу, який страждає»
Нещодавно Папа Франциск викликав суперечки своїми висловлюваннями про те, що Україні потрібна «мужність білого прапора». Ватикан заявив, що він не закликав до капітуляції, а до переговорів. Вас це переконало?
Ми чітко розуміємо, що Святіший Отець на боці народу, який страждає. Багато разів під час своїх проповідей та різних заяв у Ватикані він підкреслює, що молиться і думає, тримає в своєму серці мученицький народ України, який страждає від цієї безглуздої і непотрібної війни. Отже, з цих послань ми можемо чітко зрозуміти, що Святіший Отець на боці українців.
З дипломатичних і політичних причин він не може офіційно сказати, хто є справжнім агресором у цій війні, але для нас було важко зрозуміти, як ми можемо «підняти білий прапор», або як ми можемо перестати захищатися, адже ми захищаємося від чогось.
Як ми можемо говорити про мир з росією, коли вона нас вбиває?
Чому український уряд припинив переговори з росією у 2022 році в Туреччині? Тому що в той день, коли росія почала говорити з нами про мир і припинення війни, вони вбили багато людей в Бучі та в Ірпені.
Вони ґвалтували наших жінок, вони вбивали дітей, і ми чітко розуміємо, що якщо людина або країна, яка почала війну проти іншої країни, хоче говорити про мир, вона спочатку повинна припинити агресію, чітко показавши, що вона готова говорити про це, про реальні конкретні речі.
По-друге, коли ми говоримо про діалог, то тут також необхідні реальні умови. Одна сторона має поважати іншу. Але коли ми бачимо заяви з боку Російської Федерації, за останній рік чи місяці, вони кажуть, що не хочуть говорити з Україною, тому що ми «фашисти»… Вони хочуть говорити з ЄС, з НАТО, зі США.
Це означає, що вони хочуть говорити про мир в Україні без України; вони хочуть говорити про мир в Україні з іншими країнами, іншими народами, в той час як вони продовжують вбивати українців, і вони хочуть, щоб ми повірили, що вони дійсно відкриті для розмови про мир. Для нас це неприйнятно.
Але Україна платить високу ціну на полі бою.
Я думаю, що кількість людей, яких [росіяни] вбили під час цієї війни, менша, ніж та, яку вони вбили б, якби окупували всю країну.
Ми бачили злочини в Маріуполі, в Бучі, Ірпені.
росія вважає, що через певний час світ втомиться і перестане підтримувати Україну, і це підштовхне Україну до переговорів. Але ніхто не думає про наслідки, про те, що росіяни зроблять з нами.
Якщо вони вчинили злочини проти нас на окупованих територіях, коли ми захищалися, то що вони зроблять, якщо ми вільно впустимо їх до себе і приймемо їхню ідею братерства і «русского мира»? Це не реалістично. Це неможливо.
Ми всі молимося за мир в Україні. Ми хочемо цього миру, бо ми страждаємо. Але ми реалісти і розуміємо, що він неможливий, коли хтось говорить про мир, але продовжує вбивати наших людей.
Обов’язкова сертифікована програма для духовенства УГКЦ «Зцілення ран війни», 18 вересня 2023 року
Церкві важливо мати можливість допомогти зраненим війною
Глава Української Греко-Католицької Церкви Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук наполегливо говорить про необхідність подолання наслідків зранень серед населення. Чи готова Церква до цього?
Як Церква, ми намагаємося дивитися вперед і думати про виклики, з якими ми зіткнемося після закінчення війни, коли воїни зможуть повернутися додому. Ми вже бачимо багато викликів, зокрема психологічні та фізичні травми, багато конфліктних ситуацій у сім’ях.
Ми розпочали програму «Зцілення ран війни», навчання наших священиків, монахинь і монахів, усіх волонтерів у роботі з ветеранами та їхніми сім’ями. Зараз ми бачимо, що йдеться не лише про те, щоб воїна прийняли його рідні, коли він повернеться додому, але й про те, щоб підготувати воїна до цієї зміни в реальності, де люди живуть по-іншому. Це може породити непорозуміння, розчарування, коли ти починаєш думати, що ти був там, жертвуючи своїм життям, а вдома нічого не змінилося, і що тебе не розуміють.
Ми хочемо навчити всіх наших людей, щоб вони були добре підготовлені. Це не означає, що вони мають бути психологами, але вони повинні знати, як скерувати людину до потрібних спеціалістів, які можуть їй допомогти, бо багато наших військовослужбовців, коли у них виникають труднощі, в першу чергу йдуть до Церкви. Вони довіряють Церкві, і для нас, як для Церкви, важливо мати можливість допомогти їм з тими проблемами, які вони мають.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року західні європейці почали бачити чимало дорогих автомобілів з українськими номерами, за кермом яких сиділи молоді чоловіки. Чи турбує вас, та й українців загалом, те, що одні комфортно живуть на заході, а інші воюють на фронті?
По-перше, ми розуміємо, що є частина українців, які не долучені до реального українського життя, до тих труднощів, з якими стикаються українці в Україні, а саме — до війни. Для них війна ніби не існує.
Вони — українці, але більшість з них сприймають Україну лише як територію. Вони ніколи не були глибоко залучені в національне життя, в наші проблеми, для них Україна — це місце, де вони можуть заробляти гроші, вести свій бізнес.
Не всі, звичайно, дехто намагається допомагати Україні звідти, де вони живуть, але те, як вони поводяться, їхні дорогі машини, все це говорить про те, що вони не дуже розуміють, вони не думають про Україну і українців, які воюють, вони думають про себе, про власну безпеку і про власні потреби.
Чи потрібні такі люди на передовій? Військові кажуть, що краще не просити їх бути на передовій, бо не можна довіряти людям, які втекли з України на самому початку війни. Вони не є патріотами, вони не хочуть бути причетними до українського життя, вони не вболівають за перемогу, вони просто егоїсти і думають про власну безпеку.
Можливо, є й такі, які мають справжнє пояснення. Можливо, у них проблеми зі здоров’ям, або у їхніх дітей, і їм потрібно було кудись поїхати, щоб захистити своїх дітей. Але я думаю, що загалом українці не повинні їздити на дорогих автомобілях по Західній Європі, вони повинні бути на передовій.
Капелан є батьком, братом і добрим другом для кожного військовослужбовця
Ви працювали у військовому капеланстві ще до висвячення. Як Ви до цього долучилися?
Важливо розуміти, що для УГКЦ капеланське служіння було чимось новим. Довгі роки, за комуністичних часів, Церква була в підпіллі, і лише наприкінці 80-х років, коли Церква знову стала легальною, ми почали відновлювати наші структури.
Спочатку ми були зосереджені на парафіяльному рівні, але десь у 2001 році Церква вирішила розвивати це служіння, і мій Єпископ попросив мене, як семінариста, почати працювати з військовими і спробувати розвивати це капеланство.
Для звичайних людей говорити про капеланство 20 років тому було чимось незрозумілим. Але це змінилося 10 років тому, коли росія почала окупувати Східну Україну, тому що ми розуміємо, що капелану важливо бути поруч з військовим.
Наскільки важливими є військові капелани, особливо під час війни?
Як ми говоримо, на передовій немає атеїстів.
Солдати стикаються з боєм, з умовами війни, і через це переглядають багато екзистенційних питань. Перш за все, вони замислюються над метою свого життя. Для чого я живу, як військовий? Що я тут роблю? Як я можу бути тут, жертвуючи своїм життям, і в той же час займатися своєю сім’єю? Усе є відношенням між обов’язком і сім’єю. Вони завжди готові віддати своє життя за інших, за націю.
Капеланство існує для того, щоб допомогти нашим солдатам знайти правильні відповіді на питання, які виникають у них під час війни: можливо, вони поранені, травмовані, ампутовані, а коли ти маєш таку інвалідність, ти повинен мати можливість на когось розраховувати.
Капелани також є посередниками між військовими та їхніми родичами. Капелан є батьком, братом і добрим другом для кожного військовослужбовця.
Чи розрізняють солдати на передовій греко-католицьких чи православних священників?
Перш за все, вони поважають тебе як священника. Вони не розрізняють конфесій, вони просто хочуть бачити, що серед них є людина, яка дійсно є знаком Божої присутності.
Коли ми робимо щось важливе, ми хочемо відчувати, що Бог з нами. Багато хто з них спочатку сприймає священника як добру людину, яка має відповіді, яка розуміє, яка має час вислухати твої проблеми і не засуджує тебе, а приймає таким, яким ти є, з усіма негативними і позитивними сторонами твого життя.
Чи можливе примирення між Україною та росією?
Сподіваюся, одного дня ця війна закінчиться, і справедливість восторжествує. Чи вірите ви, що доживете до примирення між Україною та росією?
Ми сподіваємося на це, і на те, що росія зрозуміє власні помилки, які вона зробила, розпочавши цю непотрібну війну проти українців. Роками росіяни говорили нам, що ми їхні брати і друзі, але сьогодні ми розуміємо, що навіть якщо хтось називає тебе братом, це не означає, що він не буде робити тобі поганих речей.
Ми чекаємо на іншу росію. росію, яка буде частиною Європи, і росію, яка зрозуміє, що вона може зробити багато хорошого в цьому світі, починаючи з поваги до гідності людського життя, поваги до власного народу — адже ми розуміємо, що багато людей з російського боку загинули в цій війні — і що росія перегляне своє ставлення до інших країн.
Сьогодні вони своєю пропагандою хочуть переписати історію всього світу. Якщо вони не приймають якусь країну, то кажуть, що її існування є помилкою історії, так вони говорили про Україну, кілька тижнів тому вони говорили щось подібне про Бельгію, Польщу, країни Балтії.
Вони намагаються ревізувати історію, і небезпека для нас полягає в тому, що іноді вони використовують християнські цінності для того, щоб виправдати власні помилки. Як на початку війни, вони казали, що хочуть врятувати світ, і саме тому вони повинні були розпочати війну, рятуючи світ від його гріхів.
Цей «місіонерський» чи «месіанський» дух є небезпечним, тому що ми бачимо в історії всіх тиранів, що вони починали свій шлях з того, що декларували необхідність навернути світ, врятувати світ, вбиваючи мирне населення.
Під час свого візиту до Португалії ви сказали: «росія потребує навернення. Період, який ми переживаємо, можливо, необхідний для того, щоб покласти край цьому злу». Не могли б Ви пояснити цю думку?
Ми часто замислюємося над значенням послання Діви Марії з Фатіми: Чому росія повинна навернутися?
Я думаю, що ми боремося зі злом, і ми розуміємо, що це зло має людське обличчя, тому що була одна людина, яка почала цю війну, яка почала поширювати цю отруту, і ми повинні зупинити цю людину. Не тільки українці, але й інші європейські країни, і весь світ повинен зупинити це зло і допомогти Росії змінитися. Все повинно глибоко змінитися, щоб навернутися.
Коли ми говоримо про когось, хто навернувся, ми маємо на увазі, що ця людина повністю змінила свої погляди, весь контекст свого життя, і, можливо, саме тоді ми по-справжньому зрозуміємо це послання Діви Марії у Фатімі, тому що це послання було не просто заявою, це було завдання, яке було доручено людям, не боятися боротися зі злом. Це те, що ми робимо щодня на передовій.
УПЦ чітко має сказати, на чиєму вони боці
В Україні зараз обговорюється закон, який забороняє Українську Православну Церкву московського патріархату. УГКЦ також була заборонена за часів Радянського Союзу. Ви згодні з таким підходом?
Ми просто просимо УПЦ чітко сказати, на чиєму вони боці.
В Україні ми чуємо багато заяв від московської Церкви, що вони досі вважають, що Україна, росія і білорусь — це одна нація, один народ, одне братство. Якщо вони роблять такі заяви, вони повинні говорити з путіним і з [російським православним] патріархом кирилом, просити їх зупинити цю війну.
Але нам здається, що вони не хочуть цього робити, вони завжди чекають, що може статися завтра, а не сьогодні, але сьогодні гинуть люди, російські ракети і безпілотники вбивають мирних людей, жінок, дітей, руйнують міста і села, і ми просто просимо їх зробити вибір, на чиєму вони боці в цьому конфлікті. Я думаю, що вони покажуть, на чиєму вони боці, своїми реальними діями і словами.
Але закон про заборону їхньої діяльності, чи забрання їхніх храмів — чи не дасть це росіянам ще більше приводів для боротьби?
Звичайно, ми не сприймаємо, що хтось може повністю заборонити Церкву, тому що це завжди небезпечно, коли держава хоче щось заборонити.
Я думаю, що найголовніше — це говорити з УПЦ і пояснювати, що вони не можуть продовжувати служити тільки російською мовою, наприклад. Дивно, що на третьому році війни у нас все ще є Церква, яка молиться російським святим, таким як цар Ніколай, і ставить їх як приклад мужності, і каже, що наші солдати повинні молитися до них, це нерозуміння реальності, історії.
І ми, як Українська Католицька Церква, намагаємося поважати кожну іншу конфесію в Україні, але водночас ми є з українським народом і запрошуємо всі Церкви, які служать в Україні, бути з українцями.
Не можна надавати душпастирську опіку своїм вірним в Україні і в той же час говорити, що Росія і Україна — один народ. Це важко прийняти.
Східні Церкви, як правило, розділені за етнічною та національною ознакою. Чи не робить це їх більш схильними до використання чи інструменталізації політиками, або до того, що називається етнофілетизмом?
Я думаю, що ми повинні бути дуже уважними і не вплутуватися в політику держави. Коли ми, як Церква, хочемо бути залученими до держави і до політики, ми стаємо залежною від держави Церквою, що є викликом для Церкви, тому що в європейських країнах є люди, які підтримують різні політичні партії, і коли ви, як Церква, починаєте підтримувати тільки одну сторону, ви відрізаєте від своїх спільнот інших людей, які могли б бути в опозиції, або які не можуть прийняти політичну ситуацію того часу.
Для нас наша незалежність — це бути голосом Божим у своєму народі. Ми намагаємося поважати владу, ми об’єднуємо людей в нашій країні, ми намагаємося бути голосом не тільки для наших вірних, але й для держави та влади, і ми сподіваємося, що інші Церкви будуть робити так само.
Нинішній лідер Української Греко-Католицької Церкви не є кардиналом, хоча його попередник був ним. Багато українських греко-католиків також закликали визнати свого лідера патріархом. Чи Рим стримує ці речі, бо хоче мати екуменічні стосунки з православним патріархом московським?
Я думаю, що Рим має багато відповідей на це. Для нашого лідера бути кардиналом — це питання статусу, але він є Патріархом. А для українців мати Патріарха, батька, лідера, який об’єднує всіх українців по всьому світу в одну Церкву, є важливішим, ніж чекати на титул, який є додатковим до статусу лідера Східної Католицької Церкви.
Звичайно, це було б знаком поваги з боку Ватикану — надати цей статус Главі нашої Церкви, але, можливо, їм ще потрібен час. А може, вони чекають на результат цієї війни, щоб побачити, як все складеться.
