Великий піст – це духовна мандрівка, яка веде людину до Пасхи Христової, до зустрічі з Воскреслим Христом. Це шлях повернення людини до Бога. Це шлях людини до самої себе.
Напевно, у багатьох Великий піст асоціюється лише з 40-денним періодом, протягом якого ми повинні дотримуватися визначених заборон і правил. І звісно, якщо дивитимемось на піст крізь призму заборон і обмежень, то не отримаємо бажаних духовних плодів. Бо ж піст – це не похмурий час, який треба «якось» пережити, щоб одразу після Великодня повернутися до свого звичного способу життя. Святий час Чотиридесятниці – це дорога віри, надії та любові. Великий піст має на меті допомогти вам наблизитися до Бога через навернення серця – «Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі» (Йоіла 2:12-13).
Зараз ми занурені в культурний хаос, стрес і живемо у вічному поспіху, в якому втрачаємо найважливіші ціннісні орієнтири на шляху до Бога. І перед нами постають питання – як найкраще пройти шляхом Великого посту? Як заспокоїти своє серце і думки серед круговерті далеко не спокійних подій сьогодення?
Три тижні Великого посту вже позаду, і можемо зробити деякі спостереження щодо того, як ми прожили цей час. Які були мої рішення? Чого (з Божою ласкою) мені вдалося досягти? Що можу зробити, щоб краще використати цей час? У світлі цих питань пам’ятаймо, що ми не самі. Як писав католицький богослов Томас Мертон, «людина не є самотнім островом». Саме тому, якщо звернемо свій погляд на тематику богослужінь четвертої неділі Великого посту, то побачимо, що Церква пропонує нам високий приклад посницького життя в особі преподобного Івана Ліствичника.
Життя преподобного Івана Ліствичника
Свята Церква вшановує пам’ять преподобного Івана Ліствичника, ігумена Синайської гори. Цей святий є одним з найбільш відомих і шанованих монахів Східної традиції. Він народився близько 570 року в родині святих Ксенофонта і Марії. У шістнадцять років юнак прийшов до Синайського монастиря, де пройшов шлях від учня до наставника. Після чотирьох років перебування на Синаї, він прийняв чернечий постриг і протягом дев’ятнадцяти років трудився у послуху своєму духовному отцеві, після смерті якого обрав відлюдницьке життя на пустелі Фола.
Преподобний Іван Ліствичник відомий своєю помірністю і скромністю, яку він практикував у всіх сферах життя. Він харчувався тим, що не заборонялося, але – помірно. Протягом сорока років перебував на пустелі, де подавав приклад життя у віддаленому місці, провівши ці роки у пості й молитві. Обдарований високим проникливим розумом та глибоким духовним досвідом, Іван Ліствичник з любов’ю повчав усіх, хто приходив до нього, скеровуючи їх до Бога. Слава про нього поширилась по всій місцевості і далеко за її межами, тому до старця приходило багато людей, які шукали його духовної науки та поради.
«Ліствиця» – драбина досконалості
Преподобний Іван Ліствичник прославився головною працею свого життя – книгою під назвою «Ліствиця». Хоча сама «Ліствиця» була безпосередньо адресована монахам, точніше конкретному настоятелю монашої спільноти, вона також стала джерелом натхнення для мирян та не втрачає своєї актуальності й до сьогодні. Назва твору – ліствиця (драбина) вказувала на сюжет із Старого Заповіту, коли праотець Яків уві сні побачив драбину, якою підіймались та спускались ангели. «І снилось йому – Ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Ангели Божі виходили й сходили по ній» (Бут. 28:12). Духовне життя, згідно з преподобним Іваном Ліствичником, – це шлях безперервного сходження драбиною Бого-і-самопізнання. В своїй праці він розглядає людські вади і осмислює можливості їх подолання. Книга поділена на тридцять розділів (слів) – сходинок – за числом років Ісуса Христа до хрещення і початку проповіді.
Як наголошує преподобний: «Наш життєвий шлях, шлях до спасіння, не є безтурботною мандрівкою, не є поїздкою на ліфті, але підйомом по драбині, сповнений зусиль і усердної праці». В світлі цього невеликого нарису життя преподобного Івана Ліствичника, а також після ознайомлення із його духовним твором, пірнімо і засмакуймо мудрості, яка не підвладна часу. Спробуймо прислухатись до тих чи інших порад святого старця з його славетного твору «Ліствиця», які будуть корисні нам – християнам. Нам, що шукаємо прихистку і миру. Нехай мудрість святого Івана Ліствичника послужить добрим прикладом в обставинах, коли ми шукаємо відповіді на важливі питання.
«Покаяння – це відновлення Хрищення. Покаяння – це очищення совісти. Покаяння – це завіт з Богом про поправу життя. Покаяння – це примирення з Господом, звершення благих діл на противагу колишнім гріхам. Покаяння – це самоосудження; журба про себе, вільна від зовнішніх турбот. Покаяння – це донька надії та смерть відчаю».
«Правильне мислення – це осягнення волі Божої повсякчас, на кожному місці і у всякому ділі; воно буває тільки в чистих серцях».
«Піст приборкує наші пристрасті, гнуздає погані звички, пильністю серце пом’якшується, чистота думок зберігається, погані думки проганяються».
«Якщо хтось, зберігаючи піст, примішує щось до нього з волі своєї або постить, шукаючи слави людської, то піст такого мерзотний Богові. Так і кожне добре діло, яке сповняємо не тільки з любови до Бога, але додаємо до нього волю свою, –нечисте й неугодне Богові».
«Молитва за своєю природою – це спілкування та єднання людини з Богом, а за своєю дією вона підтримує світ і поєднує його з Богом». «Молитва – це мати й дочка сліз, надолуження за гріхи, поміст через спокуси, мур проти клопотів, нищителька непорозумінь, заняття ангелів, пожива всіх духовних істот, майбутня радість, необмежена діяльність, джерело чеснот, криниця ласк, невидимий поступ, пожива душі, просвічення розуму, сокира на зневіру, вияв надії, лік на смуток, скарб монахів, багатство пустельників, злагіднення гніву, дзеркало поступу, здійснення успіху, об’ява майбутнього, знак». «Віра дає крила молитві, і без неї ми не можемо підноситися до неба… Твоя молитва покаже тобі, в якому стані ти знаходишся».
«Ти називаєш себе грішником, а на ділі показуєш, що не почуваєшся таким. Хто визнає себе грішником і винуватцем багатьох лих, той нікому не суперечить, ні з ким не свариться, ні на кого не гнівається, але вважає усіх ліпшими й розумнішими від себе. Якщо ти грішний, то чому докоряєш ближньому своєму і звинувачуєш його, нібито він винен у твоїх нещастях? Це означає, що ти ще не доріс до того, щоб визнавати себе грішником. – Дивись, брате, які ми зганьблені: уста говорять одне, а діла показують інше. – Чому, суперечачи помислам, не маємо сили відкидати їх? Тому що, будучи самі винуватими, осуджуємо ближнього й звинувачуємо брата свого, через що слабне духовна сила наша. Поклади на Господа всякий помисел свій, кажучи: «Бог знає корисне», – і заспокоїшся, непомітно сподобившись сили все перетерпіти».
«Господь Ісус, Котрий сказав: Просіть і ви одержите (Йоан 16:24), хай сповнить усі просьби твої. Тільки приготуй душу свою, старанно очисти її, щоб прийняти Божі дарування. Перебувають вони лише в очищеній душі й тільки там пахощі їхні, де нема нечистоти. Хто зазнав їх, той стає чужим ветхій людині, розіп’ятим для світу, як і світ для нього, і живе завжди в Господі».
«Гріха й пристрасті, звичайно, нема в природі людській. Бог – не творець пристрастей. Навпаки, багатьма чеснотами наділив Він наше єство, серед яких: милосердя, бо й погани співчутливі; любов, бо часто й безмовні тварини проливають сльози; віра, бо всі ми від себе її породжуємо; надія, бо що б ми не робили: позичаємо або беремо, сіємо чи плаваємо, – все робимо в надії збагатитися. Отож якщо любов і чеснота від природи властиві нашій натурі (а любов, крім того, є виконанням закону), то очевидно, що чесноти не чужі нашому єству. І нехай засоромляться ті, що виправдовують нечеснотливе життя своє немічністю своєю».
«Не сумуймо, коли, просячи чогось у Господа, довгий час буваємо не вислухані. Господь теж хотів би, щоб усі люди миттєво стали безпристрасними, але натрапляє на великі перепони з боку нашого свавілля».
«Як віддячимо тому, Котрий перше створив нас, потім простяг нам руку Своєї помочі проти відвічного ворога нашого і, що найважливіше, – дарував нам покаяння, Тіло й Кров Свою – на відпущення гріхів і для утвердження серця?! Ніколи ми не віддячимо достойно Йому; однак будемо приносити Господу нашому посильне благодарення устами й серцем, особливо терпінням до самої смерти – ради Нього. І Бог, з чоловіколюбности Своєї, спогляне на все це, як на дві лепти євангельської вдовиці (Лк. 21:1-4)».
«Віддайся у всьому на волю Божу – і уникнеш бентеження. Утім, тривога, хвилювання все ж можуть підступити і перешкодити приймати все, що стається, з вдячністю та радістю. Тоді треба боротися з собою, оживляти відданість волі Божій, відновлювати переконання, що все – від Господа, а тому добре для нас. Ніщо благе не здійснюється тільки завдяки нашим старанням, але силою і волею Божою. Однак і від нас Господь вимагає старанности, згідної з волею Його, а не хитрісної та брехливої, що походить від лукавого».
Анна КАПУШ
