Більшість українців сприймають війну тільки крізь призму тилу – згадуючи про сирени, стрес, дискусійні питання та донати. Та для того, щоб сповна її усвідомити, важливо поглянути на війну з точки зору людини, яка перебуває безпосередньо на лінії фронту.
Про вагомість життєвого вибору, споживання російського контенту та музику – в інтерв’ю з українським військовослужбовцем Віктором Бабійчуком.
Вітю я знаю ще з часів навчання у ліцеї. Переважно наше спілкування складалося із взаємних «підколів» та жартів. Нещодавно написала йому вперше за довгий час з пропозицією відповісти на декілька запитань. Він погодився, і от — ви читаєте нашу розмову.
На час початку повномасштабного вторгнення Віктору було 19 років, однак, попри це юнак подався до лав української армії. Перше, про що питаю — що змотивувало його зробити такий крок?
Відповідає: «Для мене це певна відповідальність перед країною, я досить патріотично був налаштований до початку повномасштабного вторгнення. Хотів це зробити ще до того, але думав, що спочатку треба закінчити університет. Та думки про те, щоб піти служити, були, але саме не на строкову службу, а на контракт. Потім почалась повномасштабна війна, я декілька днів посидів вдома, подумав про все. Згодом друг покликав мене в один з підрозділів і я сказав: «Чому б і ні?». Вже через день я був на місці».
«Найбільша відповідальність напевно полягала в тому, що тут всі мої рідні, і тоді це стосувалося дівчини, яка мені дуже подобалась на той момент, зараз ми пара. Вона з Миколаївської області, і якраз тоді москалі були буквально на підході до неї».
– Відповідь – гідна романів Ремарка, але, на жаль, це реальне життя, яке триває вже два роки (якщо говорити саме про повномасштабне вторгнення). Чи відчуваєш ти, що щось у тобі змінилося? Якщо так, то як і що саме?
«З негативного можу відмітити те, що я став різкішим і черствішим. З позитивного — став відповідальнішим та більш дисциплінованим, ніж був раніше, хоч відчуваю, що це ще не максимум. Мені зараз набагато легше спілкуватися з людьми, раніше я не хотів цього робити, але моя робота змусила мене використовувати різні комунікації, щоб дійти до певної згоди».
– Якщо про тебе зрозуміло, то що ти думаєш про наше суспільство? Як воно змінилося за час повномасштабного вторгнення?
«Мені трішки важко про це говорити, бо не знаю настрої суспільства дуже точно, адже спілкуюся більше з військовими, які тут досить давно, ще з часів АТО. Та судячи з того, як спілкуюсь у відпустках зі своїми друзями і з того, що було, коли я був у відпустках, то, в принципі, ми змінились в кращу сторону, принаймні багато хто перейшов на українську мову, перестав вживати російський контент та усвідомив, що потрібно відмовитись від російської музики, від російських фільмів та їх озвучування. Багато хто зрозумів, що це приносить їм гроші, які нас вбивають», — зазначає військовий.
А відтак додає: «Я вважаю це однозначно позитивною зміною, єдине – хотілося б, щоб більше людей це розуміли, і розуміли в довгостроковій перспективі. Щоб це не забувалося через умовних десять років і люди не почали думати: «О, ну, в принципі, досить багато часу пройшло, можна й далі дивитися російські фільми і слухати російську музику. Тому що це дуже сильно дратує».
– Як ти ставишся до людей, які досі принципово не переходять з російської на українську, або ж які свідомо продовжують вживати їхній культурний чи інфомедійний продукт?
«Мені здається, що в цих людей просто немає причинно-наслідкового зв’язку. Вони не розуміють, що якщо не 100, то 99 відсотків російського працюють, щоб поширювати пропаганду. Я дивився багато роликів в YouTube, в яких розбирали, де ті чи інші фільми, чи дитячі мультфільми зображають контекст того, як вони висміюють інші нації. В багатьох їхніх комедіях герой українець чи хтось іншої національності, наприклад, грузин, обов’язково використовує якийсь незрозумілий акцент, гіперболізований. Тому я зневажаю того, хто принципово це не робить, бо вони не можуть до кінця зрозуміти, що це нашкодить нам рано чи пізно».
«Особливо я не люблю цього у відношенні до дітей, коли батьки вмикають дітям російську музику, мультфільми чи нав’язують їм спілкування російською мовою. Ну як нав’язують? З дитиною достатньо спілкуватися російською мовою, щоб вона і надалі нею спілкувалася. Вона виросте і можливо не зрозуміє, що це погано, адже з нею батьки під час повномасштабного вторгнення розмовляли російською, вона з дитинства слухає російську музику, і потім скаже: «Яка різниця? От мої батьки так робили. Це що, мої батьки погані?». Вона потім не розумітиме в чому сенс, бо, наприклад, не пережила ці події чи пережила в ізоляції. Тобто, це нормально, коли діти переживають війну в ізоляції, але їм потрібно пояснювати, що у нас війна, що у нас є ворог і він проводить інформаційну війну, ненавидить нас тощо», — підсумовує Віктор.
– Відділити себе від російського інформаційного чи культурного простору – це база. І дуже шкода, що не всі це усвідомлюють і розуміють. Сподіваюся, що з часом людям це дійде. Та поміж своїх слів ти згадав про музику і в мене виникає наступне запитання: яку музику ти слухаєш і що б порадив нашим читачам?
«Зараз я на повторі слухаю LuftPauza «Іскра». Мені сподобалося, що в неї такий трішки депресивний настрій, який підходить під мій стан. Доволі часто слухаю Ярмака, але тільки українські треки, бо наскільки знаю, до цього він писав російською. Мері «Колір чорний» – це теж «просто в сердечко». І Мотор’рлла «Квіти рути». Це п’ять пісень, які в мене просто на повторі кожного разу, коли їду в машині. Напевне, якби я міг вмикати щось кожному, то вмикав би пісню Ярмака «Вавилон». У мене навіть є улюблені рядки: «Раби знедолені пірнають в Тису, ми виринаємо у лаві, копоті, імлі»».
– Якби писали книгу після війни, то що обов’язково мало б бути в цій книзі, як ти вважаєш?
«Я вважаю, що там обов’язково мають бути причини чому почалась ця війна – тому, що вони нас ненавидять, їм потрібно нас знищити й асимілювати. Я б напевне додав туди ще багато визначних боїв, які були. Наприклад, бої за Київ, Харків, Херсон. Також оборони великі, які були. Це оборона Маріуполя, Соледара та Сєвєродонецька. Я б додав це, щоб запам’ятовувалося».
– А який момент за ці два роки тобі найбільше врізався в пам’ять? Момент війни чи твого перебування на фронті, або, можливо, трепетний момент чи смішний. Момент, який завжди будеш пам’ятати.
«Я думаю, що це момент, коли ми з другом поїхали на завдання, а потім потрапили під «касети», а, крім того, ще й під дрон та міномет. Ця кількість адреналіну й радості, коли ми виїхали звідти й успішно втекли – це назавжди. Маю уточнити, що «втекли» це не про відступ з позицій, бо це приблизно так і звучало», – сміється юнак.
«Найкумеднішим моментом був той, коли я пішов у душ, а хлопці взяли мої речі, які лежали на спинці якогось крісла біля душу. Також вони взяли рушник. Тому я вийшов майже повністю голий, в тапочках і трусах. Пішов туди, де в мене інші речі й рушник, а це в будівлі, де було дуже слизько. Я тричі губив ці тапочки по дорозі, бо постійно ковзав, а хлопці просто стояли, дивились і сміялись. Це було ідеально».
– Якщо з найкумеднішим моментом ми розібрались, то який все ж таки найтрепетніший момент?
«Насправді це кожен момент, коли я зустрічаюсь зі своєю коханою або зі своїми батьками. Це надзвичайно. Мене переповнює в такі миті. Одного разу я не сказав батькам, що їду у відпустку. Я сказав, що в мене не буде інтернету, не буде зв’язку, і приїхав. Мама якраз у цей момент місила тісто, і не дивилась на мене, бо дивилась в іншу сторону. Тато побачив мене одразу, ми з ним привіталися, мама повернулась і ще якийсь час не могла повірити. Це була одна з моїх перших відпусток. Там ще був цікавий діалог: я ж взагалі сказав, що у мене не буде зв’язку, а потім, коли вже їхав автобусом у своє село, то сказав мамі, що не можу зараз розмовляти, на що вона відповіла: «Ну тоді пізніше поговоримо». І я кажу: «Так, пізніше». А коли вже приїхав, то мій тато сказав: «Я так і знав, що він так зробить». А мама: «Звідки ти знав?». На що тато відповів: «Бо я б так само зробив»».
– Я так тішусь з таких історій. Чесно, дуже сильно. Але добре, перестаю впадати в лірику: що важливо зрозуміти кожному українцю?
«Важливо усвідомити, що це не 2014 рік. Ніхто не планує зупинятися – ні одна, ні інша сторона. Важливо зрозуміти, що при таких обставинах потрібні люди. Це люди різних професій, від лікарів до звичайних солдатів, які виконують свої завдання. І потрібно бути готовим рано чи пізно вступити до лав сил оборони. Тому що це важливо, бо від цього залежить життя всіх».
– І останнє запитання: що б ти побажав нашим читачам?
«Спершу хочу побажати терпіння, бо цей дощ надовго. Друге – впевненості у своїх життєвих виборах, в собі та у своїй важливості. Критичного мислення, щоб ми перестали вестись на російські ІПСО. Хочу побажати успіху в тренуваннях для того, щоб вступити в сили оборони».
Розмовляла Марія ІВАНЦІВ
