Ви вмієте плавати? Навіть якщо ні, то пірнути в глибини української народної мудрости у нас з вами є змога. І бавитися словами можемо. Я от підбираю та строчу слова. Пані редакторка перевірятиме слова. Ви читатимете слова. А потім у ваших думах проскакуватимуть слова, і ви відчуватимете вдоволення чи вдоволення з часточкою «не» внаслідок тих слів. І можете поділитися з іншими словами про слова.
Навіть перший вірш Євангелія від Івана каже нам що? «На початку було Слово, і Слово було з Богом, і Слово було Бог». Як же ми недооцінюємо вагу слова у повсякденні, якось ненароком забуваючи, що…
«Гостре словечко коле сердечко». Скільки неприємних слів ми отримували, та ще й залишали їх із собою, вірячи, що вони потрапили за правильною адресою? Краще не згадуйте, бо не вартує роз`ятрювати старі рани. Я добре пам`ятаю ті болючі слова та людей, чиї роти артикулювали їх, бо таке стерти з мозку неможливо. Я пам`ятаю, проте не злюся, не ношу образ, не хочу взаємної розплати, бо що було – те загуло. Але скільки ж на це знадобилося часу, роздумів та ресурсів, аби дійти до такого стану полегшення? Прошу, будьте розважливими та розсудливими в тому, які слова ви промовляєте чи пишете. Бо бувають доволі сюрреалістичні ситуації.
Якось я була на репетиції в інституті. Настала моя черга розповідати монолог. (Бла-бла-бла, скорочуємо обсяг слів для вашого прочитання). Наприкінці сцени моя героїня признається, що в неї хвороба, і цим все пояснюється. Останнє слово в монолозі – «саркома». Викладачка була в доброму гуморі, і водночас трохи лютувала через те, що я не надто досконало володіла сценічним словом. Ну от і вичавлюю я ту останню фразу:
– Саркома.
– Йой, та йди вже звідси ти, саркома ти.
Мій партнер на сцені це почув, трохи пореготав, ще раз пародійно повторивши за пані викладачкою. І нічого б такого – ми завжди бавимося інтонаціями, маємо завдання з різними текстами. Почуваюся ябедою, наче жаліюся вам на таку дрібницю (чи не дрібницю?). Все б то нічого, але саме в той час моя добра знайома – чудова, світла, мудра людина – хворіла. Вона боролася із… саркомою. І я знала про те, як їй важко, як триває лікування, і багато прокручувала в голові цю історію. Дрібниця? До речі, я є прихильницею так званого «чорного гумору», але це був точнісінько не він – не в тому місці, не в той час, не з тими людьми. А та пані, котра хворіла, зараз одужала і навіть повернулася на роботу…
Повернемося до слів? «Слово – не стріла, а глибше ранить». І ранить, і коле, і болить.
Наша держава перебуває в стані війни не перший і навіть не другий рік. Нас трощить ворог (нагадування: росія – держава-терорист), але ми паралельно ранимо один одного буквально щодня. Чому ми досі не навчилися тактовності? Для кого психологи публікують методички, як правильно спілкуватися з різними людьми, котрі пережили різні травматичні досвіди? Це страшно, це дико, це боляче. Нам не має бути соромно за те, що ми чогось не знаємо, але має бути бажання навчитися.
І так – нам сьогодні терміново й негайно варто вчитися спілкуватися, говорити, писати. Те, що ми опанували з ранніх років, але тепер поглиблено, детальніше та з постійним аналізом. Язик не має бути, як помело. Бо як же доречно спілкуватися, наприклад, з людьми, котрі втратили когось з близьких? «Не хвилюйся, все буде добре». Та як же може бути добре, якщо людину вже не повернеш? Добре вже точно не буде, але ми можемо запропонувати людині свою підтримку, вислухати її, бути поруч, якщо вона цього хоче.
Кожна категорія пережила свій травматичний досвід. Захисники та захисниці, котрі нас зараз з вами оберігають, виборюючи волю. Чи приємно їм читати й чути, коли цивільні починають перемивати їм кісточки та рахувати їхню зарплатню, чи молоти якісь дурниці? Військові, котрі отримали поранення. Військові у відпустці. Близькі та рідні загиблих. Близькі тих, хто зник безвісти. Близькі тих, хто перебуває в полоні. Люди, які пережили окупацію, обстріли, насильство, зґвалтування, тортури, знущання. Люди, котрі звільнені з полону. Люди, котрі втратили домівки та набули статусу «переселенців».
Мабуть, не вистачить обсягу слів – я не зможу описати всі ситуації, бо вони бувають настільки багаторівневими, складними й болісними. Але кожнісінька людина є особливою та реагує на навколишній світ і події індивідуально.
«Все буде добре». Особисто я терпіти не можу цю фразу, бо в рожевих окулярах дуже комфортно, але це вигаданий світ. Не буде все добре, і треба навчитися приймати реальність, а ще – підбирати слова підтримки до кожного окремо.
«Я тебе розумію» – цього ми ніяк не можемо казати людині, якщо не були в схожій ситуації. Чи можу я зрозуміти дітей-сиріт, коли все дитинство провела з обома батьками? Я можу спробувати, але ніколи не відчую повноту їхнього калейдоскопа почуттів.
Вибачте, але для мене є нонсенсом, відкриттям, тотальним здивуванням, як люди спілкуються між собою. До прикладу, щоразу перепитувати дівчину, в котрої наречений уже два роки в полоні: «Ну що там – дзвонить, пише? Коли повернеться? Ой, от війна закінчиться – він приїде живий-здоровий. А нащо на мітинги ходити – воно щось дає?». Не дзвонить, не пише – він невідомо де і невідомо абсолютно нічогісінько. Здоровий з російського полону? Це все не оптимізм – це… навіть слів не підберу. Як можна сказати родичам безвісти зниклого військовослужбовця, котрий, як відомо, загинув – це є фактом та горем, з яким намагаються жити далі його рідні; сказати, що він живий, що ще все може змінитися на краще?
Я не психолог і не можу претендувати на те, щоб когось повчати. Я дуже боюся сказати що-небудь зайве людям, котрі опинилися у вкрай складних ситуаціях. Не завжди знаю, що сказати. Деколи мовчу, думаю. Але прошу – вивчайте цю інформацію, читайте, питайте знайомих, котрі можуть вам підказати. Себто, це спілкування задля якісного, але першочергово людяного спілкування з іншими.
Залишайтеся людьми. Підтримуйте ближніх, будьте уважними до їхніх почуттів та горя. Закарбуйте на носі: «Слово – не горобець, як вилетить – не спіймаєш».
Ще цікаво спостерігати за персонажами, котрі «словами і туди, і сюди, а ділами – нікуди». «Нащо мені донатити? Я податки сплачую». «Донат 5 гривень? А що ті 5 гривень дадуть?». «Ой, наша влада все розкрадає – я тут до чого?». Якомога далі від гріха, я не розводитиму зраду. Я за мир, але за справедливий мир. І ми маємо робити свій щоденний внесок задля здобуття свободи.
Не впадаймо у тотальний відчай, бо є навколо безліч прекрасного, є світло серед суцільного мороку й темряви. Тарас Шевченко писав: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б`ється – ожива, як їх почує!».
Підбирайте саме ті влучні слова – підтримки, любові, вираження взаємоповаги та співчуття. Слова не тільки ранять, а й загоюють, слова допомагають, слова рятують. А деколи справді слід просто помовчати. А деколи не словом все вирішується, а вчинками. У нас така наповнена багата мова! Нею можна, либонь, описати все на світі – смутне й веселе. Вчимося взаємодіяти з людьми по-людськи, і, звісно, підбирати слова.
«Слово до слова – зложиться мова». І розмова. Людяна розмова. Будьмо людьми, а не людиськами. Станьмо опорою, а не язикатими хвеськами.
Анастасія ГУЛЯЙ
