Церква святого великомученика Пантелеймона – один із семи найстаріших храмів України – днями відзначила 830-річчя з часу першої згадки.
Велична святиня знаходиться у селі Шевченкове Галицької територіальної громади. Парафія храму належить до Галицького протопресвітеріату. На відзначення поважної дати до храму прибув Єпископ помічник Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ Микола Семенишин.
«Наш храм — це історичний та духовний скарб нашої церкви, нашої держави, стіни якого пам’ятають галицьких князів, тут молилися десятки тисяч людей різних поколінь, – каже отець Василь Завірач, парох храму. — Я дуже вдячний Господеві, що маю щастя служити у такій величній духовній святині».
З історії відомо, що спорудження храму завершили у 1194 році. Хоча будівництво розпочалося раніше. Про те, що саме в 1194 році завершили будівництво, свідчать написи на храмі, відкриті у 1909-му році на основі дослідження українського історика, мистецтвознавця, професора Йосипа Пеленського. Текст напису складається з восьми рядків, видряпаних на кам’яному блоці. Після розшифрування напису професор Пеленський зробив висновок, що засновником храму був Галицько-Волинський володар Роман Мстиславич, який збудував і назвав храм на честь свого діда, київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон. Існує також версія, що храм спорудили галицькі князі Ярослав Осмомисл або його син Володимирко.
…Архітектори та історики стверджують, що це дуже цікавий храм з огляду на те, що тут є білокам’яна різьба і численні рисунки та графіті на стінах. Усе це збереглося донині.
Коли у другій половині ХІІІ століття княжий Галич втратив столичний статус, то і храм почав занепадати. Так після захоплення Галичини Польщею з церкви зробили костел святого Станіслава. Від 1598 року згідно з розпорядженням польського короля Зигмунда ІІІ костел передано монастиреві францисканців у Галичі з дозволом відреставрувати і збудувати при ньому монастир. Відбудова храму та будівництво монастиря розпочалися у 1598 році. Церква частково змінила свій вигляд і перетворилася на базиліку в стилі бароко.
Під час походу на Галич турків у 1676 році святиню частково зруйнували. Далі історія і лихоліття не шкодували храм: у 1802-му році була пожежа, під час якої згорів костел, монастир, книги та документи. Храм був римо-католицьким аж до 1912 року. Руйнували церкву і в час Першої світової війни. У 1915-му в момент гарматного обстрілу майже повністю знищили західний портал святині. Не стало фасаду, даху, зруйновано верх дзвіниці. Відреставрували церкву в 1926-му. У часи атеїстичної радянської влади церква була зачинена.
Згадали про святиню 14 квітня 1991-го року, коли в Галич приїхав світлої пам’яті кардинал УГКЦ Іван-Мирослав Любачівський. Після візиту кардинала про храм подбали і в 1998-му він став греко-католицьким. У 2018-му році церква визнана об’єктом культурної спадщини національного значення, який внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
За словами отця Василя Завірача, зараз святиня входить до складу Національного заповідника «Давній Галич».
«У нас невеличка парафія, десь 30 дворів. Літургії служаться у неділю, у свята та коли є певні потреби, — розповідає отець Василь. — Попри те, що людей небагато, у нас дуже дружня жива та діяльна парафія. Ще б пак! Ми ж маємо честь і Божу ласку молитися в такому історично-духовному місці. За допомогою, на жаль, уже покійного нині мецената Степана Мазура нам вдалося зробити підлогу. Пан Степан зв’язувався з Міністерством культури України, привозив сюди науковців багатьох областей нашої держави. За їхніми дослідженнями було надано дозвіл покласти кам’яну підлогу. У церкві часто проводять екскурсії, бо це цікавий туристичний об’єкт. Ми вдячні нашим науковцям Андрію Петрашу та Андрію Гусаку, які, зазвичай, проводять екскурсії та можуть багато розповісти приїжджим про нашу славну історичну святиню».
Старовинних ікон у святині немає, а нові ставити тут не можна, бо вони не будуть вписуватися у величний історичний інтер’єр.
Щоправда кілька років тому в храмі побував тоді протоігумен отців Василіян отець Пантелеймон, який запропонував парохові взяти частинку мощей святого Пантелеймона. Отець Василь поїхав у Крехів та отримав дарунок.
А ще парафіяни неабияк дбають про благоустрій. Так на святкування біля святині встановили сміттєві баки. Здавалося би, що це не хтозна яка й важлива річ. Та отець Василь переконаний, що через це буде ще більше чистоти на території.
«У нас також відбувалися прощі медиків. У Шевченкове до пандемії та війни приїжджали лікарі з Прикарпаття та сусідніх областей, — мовить священник. – Адже святого Пантелеймона здавна вважають молитовним опікуном лікарів, бо й сам він був лікарем».
Отож під опікою святого Пантелеймона є поєднання церкви і медицини. Бо здавна, коли людина хворіла, то їй допомагали і священники, і медики. Ця спільна робота давала і дає гарний результат. На прощах лікарі відновлювалися духовно.
За словами отця Завірача, дуже добре, коли лікарі — віруючі, милосердні, співчутливі, ревно і зі словом Божим та допомогою виконують свій обов’язок. Це дуже важливо, особливо у час війни, коли руками лікарів керує Бог і рятує життя наших захисників та захисниць. До речі, кожної останньої неділі місяця о 12.00 у храмі моляться за поранених вояків та за лікарів, які рятують їхні життя.
Сабіна РУЖИЦЬКА
