«Навіть коли б ходив я долиною темряви, — я не боюся лиха, бо Ти зо мною» (Пс. 23,4).
Останнім часом все частіше ставлю собі запитання: «Чи вважатимуть мене дивною, якщо я на тиждень-другий вимкну телефон, зберу наплічник і піду жити в глухий ліс, щоб нікого не чути й не бачити?». За мірками сучасного суспільства — це відлюдництво. Але хіба ж це не було своєрідним мейнстрімом серед святих в усі часи до нас?
Попередні відповіді на запитання, які могли б виникнути у вас після прочитання моїх випадкових думок, які мають згодом дійти до упорядкування, систематизації й підсумку:
- Так, я знаю, що людина — істота соціальна
- Так, я знаю, що ви теж інколи про таке задумувались
- Ні, я не хочу взяти нікого до компанії
- Так, я знаю, що це так і залишиться на рівні моєї нездійсненної мрії
- Ні, я в жодному разі не порівнюю себе зі святими, а радше захоплююсь їхньою силою волі, які потрібна, аби облишити звичне життя, щоб віднайти найглибинніший зв’язок — людини і Бога.
Чому ж я все-таки не втілю свій план в життя? Бо знаю, що я є там, де маю бути. І якщо настане час, коли мені треба бути деінде — так і станеться. Бо, зрештою, все, що хочу сказати цими рядками, — навчіться довіряти Богові. Це кажу собі кожного дня і прагну казати впродовж життя.
Господь знає до чого і для чого Він нас веде. Його шляхи завжди правильні, а Його слова завжди правдиві. Варто лише навчитися їх слухати. Бути в тиші Господньої любові, мови, якою Він промовляє до нас. Мови, яка не вимагає слів, не потребує пояснень.
Насправді, пояснень завжди потребуємо саме ми. Нам завжди потрібно знати чому так, а не інакше. Можливо, ви ловили себе на думці, що якийсь незрозумілий скрип не дає вам жити сповна? Це звук коліщат, які постійно крутяться у нас в голові, намагаючись знайти відповіді, які зовсім не потрібно шукати, й продумуючи кроки, які ніколи не прийдеться робити. Чи це той саундтрек, під який ви хочете прожити це життя? Не знаю як ви, але я не хочу на Страшному Суді обернутися назад і сказати: ну я так прожила, бо постійно намагалась аналізувати, чому Ти, Боже, вчинив саме так, і пробувала переконатися чи вірними стежинами Ти мене вів.
Бо правда в тому, що Бог веде нас тільки однією дорогою. Намагаючись переконатися у її правдивості, ми самі шукаємо інших стежок, які часом набагато важчі. Тому так важливо інколи зупинити «вічний двигун» думок у своїй голові й послухати те, що нам каже Бог. А тоді довіритися Йому і йти. Бо все, що діється у нашому житті, діється не з нами, а для нас.
І коли зрозуміємо це, то замість скрипу гвинтиків у голові, відчуємо пульс вічності, відчуємо себе частинкою чогось більшого. І тоді розуміємо, що найважливіше — це не місце, де ми перебуваємо фізично, а стан нашої душі. А все інше — лише декорації, які прописує наймайстерніший Сценарист.
Марія ІВАНЦІВ
