Кожна людина – особлива та неповторна, і про це говорять щодня психологи, публікують у виданнях, ведуть дискусії. Мабуть, про стандарти зовнішності, табу, кліше, правила, оригінальність та самовираження я почала глибинніше замислюватися аж у підлітковому віці. Та й взагалі усвідомлення приходить зазвичай з віком.
Як мають виглядати люди? Які тканинні шматки одягати, щоб прикривати наготу тіл? Чому нас настільки хвилюють зачіски ближніх наших? Занадто худий/-а, товстий/-а, кривий/-а, неідеальний/-а. А яким/якою треба бути?
Навчалася я у досить консервативній школі. Ні, радше, у навчальному закладі з присмаком «совковщини». Адже з історичних джерел та книг, досліджень та спогадів бабусь роблю висновки, що жилося за «совєтів», мʼяко кажучи, не дуже. Найпоширеніша установка та правило повсякденного життя для радянської людини – «бути, як всі». В ті часи панував колективізм, члени суспільства були приналежними до різних груп типу жовтенят, піонерів та комсомольців залежно від віку. А в що одягалися? Одіж мала понад усе знищувати індивідуальність. Словом, панувала одноманітність. Я вже мовчу про чисельну цензуру, заборони, репресії, всеохопний контроль з боку влади. Висновки? За таких умов існування людські кордони розмивалися, адже вживали «ми» замість «я» в усіх аспектах. Результат? Мешканці пострадянських країн не те щоб були, а й досі можуть катастрофічно перейматися через думку оточення. Немислиме диво, як глибоко вкоренилися сумні мотиви, адже я народилася в незалежній державі Україна, та й до того ж у ХХІ ст. Союз стерли з географічних карт, але не з наших мізків.
Трішки розібралися, а тепер повернемося до моєї школи. Либонь, зростала я в схожому дусі. Нас було десь до 70 дітей на всю школу, всі всіх знали, тут працювало безліч місцевих вчителів. Дрескод навчального закладу – форма темно-синього кольору. З цим можу погодитися, не буду перегинати палицю. Щопонеділка відбувалася «лінійка» – зібрання вчителів та учнів. Щотижня діти 6-9 класів брали участь у чергуванні (один клас – один тиждень, позмінно). Мета чергування – слідкувати за порушниками порядку, нотувати їх у зошит, а потім зачитувати назагал.
Можна писати окрему дисертацію, наскільки жахливим методом був цей «псевдовиховний» цирк, бо, по-перше, хулігани після масових принижень та цмокань вчителів не ставали чемнішими, а по-друге, я, до прикладу, теж кілька разів опинялася посеред спортзалу, і хотіла провалитися крізь землю. Я була відмінницею, і ті «дрібні» огріхи не вартували всенародних «розборок». Висновок? Я була не те щоб соромʼязливою, а закритою до незнайомців, оточення; запитати у водія, чи їде він у потрібному напрямку, видавалося справжніми тортурами. Тепер усвідомлюю: ті чергування виглядали, наче «доноси» на своїх же друзів. Нічого не нагадує? У школярів не існувало власної думки – принаймні, такий післясмак залишився у мене після тих років. Не існувало дебатів, апеляцій, дискусій – ми безкомпромісно погоджувалися зі старшими.
У 9 класі я почала активно займатися волонтерством, а замість схвалення отримала дорікання: «Ти з тією своєю діяльністю почала гірше вчитися» (хоча я продовжувала їздити на олімпіади та конкурси і виконувати всі обовʼязки). На випускному, окрім вальсу, нам кортіло ще й підготувати рок-н-рол, але не дозволили. Загалом, купа наших підліткових ініціатив померли на стадіях мрійливих зародків.
Я не кажу, що моя школа чи вчителі були кардинально жахливими – на противагу можу написати також і про позитивні аспекти, але зараз же не про це. Сумно, що нам вкрай мало давали можливостей проявляти себе, як особистостей. Нас не сприймали навсправжки, і ти почуваєшся «малєнькім чєловєчком» (як при радянському союзі, мабуть), який має бути, як всі: слухняним, зразковим та не відкривати свого рота; той, який не має сил змінити щось навколо.
До чого це все? Бо ті дитячо-юні роки, мабуть, були важливим фундаментом у формуванні наших світоглядів. Радію до невимовности, що зараз дивлюся на минуле більш свіжим, зрілим поглядом. Не ображаюся, не тримаю зла ні на кого, але щиро не розумію по цей час тієї системи.
А що зараз? Повернемося до сьогоднішніх днів. Чому безліч представників суспільства, до того ж дорослих сформованих людей, досі з презирством та осудом ставляться до інших? Особливо хочу закцентувати на зовнішньому вигляді. Бо «встрєчают па адьожкє, а праважают па уму?».
Чому такий дисонанс викликає кольорове волосся, довгі зачіски чи манікюр у чоловіків? Хто придумав ці стандарти краси? Люди. Хто засуджує? Ті ж люди.
Коли я змінила власну русяву фризуру на зелену, моя бабця аж охнула:
– Ну файно-файно, але що люди скажуть?
Після цього в нас була довга розмова.
– Бабусю, чи змінився мій внутрішній світ після тимчасової зміни образу?
– Напевно, ні.
– Ну от. А чи я шкоджу хоч комусь тим, що тепер маю зелену голову?
– Та ні.
– То хіба я зробила щось погане?
– Ні.
Отак і закрили питання. До невимовності люблю обох своїх бабусь, бо вони позбавлені стереотипів та підтримують мене у змінах.
Ситуацій оціночних суджень та осуду вкрай багато. Якось я була учасницею навчань на військовій кафедрі, де були присутні студенти. Всі у військовому строю, тактичних черевиках та кашкетах. У кабінет заходить викладач. Всі по команді «струнко». Коротка розмова. Серйозний пан всіх зміряє поглядом і зупиняється на хлопчині. І як ви гадаєте? Починається «виховна» бесіда:
– Чому досі не постригся? Ходиш тут патлатий. І борода чого досі є?
В авдиторії чуються несміливі смішки та шепіт. Парубок понуро втуплюється в парту. Мовчить.
Якби я мала хоч якесь право, то вступилася б, але не знала тамтешніх правил і була лише гостею. Знаєте, той юнак вкрай симпатичний. Музикант, який у часі повномасштабного вторгнення обрав навчання на військовій кафедрі. Він мав доглянуту бороду та густі кучері. У мозку досі не вкладається: як його зовнішній вигляд має повпливати на якість його навчання, а в подальшому – на участь в бойових діях та захисті держави? В кабінеті тоді ой як різко рознісся запашок «савєцкої муштри». В добровольчих підрозділах (наприклад, в «Азові», де відбувається доволі жорсткий ретельний відбір бійців) є вимоги, але до справді важливих потрібних навичок. Вони і з бородами, і з довгими зачісками, і поголені – загалом різні.
Чому люди такі критичні? Одяг, стиль, макіяжі-манікюри (чи їхня відсутність) – це вибір кожного та кожної. Як же кортить детальніше вивчати історію буквально щодня, аби дослідити купу питань. Хто вигадав, що сукні лише для жінок? Адже в Шотландії навіть чоловіча стать вбирається в кілти. Довге волосся – для тендітних, коротке – для мужніх? Чому поголені ноги у дівчат – норма та стандарт краси, адже це не про гігієну та доглянутість? Якщо поринути з головою в науку, то зробимо висновки, що кожній епосі були притаманні певні суспільні норми: тоді було те «красивим», а те – «огидним». Часи йдуть, табу видозмінюються.
Тлумачу я тут про матеріальні прикраси, але ще гірше, коли людина засуджує та обмовляє лихим словом чи проводжає недоброзичливим поглядом іншу людину через особливості її тілобудови. Надто худий, товстий, непропорційний, кривий ніс, пухкі стегна, горб на спині, варикоз на ногах і нескінченний список «претензій».
Ооо, маю яскраві спогади і на ці випадки. Раніше моє обличчя було рясно вкрите прищами. Не без перебільшень, що навіть здалеку можна було помітити червоні плями, а зблизька – й поготів. Прищів було багато, вони були велетенськими, а в холодні пори року – термоядерно-червонющими. І от живу я своє закомплексоване життя, намагаючись прийняти виклик долі, а випадкові перехожі починають навіть без знайомства час від часу підходити і давати непрохані нетактовні поради: «Йой, дівчинко, в моєї доньки/сестри/куми/племінника/ були такі прищі. Піди в аптеку, купи собі настійку якогось кореня чудо-рослини/масти калиною/ромашкою/мати-й-мачухою, і все пройде. Помагає 100%». Уявіть собі, що я почувала в такі випадкові миті, коли незнайомці без «добрий день» видавали такі «поради». Невже вони гадали, що я не маю дзеркала вдома, чи мені до вподоби такий стан, чи мої батьки не вкладають не одну сотню гривень у лікування тієї болячки? Але всі старання були марними, моя самооцінка котилася до підземелля, а прищі, здавалося, бачать космонавти з позаземних вимірів.
Коротше кажучи… Люди, прошу й закликаю бути добрішими один до одного. Заповіді любові є базовими рушіями нашого існування. Любіть себе. Любіть своїх ближніх та позбавляйтеся нищівного впливу «радянщини». Спрямовуйте енергію у спільну боротьбу з ворогом, який змінював свідомості людей тоді і зазіхає на нашу свободу сьогодні.
Анастасія ГУЛЯЙ
