Коня вже нема. Дядько продав його багато років тому. Натомість купили трактор. Трактор у сучасному селі краще вкладення ніж кінь. Але той кінь добре мені пам’ятається, а разом з ним – дитяче захоплення, фіра і мішки з картоплею.
Ще до того, як я стала дорослою, ми з сім’єю приїздили до діда у село на город. До родичів побачитися, звісно, теж, але влітку – швидше на город. Переодягалися всі, виходили на пагорб за хату, дядько виводив коня, запряженого у фіру, і починалася робота. Швиденько збирали у мішки картоплю, грядка за грядкою, і закидали у фіру, що проїжджала повз, знову ж грядка за грядкою. Поміж тим – розмови про усе на світі, історії від дорослих і наші дитячі запитання.
А потім починалось найвеселіше. Поміж тих мішків або ж на них залазили ми – наймолодші з роду, і міцно тримаючись за картоплю, оминаючи пагорб, спускалися до подвір’я. А потім – великий обід і виноград перед хатою.
Це один з найяскравіших спогадів дитинства. Хоч я і не пам’ятаю як виглядав той кінь, а досі маю у собі відчуття того моменту. Дотепер відчуваю ту дитячу радість, коли його бачила й коли мене закидали на фіру. Ту дитячу радість, коли збирається вся-вся родина (коли ще всі живі) і ти бігаєш між ними як мурашка.
Коня вже давно немає. В те село я вже не пам’ятаю коли їхала востаннє. Здається, разом з конем пішло і дитинство й очікування родинних зборів, і так якось сумно з того. Трактор зручніше, я знаю, але кінь – то щось незбагненне, чого рукою не торкнешся, словами не передаси, але відчуваєш.
Таких «давніх» відчуттів і спогадів багато. Їх дуже багато, хоч в моменті все й не згадається. Вони породжують прагнення до повернення в дитинство.
Навіть не стільки в самі роки, скільки у моменти: вітру в обличчя на гойдалці, матусиних великих обіймів, бабусиних теплих рук, безтурботності, щирої радості й щастя, широкої усмішки, палючого сонця на картопляних грядках.
Здається, ми сумуємо не за тим, що мали, а за тим, що втратили. Бо чомусь заведено вважати, що дорослі не можуть бути безтурботними й абсолютно щирими, що дорослі не хочуть бавитись машинками й ляльками, дорослі не хочуть, щоб їх приголубили. Бо ми ж дорослі, самостійні й незалежні; ми з усім впораємось самі; ми дорослі – а отже з криги й каменю. Хоча насправді далеко у душі, в найменших її куточках – все ще діти.
Я все ще не можу чітко описати, чому іноді хочеться повернутись у дитинство. Чогось просто хочеться, щось там таке є, чого немає вже зараз, але що дуже потрібне. Найпевніше, у кожного своя причина, і варто просто задуматись над цим. А тоді… а тоді, можливо, стане трішки легше жити це «доросле життя».
Людмила ГІЛЬТАЙЧУК
