В історії церкви частими були випадки, коли рідні брати ставали духовними особами. Зазвичай у Галичині така традиція існувала у священничих родинах. Але пізніше до цієї когорти додавалися і представники інших станів. Так було і з братами Стеками – Дмитром та Михайлом, про яких піде розповідь у цій статті.
Дмитро Стек народився 30 жовтня 1889 року у Стрятині (тепер с. Стратин) на Рогатинщині. Походив він із старошляхетської родини. Після закінчення теологічних студій був висвячений на священника 16 вересня 1917 року єпископом Григорієм Хомишиним. Працював спочатку у Станиславові (з 6 жовтня 1917 р. по 1 травня 1918 р. був сотрудником у катедральному соборі). Також у цей час був катехитом у школі сс. Василіянок до серпня 1919 року. 6 серпня 1919 року був введений як сотрудник на парафію в Назавизові, де перебував до 30 листопада 1920 року. А обов’язки духівника в Духовній семінарії і заступника професора виконував з 1 грудня 1920 року.
З 1 травня 1921 року о. Д.Стек доїжджав до Єзуполя. У жовтні наступного року був призначений парохом цього містечка, у якому працював до 9 червня 1925 року. Звідти знову повернувся до Станиславова, де служив у катедральному соборі та був довіреною особою єпископа Г.Хомишина. Так відомо, що він 11 липня 1925 року за дорученням Єпископа Григорія Хомишина освятив фундамент нової церкви у Крихівцях, будівництво якої було завершене через два роки.
У 1932-1934 роках о. Дмитро Стек знову на парафії у Єзуполі. Став тут членом міської ради, його поважали не тільки в українському суспільстві, але й у польських колах. Допомагав усім, хто до нього звертався, незважаючи на якісь обмеження.
Після Єзуполя о.Дмитро був доїжджаючим завідателем у Звенигороді і Латківцях, при парохії у Волківцях Кудринецького деканату (з 28 жовтня 1935 р. до 13 березня 1936 р.). Потім він перебрав парафію у селах Панівці (у церкві Святого апостола Якова з 1935 по 1948 рр.) на Тернопільщині. Там працював аж до горезвісного Львівського псевдособору. Якийсь час служив також в Івано-Пустому.
В історії Єзуполя авторства Ігоря Дейчаківського знаходимо коротку інформацію про його працю у цьому містечку. У 1923 році, коли він був на парафії, єзупільчани під його керівництвом взялися відбудовувати церкву святого Миколая, яка зазнала менших руйнувань під час Першої світової війни. Нагадаємо, що матірна єзупільська церква Різдва Пресвятої Богородиці, яка стояла недалеко теперішньої школи, згоріла і більше не відбудовувалась.
Саме новий єупільський священник, яким став із 1921 року о. Дмитро Стек, був тим ініціатором, який взявся до відновлення пошкодженої війною церкви св. Миколая. Тоді це було нелегко зробити, бо довкола стояли руїни і громада не мала коштів. Тоді церковний комітет на сесії 3 березня 1922 року вирішив продати церковне поле, зване «Довге» і на ті гроші відбудувати церкву. Під цим рішенням підписалися всі 28 єзупільчан, які тоді входили у церковне братство, на чолі із старшим братом Йосипом Овчаром. Сам отець Дмитро Стек пожертвував на відбудову храму 900 золотих. Стільки ж пожертвував і д-р Василь Бабин, який був близьким товаришем єзупільського священника.
Під час другого свого перебування у Єзуполі, як згадували місцеві мешканці, о. Дмитро Стек активно співпрацював із українськими товариствами містечка і докладав чимало зусиль для налагодження нормального життя у громаді. Це була непересічна людина для греко-католицької церкви. Він навчався в Папській Руській колегії (нині – Українська Папська Велика семінарія Св. Йосафата) в Римі, знав латинську, грецьку, німецьку, англійську та французьку мови. Також парох Єзуполя о. Дмитро Стек, який був крилошанином, став у 1925 році совітником і Єпископської Консисторії, був одним із трьох кандидатів на єпископа-помічника Станіславської єпархії.
Коли о. Д. Стек не погодився на перехід у православ’я, то був переслідуваний більшовицькою владою. Саме через це виїхав на Закарпаття і там працював сторожем якогось будинку. Стійкий у святій вірі і приналежності до Вселенської католицької церкви, він був вірним сином свого народу. У часи полегші режиму повернувся до Єзуполя, де і помер у 70-тих роках ХХ століття. Останній факт я прочитав у книзі «Рогатинська земля», де, до речі, і поміщені короткі статті про двох братів Стеків. Однак, добре знаючи історію Єзуполя, я не зустрічав у ній розповідей про останні роки життя о. Д.Стека у цьому містечку. Ходив я і по місцевому цвинтарі, але його могили не знайшов. Можливо, цю інформацію варто перевірити ще раз.
Його молодший брат Михайло Стек народився 4 травня 1908 р. теж у містечку Стрятині. По закінченні місцевої школи навчався в торговельній школі м. Станиславова, служив у польському війську. По завершенні служби проходив стажування в банку, але саме тоді й відчув покликання до чернечого життя. Відтак Михайло Стек вирушив до стін Свято-Успенської Унівської лаври Студійського уставу. Його освіченість, ерудованість і самовідданість у служінні церкві одразу впали в око братам Шептицьким. Закінчивши Львівську духовну семінарію Св. Духа, куди вони його скерували, схимонах Марко (він узяв собі таке чернече ім’я) 29 жовтня 1939 р. одержав ієрейські свячення. Так розпочалося його нове служіння Богу та людям серед жахіть тоталітаризму. У 1942 р. брати Шептицькі вводять ієромонаха Марка до складу координаційної групи з порятунку євреїв. Йому доручають супровід і розміщення переслідуваних у надійних місцях. Також він займався виготовленням фальшивих документів для євреїв і переправляв їх до монастирів.
Під час Другої світової війни єромонах Марко (Стек) вирішує іти на крайній ризик і долучити до переховування єврейських дітей власну родину. Цві Барнеа свідчить, що його після перевезення із сиротинця в селищі Брюховичі в 1942 р. впродовж дев’яти місяців переховував рідний брат ієромонаха Марка (Стека) – о. Дмитро Стек разом зі своєю матір’ю. Ієромонах Марко (Стек) привіз хлопця потягом до с. Панівці на Тернопільщині. У 1934–1946 рр. о. Дмитро Стек був парохом цього села й обслуговував парафію в сусідньому с. Латківці.
Ієромонах Марко (Стек) ризикував життям свого рідного брата й матері, а ті усвідомлювали всю загрозу від прийняття єврейської дитини й весь час доглядали хлопця. Це був глибокий вияв вірності родини Стеків християнським ідеалам. Потім Цві Барнеа був перевезений назад, до м. Львів. Вдячні євреї не покинули свого рятівника по завершенні німецької окупації. Коли вже перед ієромонахом Марком (Стеком) постала загроза радянського арешту, то врятований ним Курт Левін узяв із собою його та ієромонаха Антонія (Рижака), нелегально переправляючись до американської зони окупації в Німеччину.
Відтак ієромонах Марко підтримував тісні контакти з урятованими ним людьми, а в 1995 р. Яд Вашем визнав його заслуги в порятунку близько 40 дітей і присвоїв йому звання «Праведник народів світу». Історія цього монаха є живим свідченням людяності й небайдужості в умовах Голокосту – готовності пожертвувати найдорожчими людьми в ім’я порятунку ближнього.
Під час еміграції за кордон о. М.Стек в 1944-1945 рр. був настоятелем монастиря студитів на Лемківщині у Флоринці. Пізніше деякий час він служив у таборі Гоекстер, опісля – в Райні.
Коли в 1950-их роках чин студитів осів на постійне місце у місті Вудсток, штат Онтаріо (Канада), отець Марко виконував обов’язки ігумена, а невдовзі перебрав парафію у Кемлюпсі, де душпастирював до 1978 року. Того ж року він поїхав до Вудстока на свої щорічні відвідини і там несподівано помер 26 серпня. Його було поховано в Кемлюпсі.
Ось такими є історії життя братів Стеків, які вписали свої імена золотими літерами не тільки в історії рідного села, але й краю. Про таких людей мають пам’ятати нащадки, бо вони є великим прикладом для наслідування.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
