Літо потроху наближається до свого завершення. Хтось вже побував у відпустці, хтось – ще планує, а хтось відпочивав у рідному селі чи місті, далеко не від’їжджаючи від дому. Багато з нас цього року відмовилися від подорожі за кордон, адже непевна ситуація з карантином та незрозумілі правила перетину кордону змусили обрати відпочинок на берегах Чорного чи Азовського моря. Таким чином спробували відкрити для себе Україну по-новому, через соцмережі показати наші чудові краєвиди та ще невідомі маршрути.
Але я вчинила не зовсім патріотично. Відпочивати поїхала все-таки за кордон. І не тому, що так престижніше, не тому, що моя стрічка у ФБ буде «крутішою» від інших завдяки красивим світлинам на якомусь іноземному узбережжі. Ні, я люблю відпочивати за кордоном, бо там скрізь порядок. Там чисто на узбіччі, там чисто на пляжах, там чисто в туалетах, там прибрано та акуратно всюди, навіть на цвинтарях.
«До чого тут цвинтар?» – запитаєте ви. Там же, напевно, є спеціальні служби, які за тим доглядають. Та ніби так, але ж і у нас є. Колись мені розповідав один семінарист, як його повчав дідусь: «Коли після свячень тебе скерують у певне село, спочатку йди на цвинтар. Тоді добре зрозумієш, для яких людей будеш служити. Чи тут живуть порядні й «ґаздовиті» люди, чи ні». І немає значення, чи стоять там дорогі пам’ятники з мармуру та граніту, чи – скромні, засаджені пахучим зіллям та чорнобривцями. Бо ж у кожному селі живуть такі ж українці, із схожими заробітними платами, із схожими проблемами, із тією ж владою в Києві… Але приходиш до одного цвинтаря, а там травичка покошена, рівненько стоїть простий паркан із сітки, на якому висить банер про заклик церкви не використовувати штучних вінків та квітів на могилах. Трішки збоку – контейнер для трави, зів’ялих квітів та запасок від свічок. А буває й так: паркан перехилений, кучугури сміття та поржавілі металеві каркаси від вінків просто горою лежать біля входу. Серед трави втоптані стежки до могили, які ще відвідують рідні. А там, де рідних уже не залишилось, – непролазні хащі терня та будяків…
Хто був за кордоном і бачив тамтешні цвинтарі, зауважив, як мало вони схожі на наші кладовища. Це або сімейні гробниці, в яких поховані цілі покоління, або окремі поховання начебто в стіні, які бувають навіть на декілька поверхів. Якщо ваші рідні спочивають на третьому рівні поховань, то до них веде металева драбина на колесах. Підтягнувши її до потрібного місця, можна піднятись, запалити свічку чи поставити квіти. Де-не-де стоять в зажуреній позі ангели та ростуть високі кипариси. Там спокійно і мирно, але по-європейськи просто й акуратно.
Розпочала я статтю про відпочинок, а продовжила про цвинтар… Теми, які начебто не в’яжуться між собою. Незабаром ми святкуватимемо 29-ту річницю Незалежності України. Всі ці роки ми тішили себе думкою, що країна ще молода, що потрібно навчитись «ґаздувати», але Homo Sovieticus так не хоче помирати всередині нас. Ми все ще чекаємо, щоб хтось за нас прибрав, щоб хтось за нас зробив, щоб хтось за нас подумав. А в будь-яких негараздах та бідах одразу звинувачуємо владу. Звичайно, на державному рівні, напевне, мало можемо вплинути на ціни за газ, світло, пальне. Але ж порядок на цвинтарі залежить від нас! Невже хтось з Києва приїде там прибирати!? Ви можете запитати: невже порядок на цвинтарі якось може вплинути на порядок у державі? Але ж потрібно з чогось починати! Ми зробили Майдан. Та порядку немає. Можливо, почнемо робити порядок на цвинтарі, згодом перейдемо до доріг та їх узбіч, набережних річок та лісових галявин. Прибираючи та не даючи смітити іншим, ми почнемо робити порядок і в голові.
І на завершення, пильно стежачи за подіями в Білорусі через ФБ, побачила цікаве фото та коментар до нього: «Ось чому білоруси будуть у Європі, можливо, швидше за нас». Протестувальники перед тим, як ставати на лавки, знімали взуття…
Віра БІЛА.
«Нова Зоря», ч. 32, стор. 5.
