У редакцію «Нової Зорі» завітала пані літнього віку, назвалась Іриною Шепетюк, сказала, що мешкає в Івано-Франківську. За кавою ми розговорились. З її спогадів я почула щиру розповідь, яку пропонуємо нашим читачам.
«Два десятки років тому в моїй родині склались такі обставини, що для того, аби вижити й допомогти дітям, потрібно було поїхати за кордон. В Італії були родичі, які допомогли на перших порах. Роботу змінювала часто, поки не знайшла сім’ю, в якій працюю останніх вісім років. Моя мама так виховала нас, шістьох дітей, що де б ми не були, чітко знали, що в неділю маємо бути в храмі на молитві. І навіть якщо мені доводилось їхати 100 кілометрів, то щонеділі упродовж багатьох років я долала цю відстань, щоб побути на молитві з Богом у храмі.
Я народилась у с. Воскресінці Коломийського району. Ми постійно відвідували церкву, навіть, коли в ній почали служити православні священники. Одним із таких був мамин брат – о. Микола Фесюк. Проте він завжди нам пошепки казав: «Пам’ятайте про католицьку церкву!». На зорі Незалежності в нашому селі відбувся І-ий Всесвітній собор духовної України. Було велике піднесення, на Воскресінецьку гору прийшли та приїхали тисячі українців у вишиванках із синьо-жовтими прапорами.
Щось подібне я пережила в Римі у 2000 році, коли з благословення світлої пам’яті Владики Івана Хоми та за сприяння Головного Дому отців Василіян біля Собору св. Софії відбулось свято Матері. Виконавчим директором свята був колишній пасторальний координатор для українців в Італії о. Василь Поточняк. З усієї Італії приїхали матері, щоб пережити хвилюючі моменти зустрічі одна з одною, почути слова підтримки від українського духовенства та послухати українських співаків. Для жінок були організовані екскурсії Римом, частування, вечірня концертна програма. Організація була на найвищому рівні. Я тоді з м. Ферара (300 км від Риму) привезла на свято цілий автобус жінок. Ми слухали Архієрейську Службу Божу і молились за щасливу долю України.
Відтоді й дотепер я живу в м. Ферара. Моя оселя поруч з українською церквою. Дуже часто я зустрічала отців на вокзалі серед ночі, коли вони приїжджали на Богослужіння, і поки ще церква була зачинена, то приймала їх у своєму помешканні. Священник в домі – благодать над домом. За чаєм-кавою отці розповідали про своє життя: хтось – єдиний син у матері, але таки став богопосвяченою особою, комусь важко було поступити на навчання, бо був великий конкурс. Я жила церквою, і Бог завжди мені допомагав у всьому, ніколи не була без роботи. В Італії познайомилась з українцями зі всієї України. Й дотепер підтримую зв’язки з жителями Уманя, Кривого Рогу. А в Сумах живе жінка, яку я навчила молитись, і висилала їй молитвенники.
В Італії я відвідувала храми, де є чудотворні ікони, де відбувались чуда зцілення, де є мощі святих. Була в багатьох святинях без даху, діючих і вже недіючих. Під час землетрусу там часто руйнувалися святині і чомусь їх уже не реставрували. У м. Падова, коли там служив о. Андрій Твердохліб, ми їздили до мощей св. Антонія. Разом з о. Маріушем Михаліком ми відвідували прощі. Часто були на Богослужіннях, які відправляв Владика Іриней Білик, неодноразово слухали духовні пісні у виконанні о. Олексія Саранчука.
Хочу також розповісти про наших українців у Торонто (Канада). Там проживає моя молодша дочка Люба Славатинська з родиною. Виховує з чоловіком п’ятьох синів. Коли я вперше до них приїхала, то сказала, що в неділю піду до церкви. Вибрала церкву св. Димитрія. В храмі тоді відправляли три Святі Літургії. Я сіла на першу лавку на першій Службі Божій. Опісля Богослужіння було на англійській мові, і я сіла посередині храму. А на третій Літургії сіла в самому кінці. Молюсь і думаю, чи хтось із моїх дітей та внуків буде сьогодні в церкві? Бачу, на останню Святу Літургію приходить уся родина. З того часу вони постійно відвідують саме цю святиню. Після Богослужіння там ніхто відразу не йде додому. У нижній частині храму люди спілкуються, п’ють чай, каву, для дітей проводять майстер-класи.
Цю церкву збудував о. Іван Татарин у 1959 році. При церкві діють українська школа св. Димитрія, тринадцятиповерхова резиденція для літніх людей та дім опіки ім. Владики Володимира Стернюка. Уже 60 років на парафії діє танцювальний колектив «Явір», діти танцюють українські народні танці.
В нижньому ярусі церкви є кухня, де варять борщ та вареники. На храмове свято в цій парафії працює ринок. Волонтери на кухні готують, роблять закрутки і продають, а всі кошти йдуть на потреби святині. Також моя дочка пече проскурки для церкви св. Димитрія. Під час випічки багато молиться, включає собі Молебень або Акафіст на телефоні і слухає.
Одного разу зять узяв синів і кудись з ними поїхав. А свою машину напередодні забрав із ремонту. Повернувся додому з дітьми і каже: «Щось із нашою машиною не те, якось вона не так їде, як повинна. Поїду до іншого майстра, хай подивиться». Коли майстер оглянув машину, то запитав у зятя: «А як ви їздили увесь цей час? Там шурупи були недокручені. Гальма взагалі не працювали». Він це розповідав, а Люба каже: «Ти їздив саме в той час, коли я пекла проскурки. Я молилась безперервно!»…
У Торонто діє багато суботніх шкіл. Моя дочка Люба працює в українській школі з дітьми 1-4-их класів, а ще є керівником програми раннього розвитку дитини «Розумники» та головою Міжнародної Організації Українських Громад «Четверта хвиля». Троє старших онуків відвідують організацію «Пласт», прислуговують у храмі. Щороку вони спільно колядують. У 2014 році, коли почалась російсько-українська війна, вони всі кошти, виручені з коляди, відправили в Україну на потреби армії. З України отримали подяки від командування. А двоє найменших онуків мають усього 9 місяців.
Як бачимо, наші українці, де б вони не жили, найперше будують церкву і школу, бо з Богом, з молитвою легше жити», – завершила свою розповідь Ірина Шепетюк.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
