Сьогодні вони мали б писати статті, знімати репортажі, розповідати світові правду про нашу країну, її людей, її біль і її надію. Мали би готувати телесюжети, документальні фільми, знаходити слова, щоб світ зрозумів Україну ще глибше. Але замість цього — їхні імена викарбувані у списках на Алеях Слави.
Станом на 9 вересня 2025 року від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну загинуло щонайменше 130 медійників. Вісімнадцятеро — під час виконання своїх професійних обов’язків, десятеро — як мирні жителі, які стали жертвами російської агресії. Ще понад сотня журналістів і журналісток пішли воювати в лави Сил оборони України й віддали життя на фронті. Вони взяли до рук зброю, захищаючи слово і правду.
«Якби Росія не розв’язала цю ганебну війну, усі ці наші колеги могли б і далі успішно працювати, творити, приносити користь суспільству», — каже голова НСЖУ Сергій Томіленко. І це правда, яку так важко сприймати… Адже кожен із них мав майбутнє, сім’ю, мрії. Усе це обірвала війна, залишивши за собою лише біль і тишу.
У третю п’ятницю вересня Україна вшановує пам’ять полеглих журналістів. Тепер ці дні мають особливу силу: ми згадуємо тих, хто віддав життя не лише за свободу слова, а й за свободу країни. Їхні камери, блокноти й нотатки часто були такими ж небезпечними для ворога, як і зброя. Вони показували правду світові, а правда — це те, чого найбільше боїться агресор.
У час, коли на фронті гинуть наші Захисники, а в тилу інформаційна війна не стихає ні на мить, ми мусимо навчитися жити з усвідомленням: слово рятує або вбиває. Журналісти загинули за те, щоб ми мали право чути правду. І тепер саме ми відповідаємо за те, щоб вона не зникла в морі фейків і маніпуляцій.
Тому сьогодні наше завдання — не дати їхній жертві зникнути у вирі щоденних новин. Пам’ять про цих людей має бути живою дією: у відповідальному слові, у відмові поширювати неперевірену інформацію, у підтримці тих, хто сьогодні продовжує їхню справу.
Їхні голоси були обірвані війною. Але вони звучать тепер у нашій відповідальності. І від нас залежить, чи стане їхня жертва фундаментом вільної України, де слово не знищує, а творить, де правда сильніша за будь-яку пропаганду, і де пам’ять про загиблих перетворюється на силу жити гідно.
Бо вони прагнули, аби ми жили в країні, де цінують правду. Де навіть у найтемніші часи світло слова веде вперед. Де журналіст — це не лише професія, а й покликання, яке вимагає мужності. І тепер цю мужність маємо нести ми всі: у своїх словах, у своїх вчинках, у щоденній боротьбі за чисту, чесну і вільну Україну!
Христина ГАМАНЮК
