(Продовження, поч. у ч. 38)
Юрики – це знана родина у Миколаєві на Львівщині. Вона мала давню священничу традицію, хоча її предок священником не був.
Цікаво, що із сім’ї о. Миколи Юрика вийшов ще один священник о. Євген Юрик. Він народився 6 грудня 1010 року у с. Коростові на Львівщині. Він при архиєрейській хіротонії 1965-го року обрав на честь батька монаше ім’я Миколай. Від часу, коли отець Євген Юрик став владикою Миколаєм, разом із ним у митрополичих палатах при соборі Св. Юра аж до смерті мешкала його мама – Леопольдина Юрик, з роду Мартинець. Щодня він заходив до неї і провадив тривалі розмови. Треба сказати, що він був добрим сином для матері.
Мати взагалі відігравала надзвичайно вагому роль в його житті. Річ у тім, що його батько помер ще 1933-го дуже рано. Молодому студентові Медичного інституту в Познані Євгенові Юрику не було чим платити за навчання, і він був змушений взяти целібат як студент Станиславівської духовної семінарії, провчившись перед тим один рік у Львівській Богословській Академії за ректорства Йосифа Сліпого.
Він вечорами дуже любив згадувати минуле. Як було на парафії в батька, якими були його дитячі роки, як він, гімназист, у Станиславові, брав участь у балах Червоної калини, як тоді бавилася молодь, як організовувала драматичні гуртки. Він також завжди згадував свою першу вчительку – пані Мацюхову – із школи в Сівці Войнилівській біля Галича, де служив батько. Із особливим болем і трагізмом о.Юрик згадував про кінець 1930-х, коли почалася перша окупація Галичини радянськими військами: як непевно тоді почувалися священники, як нова влада конфіскувала землю, масово виселяючи галичан на Схід.
Висвячений Кир Іваном Лятишевським у 1937 р. і скерований на парафію Ганківці (Снятин). Висвячував його 1938 року – парох Воскресінців (під Коломиєю). Тут також працював викладачем гімназії до 1943-го. Відтак працював адміністратором у Чернівцях, а потім – парохом Успенського собору, нарешті – служба на парафії у селі Пробіжна (Тернопільщина).
Після смерті Митрополита Андрея Шептицького, постало питання: як бути Церкві, як їй розвиватися, як будувати стосунки з новою радянсько-атеїстичною владою. Священник Гавриїл Костельник розпочав справу навернення галицьких греко-католиків до православної віри. До створення Ініціативної групи він залучив священника Євгена Юрика. На його запрошення священник Є. Юрик прибув до Львова (1945).
Отець Є. Юрик отримав від священників Пельвецького та Мельника пропозицію висвятитися на єпископа. Він відмовився. Потім згадував, як спочатку репресували всіх греко-католицьких священників, а потім почали такі ж акції проти православного духівництва. Це був метод радянського правління – шукати неблагонадійних скрізь, навіть серед тих, хто задекларував свою лояльність до нової влади. Комуністи не вірили, що галичани можуть бути по-справжньому лояльними до них.
Передчуття майбутнього його не обманули: 1950-го священик Євген Юрик, незважаючи на участь в Ініціативній групі та підготовці Львівського собору 1946-го, був арештований. Під час обшуку у квартирі священника Євгена (він мешкав у прицерковному будинку біля церкви Св. Миколая) знайшли чимало релігійної та світської української літератури, яку конфіскували. З болем у серці він згадував, як одразу після арешту в нього вдома влаштували аукціон з продажу його речей, зокрема тих, що перейшли до нього в спадщину. Продали порцеляну, кришталь, срібло. Лише деякі речі дозволили забрати його сестрі.
Священнику Євгенові дуже поталанило, що совіти не дізналися про його патріотичну діяльність ще в часі та після першого приходу радянських військ до Галичини. Якби ця сторінка життя була відома НКВС, то вирок Владиці 1950-го (десять років таборів) був би незрівнянно суворішим. Ще у сані пароха Воскресінців (під Коломиєю) він чимало разів допомагав повстанцям фінансово, підтримував із ними постійні контакти, робив спеціальні датки.
Повернувшись із таборів, о. Є. Юрик отримав призначення у львівську Преображенську церкву (служив парохом десять років). Замешкав у двокімнатному будиночку на вулиці Ніжинській (бічна Личаківської). Для багатьох львів’ян призначення священника Юрика львівським Владикою РПЦ стало несподіванкою. Однією з причин цього був факт, що львівські єпископи (за винятком єпископа Григорія Закаляка) не були галичанами, а тому не могли віднайти сталого контакту з місцевим духівництвом. Зрозуміло, що зараз ми по-різному можемо оцінювати таке його рішення. Однак він навряд чи переслідував якусь вислужницьку чи матеріальну вигоду (у нього не було сім’ї). Скоріш за все хоча б у такий спосіб він хотів бути потрібним рідному народові.
Із захоплень найперше любив оперу. Сам він гарно співав, кохався в живописі, колекціонер старих годинників, мав особисту бібліотеку, часто писав проповіді. Найбільше бажання – це прагнення заснувати у Львові духовну семінарію, але цей задум не вдалося реалізувати. Вільно володіючи німецькою, польською та російською мовами, він завжди розмовляв гарною українською літературною мовою.
До речі, Владика Миколай вельми благоговійно ставився до речей, що в минулому належали Митрополитові Андреєві Шептицькому. Є також усні свідчення, що, закликаючи не відвідувати діючих православних церков, підпільні греко-католицькі священники дозволяли вірним відвідувати Літургії та інші богослужіння до собору Св. Юра, де відправляв Владика.
Особливо промовистою була участь священника в легалізації кількох людей, які брали активну участь в діяльності ОУН-УПА. Наприклад, він допоміг легалізуватися колишньому бійцеві УПА священнику Левкові Крижанівському (Мирослав Стефурак). Ця людина була легалізована на прізвище його двоюрідного брата: рідна сестра Леопольдини Юрик – Галина Крижанівська була заміжня за інженером Мироном Крижанівським (управитель лісами Буковинської митрополії). Їхній син Левко під час війни пропав безвісти.
Управління величезною Львівсько-Тернопільською єпархією було справою не з легких. Щомісяця архиєрей проводив збори деканів (Львів) у митрополичих палатах при соборі Св. Юра. Деканатів у Львівській області – 20, у Тернопільській – 17.
Тяжка хвороба – білокрів’я, про яку Владика Миколай дізнався 1982-го, підірвала його сили. 1 жовтня 1984 року він відійшов до Господа. Похований на 31 полі Янівського кладовища у Львові в сімейній гробниці. Там же спочиває його сестра Мирослава (по чоловікові Бачинська) (1909-1993), дружина священника Романа Бачинського (1905-1976).
Підготував Іван ДРАБЧУК
