«Я біг, бо треба було бігти. Я не думав, куди це мене приведе»,
— «Форрест Гамп», Вінстон Грум
У Біблії понад три сотні разів повторюються слова: «Не бійся». Не просто заклик, не порада — це, радше, Божа константа, найглибше розуміння людської природи. Господь, що створив людину, знає: страх — не її сутність. Страх — це наш пізніший винахід, наслідок падіння, спроба вижити там, де мали жити у вірі. Людина народжується вільною від нього. Малюк не боїться зробити перший крок, не боїться впасти, не сумнівається у власній спроможності. Він просто йде. А далі, з роками, ми вчимося боятися — болю, осуду, втрат, змін. І що старшими стаємо, то більше замість кроків робимо обережних півкроків, відміряючи життя лінійкою страху.
Страх — це те, що з часом стає нашою другою шкірою. Ми боїмося не встигнути, не сподобатися, не виправдати очікувань. Боїмося втратити, змінитися, бути відкинутими. Ставимо собі рамки, які потім ретельно оберігаємо, як щось дороге, хоча насправді саме вони крадуть у нас життя. Ми обгороджуємо себе стінами, називаючи це «зоною комфорту», але чи не стає ця зона радше зоною страху?
Нещодавно я відкрила для себе одну неймовірну книгу — «Форрест Гамп» Вінстона Грума. На перший погляд, це проста історія про чоловіка з психічною інвалідністю, який випадково стає героєм, бізнесменом, спортсменом, навіть легендою. Але насправді ця книга — глибока притча про життя без страху.
Форрест не розумів, що таке боятися. Він не знав, що світ часто ділить людей на «можу» і «не можу». Він просто жив. І саме тому в нього виходило все. Він не мав того внутрішнього цензора, який ми називаємо «здоровим глуздом», а насправді — страхом перед поразкою.
Головний герой не думав, що не зможе стати чемпіоном з пінг-понгу чи солдатом, який рятує товаришів на полі бою. Він не знав, що можна не вірити в себе. Не мав внутрішнього голосу, який шепоче: «Це не для тебе», «Ти не впораєшся», «Ти не такий». Він просто робив. Не тому, що хотів комусь щось довести — а тому, що не розумів, що це треба доводити. Його дії були чистими, природними, як подих. І саме тому йому вдавалося все, за що він брався.
І от тут, коли я думала про Форреста, мені захотілося по-новому подивитися на людей із психічними чи інтелектуальними порушеннями. Ми звикли говорити про них як про людей «з особливими потребами», ніби підкреслюючи, що вони інші, не такі як ми. Але, можливо, саме ми — ті, хто має «особливості»? Особливості страху, заздрості, гніву, постійного порівняння. Ми — ті, хто навчився ховати справжні почуття за масками. А вони — часто щирі до болю, відкриті, як діти, не вміють лукавити.
Ці люди живуть у світі, де серце говорить голосніше, ніж розум. Їхня правда — проста, їхня любов — безумовна. Вони не змагаються, не будують стін, не носять броню, бо не знають, що це потрібно. Їхня вразливість — не слабкість, а сила, яка дозволяє бачити те, чого ми, «звичайні», давно не бачимо. Вони здатні прийняти світ у всій його недосконалості — і полюбити його таким. І, можливо, саме вони найближчі до того первісного Божого образу людини — відкритої, доброї, безстрашної.
Ми, люди, які вважаємо себе «нормальними», часто самі себе паралізуємо. Ми створюємо у своїй голові сотні сценаріїв невдачі, перш ніж зробимо перший крок. Мислимо рамками, обмеженнями, страхами, а потім нарікаємо, що життя не виходить. Боїмося навіть мріяти — щоб не засмутитися, якщо не збудеться. І ось тоді, коли страх стає нашим супутником, ми перестаємо бути собою.
Форрест жив поза цими рамками. І в цьому його геніальність. Його «непристосованість» виявилась найвищою формою свободи. Він не знав, що таке заздрість, злість, корисливість — ті емоції, які так часто нами керують. Він не розумів, що означає прикидатися чи грати роль. Він просто любив, ішов, дякував, плакав, сміявся. Він не фільтрував життя — він жив його повністю.
Біблія каже: «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх». Це закон буття. Там, де є любов, страху немає місця. Бо любов — це дія, це рух, це довіра. Форест Ґамп жив саме так — у любові, у довірі до життя, у русі вперед. І, може, в цьому полягає найбільша мудрість: не у знанні, не у розумінні, а в умінні не боятися.
«Не бійся» — це запрошення повернутися до себе справжніх. До тієї чистоти, з якою ми колись народилися. До віри, яка дозволяє йти, навіть коли не видно дороги. До свободи, яку мав Форрест Гамп — і яку ми теж можемо мати, якщо знімемо з душі тягар страху.
Ми часто хочемо бути мудрими, успішними, правильними. Але, можливо, найвищий рівень зрілості — це повернення до простоти. До тієї дитячої, біблійної простоти, де серце чисте, а страх не має влади.
Бо, зрештою, усе, чого ми прагнемо, — уже в нас. Тільки потрібно не боятися відкрити серце. Не боятися жити. Не боятися бути — просто собою.
Марія ІВАНЦІВ
