В суботу, 29 листопада 2025 року, у Стамбулі відбулася подія, яка вже увійшла в історію міжхристиянського діалогу. Папа Римський Лев XIV та Вселенський патріарх Варфоломій підписали спільну декларацію з нагоди 1700-річчя Першого Нікейського собору. Цей документ став знаковим свідченням поглиблення довіри між Католицькою та Православною Церквами, виражаючи їхнє спільне прагнення до «повного сопричастя» та до відновлення єдності, про яку молився Христос: щоб усі були одно (пор. Ів. 17, 22–23). У світі, що переживає війни, духовну спрагу та пошук сенсу, цей крок двох церковних лідерів звучить як пророчий заклик до миру, примирення та спільного християнського свідчення.
Собор у Нікеї (325 р.) став ключовою подією в історії первісної Церкви: саме там сформульовано Символ віри та підтверджено істину про Христа — «Бога істинного від Бога істинного». Це був момент, коли Церква промовляла одним голосом, шукаючи істину, а не політичної вигоди чи національних інтересів. Окрім того, Нікейський Собор визначив принципи обчислення дати Пасхи, спільної для всіх християн, і саме тому питання єдиної дати Великодня знову стає ключовою точкою зближення. «Ми вдячні Божому Провидінню за те, що цього року весь християнський світ святкував Пасху в один день. Наше спільне прагнення — знайти шлях до щорічного спільного святкування Свята над святами», — підкреслено у декларації.
Вона нагадує, що і сьогодні християни покликані жити цією нікейською вірою та дозволити Духові Святому вести Церкву до відновлення сопричастя, як у першому тисячолітті. Адже 1054 рік залишив глибоку рану — розділення між Сходом і Заходом. Але ХХ і ХХІ століття стали часом нової зустрічі, довіри та молитви. Особливо важливим став жест 1965 року, коли папа Павло VI і патріарх Атенагор скасували взаємні анафеми. Підписана у Стамбулі декларація — продовження цього шляху. Це не лише символ, а реальний заклик Церков дозволити Святому Духові долати історичні бар’єри та будувати єдність, яка потрібна світові.
Одним із ключових акцентів декларації є слова: «Ми відкидаємо будь-яке використання релігії та Божого імені для виправдання насильства».
Ця заява безпосередньо контрастує з тим явищем, яке сьогодні зранює християнство — політизація віри. Особливо болючим є те, що московський патріархат відкрито легітимізує агресію росії проти України, називаючи війну «боротьбою метафізичного значення». Це суперечить духові Нікейського собору, традиції вселенського православ’я і самій природі Євангелія. Водночас важливо підкреслити: це не позиція всього православ’я. Низка Помісних Церков — від Александрійської до Елладської — чітко засудили релігійне виправдання війни та ідеологію «русского міра», яку московський патріархат використовує для легітимації агресії росії.
Таким чином, декларація Папи Лева і Патріарха Варфоломея стає богословським протиставленням етнофілетизму — ідеології, яка ставить національні інтереси вище євангельської істини.
Єдність — не лише богословська теза, але й умова миру. Декларація закликає християн до братніх контактів, спільної молитви, богословського діалогу, служіння світу. Бо неможливо говорити світові про примирення, коли між християнами існують давні поділи або коли Євангелієм виправдовують війну. Папа Лев XIV та Патріарх Варфоломій окремо засудили будь-які форми насильства, що прикриваються релігійною риторикою, та закликали Церкви бути «свідками миру, примирення та духовної тверезості» у світі, розділеному війнами й гуманітарними кризами. Вони також звернули увагу на переслідування християн у різних країнах, зростання секуляризації та кризу довіри до релігійних інституцій. У цьому контексті лідери двох Церков підкреслили важливість богословського діалогу й «спільної молитви, яка повинна народжуватися не лише в академічних кабінетах, а й у серцях вірних».
Тож у цьому контексті кожен, хто вірує в Ісуса Христа, запрошений запитати себе: що для мене означає екуменізм не в деклараціях, а в буденному житті? Екуменізм фіксується документами, але насправді починається не з документів, а з серця — з уміння бачити образ Божий у тому, хто відрізняється від мене традицією, молитвою чи обрядом. Це нелегко: щоденно практикувати любов до «іншого», прийняти його обличчя як частину Божого задуму. Але якщо ми справді віримо в рай, то мусимо визнати очевидне: у житті вічному не буде окремих апартаментів для католиків, православних чи протестантів. Там нас чекатиме одна спільнота любові, в якій буде «те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те що наготував Бог тим, що Його люблять» (пор. І Кор. 2, 9).
Уся природа, як відблиск Пресвятої Трійці, промовляє мовою сопричастя. Навіть вода — джерело життя — існує завдяки поєднанню трьох атомів — двох водню і одного кисню. Єдність приносить життя, поділ — смерть. Не випадково у Тайній вечері Христос підносить Свою Архиєрейську молитву, звернену і до нас, християн ХХІ століття: «…щоб були всі одно… щоб увірував світ» (пор. Ів. 17, 22–23).
Апостол Павло повторює той самий заклик: «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 4–5); «щоб не було розколів поміж вами…» (1 Кор. 1, 10).
Єдність — це не абстракція, а Божа логіка, з якої народжується мир. Церква свята, бо заснована Христом, але її діти — грішні. Тому вже тисячу років ми роздираємо шати Христа, доводячи власну правоту. Та коли ми читаємо про «їхні» поділи — мусимо зрозуміти: сьогодні це і наші поділи. Тож, шукаючи примирення, Архиєрейську молитву Христа потрібно промовляти радше від першої особи, замінюючи слово «вони» на «ми». Це шлях до внутрішнього примирення.
Підписана у Стамбулі декларація — це могутній знак часу. Вона повертає до джерел Нікейської віри, нагадує про рани схизми та шлях зцілення, відкидає використання Божого імені для війни і відкриває нову фазу екуменічного свідчення миру. У світі, де релігію намагаються перетворити на зброю, Христос знову кличе: «Щоб були всі одно». Бо сила християнського свідчення — у любові та єдності, а не в поділі. А сила народу — у спільній молитві та спільному серці.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
