«Людиною, річкою, садом
я тільки у слові жила»
(Ліна Костенко)
Гортаючи стрічку у Threads — (як на мене, це наразі найдобріша соцмережа) — я зупинилася на одному дописі. Його авторка написала: «Моє улюблене слово українською — наснага. Йому немає точного відповідника в жодній іншій мові світу (скажіть, якщо є). Воно поєднує стільки сенсів водночас: натхнення, піднесення, силу волі та бажання діяти. А яке ваше улюблене слово?».
Тоді почалося щось подібне до хвилі — світлої, майже рідної. Люди почали писати свої мовні скарби: «мріяти», «осоння», «палахкотить», «ніжитися» й «тішитися». Хтось писав просто, хтось – образно, а хтось — так, ніби ці слова є частинкою їхнього єства.
І раптом одна дівчина залишила текст — зовсім короткий, але такий чистий, що хотілося перечитати його кілька разів: «Вранішньо-ніжний мерехтливий серпанок попід крижаними горами тихесенько обіймав оксамитовий ліс, поміж якого спішить водограєм ріка, несучи крізь віки все, що бачила і чула. Карпати». У цих рядках — весь сенс того, як працює українська мова — вона створює світ. Це той момент, коли слово стає не просто засобом опису, а способом бачити. Способом чути. Способом бути.
І серед цих сотень коментарів я раптом відчула, як глибоко в нас живе мова. І як сильно вона відлунює в кожному, хто хоч раз зупинявся, щоб прислухатися до її звучання. Бо в мене теж є свої улюблені слова — ті, що живуть у мені, як внутрішній світлячок: «тендітний», «леліяти», «несамовитий» і «щирий». А поруч із ними — слова, що ніби торкаються самої суті: «окрилений», «осердя», «нація».
Ці слова мають вагу. Мають колір. Мають пам’ять. І, можливо, навіть мають долю. Є й інші — рідкісні, тихі, майже згублені у часі: «зоряниця», «чичері», «напровесні». Вони звучать так, ніби в них захована вся містична чарівність нашого народу.
Дивна річ: про українську мову написано тисячі текстів. Але справжнє розуміння її краси часто приходить у зовсім несподіваний момент — коли ти читаєш коментарі під звичайним дописом, і раптом бачиш, як люди говорять про слова, що для них — як теплий дім. І тоді доходить проста істина: мову, яку намагаються знищити, не можна знищити, якщо її люблять. Тут пригадуються слова Сергія Жадана: «Мова помирає, коли нею не говорять про любов».
І, знаєте, саме це мене вразило найбільше: у тих коментарях люди говорили не лише про слова — вони говорили про любов. Про те, що їх зворушує, гріє, тримає. Говорили мовою, у якій кожне слово — не випадкове, не тліюче, а живе.
Це мова виплекана Василем Симоненком і розстріляна в Сандармоху. Її вкладали у вірші, які ніколи не мали дійти до читача, у щоденники, що їх читали лише тюремні наглядачі, у рукописи, що зотліли в землі разом із десятками українських митців.
Це мова, яка залишилася кулею у скроні Миколи Хвильового, мова, яку він виборював так пристрасно, що власна смерть стала останнім його аргументом у суперечці з епохою.
Це мова, через яку забили Василя Стуса в тюремній камері — бо слово було найстрашнішою зброєю, якої боялися.
Це мова, за яку сьогодні вбили в окупації Володимира Вакуленка, і яка проростає в колискових рядками з його віршів для дітей:
«Осінь надворі добра
З золота свого листя
Шиє звіряткам ковдри,
Хмари блакитно чисті
Для місяця осінь спушить,
В небі його колисанка:
Спи, мій маленький друже,
Ніч на віконних фіранках…».
Це мова, якою сьогодні пише Артур Дронь, український військовий, слово якого пахне землею окопів, кров’ю і світлом. І мова шістдесятників — повернута з болю, леліяна у темряві, що проросла книжками Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського і стояла, мов дерево, під ударами залізного вітру.
Від Шевченкової стійкості до Франкової криці, від Коцюбинського тіней до Стусової правди, від Симоненкової ніжності до Жаданової нестримності.
Українську мову не раз забороняли, знецінювали, витісняли, намагались перекроїти чи стерти. Але вона — як вода, що знаходить шлях. Як світло, що проривається крізь найгустіший туман. Як трава, що проростає навіть крізь асфальт, і, мабуть, ви теж відчуєте красу саме цього слова — розквітає.
Бо наша мова справді розквітає. У школах і університетах, у побуті й піснях, у працях філологів і в простих словах тих, хто щойно перейшов на українську. Розквітає у віршах про ранковий серпанок в Карпатах. Розквітає у словах «наснага» і «осердя». Розквітає в тому, як ми називаємо світ. І, можливо, саме тому нас так болить кожна спроба затоптати її. Бо мова — це наш спосіб пам’ятати. Наш спосіб відчувати. Наш спосіб жити.
Українська мова — не просто жива. Вона — жива в нас. Жива попри все. Жива завдяки нам. І саме тому вона знову і знову буде розквітати. Окрилено. Тендітно. Невпинно.
Марія ІВАНЦІВ
