В Івано-Франківському краєзнавчому музеї відбулася конференція з нагоди 130-ої річниці від дня народження блаженного священномученика Івана Слезюка, Єпископа Станиславівського.
Організатором та ведучим пам’ятного заходу став отець Григорій Джала з Місійного Згромадження Святого Апостола Андрія. У конференції взяли участь Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин, єпископ-помічник Микола Семенишин, священники, монахи й монахині, викладачі й студенти ПВЗО «Івано-Франківська академія Івана Злотоустого», студенти Івано-Франківської семінарії імені священномученика Йосафата, представники влади, сфери культури та всі, хто цікавиться історією УГКЦ.
На початку заходу відбувся молебень.
«З нашої єпархії маємо трьох достойників, проголошених у червні 2001 року Святішим Отцем Іваном-Павлом Папою Римським Блаженними священномучениками: Іван Слезюк, Григорій Хомишин та Симеон Лукач, — зазначив Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин. — Коли ми дивимося на постать Івана Слезюка, то насамперед згадуємо його підпільне служіння, адже Владика належав до «засекречених» єпископів. Зараз ми не можемо знайти його творів, як, скажімо, маємо твори Григорія Хомишина. Адже в радянські часи кожна література була доказом у судах. Ми знаємо, що блаженний Владика Іван був перший раз засуджений на 10, а другий — на п’ять років. З точки зору нашого часу важко навіть уявити, наскільки непросте та важке було життя. І за що судили? За вірність рідній церкві».
Владика Володимир підкреслив, що треба ретельно вивчати та досліджувати постать і діяльність Блаженного Владики Івана. Бо донині в нас ще не належно поціновані ті жертви та муки, яких зазнали єпископи, священники, монахи, монахині та миряни, які не боялися влади, берегли віру.
Все починається з родини…
«Для того, аби зрозуміти людину, треба зрозуміти його мале та велике середовища, в яких вона жила, сім’ю, друзів приятелів, — відзначив у доповіді «Формування світогляду Івана Слезюка» Олег Єгрешій, директор Науково-дослідного інституту історії Церкви, кандидат історичних наук. — Владика Іван народився у селі Живачів на Тлумаччині (Івано-Франківська область) 14 січня 1896 року в змішаній українсько-польській заможній родині».
Його мати – полячка, батько – українець, був секретарем гміни, мав чудові манери. Його легко можна би сприйняти за дідича чи пана. Сестри майбутнього єпископа, за тодішніми звичаями, виховувалися в релігійних традиціях матері, тобто римо-католицьких, а сини — в греко-католицьких. Тобто йшли за батьком.
«Багато діячів такого масштабу, як Іван Слезюк, починали виявляти свої найкращі риси в селі. З раннього дитинства Іван був тихим та побожним, любив читати церковні книжки та ходити до храму. У 1904-1906 роках навчався у Живачівській чотирикласній школі. Вочевидь, він тоді ще по-дитячому думав, де і як себе реалізувати. А пам’ятаємо, що у той час, аби зробити достойну кар’єру, треба було виїхати з Галичини, бо це був занедбаний регіон Австро-Угорської імперії, — продовжує пан Єгрешій. — Якраз священники мали можливість реалізації, бо перебували під патронатом Риму, мали можливість навчатися у Відні».
Спершу в Станиславові, в ліцеї святого Івана Золотоустого, навчався старший брат Івана Слезюка. На жаль, лише один рік. У травні 1911 року він помер, ймовірно, від туберкульозу. Іванові тоді було лише 15 років, він був учнем Коломийської гімназії, де навчалося десятки відомих українських діячів культури, політики, офіцери, вояки УПА. Гімназійний курс він, ймовірно, закінчив у Відні через Першу світову війну. На рівні гіпотези є інформація, що у Відні Іван Слезюк міг познайомитися з єпископом Григорієм Хомишиним, який згодом мав великий вплив на нього. Іван, як і його старший брат, вступив у ліцей святого Івана Золотоустого. Там знову є присутність Владики Хомишина, адже він сформував велике середовище майбутніх добрих душпастирів. Закінчивши у 26 років семінарію, Іван Слезюк уже був сформованим молодим чоловіком, який добре знав, як працювати на благо людям.
Служити Богові та людям
Про релігійно-душпастирську та культурно-просвітницьку діяльність отця Івана Слезюка в 1923-1939 роках розповів Руслан Делятинський, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, другий заступник директора, науковий співробітник науково-дослідницького інституту історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого, кандидат історичних наук. Зокрема він зазначив, що після закінчення семінарії, у 1923 році, Івана Слезюка рукоположив на священника Владика Григорій Хомишин та призначив сотрудником Катедрального собору Воскресіння Христового в Станиславові. А ще молодий душпастир був катехитом польських шкіл, чоловічої і жіночої гімназій імені Скарбовського, у державному чоловічому ліцеї, жіночому педагогічному державному ліцеї та загальноосвітньому чоловічому польському ліцеї. До 1939 року отець Іван був духівником монастиря сестер Милосердя святого Вінкентія. Окрім цього, він був духівником та катехитом аж 123 дітей, які знаходились у захоронці «Пресвятої Тройці» при монастирі. У своєму служінні отець Іван намагався зрозуміти кожного, допомогти, дати добру пораду при потребі. У часи німецької окупації отець Слезюк був катехитом у торговій школі та продовжував служіння як сотрудник у соборі Святого Воскресіння.
Шлях мученика
Отець Василь Гаранджа, молодший науковий співробітник Інституту історії церкви Українського Католицького університету (Львів), повідомив, яким було життя Владики Івана на тлі радянcької окупаційної епохи.
На єпископа Івана Слезюка висвятив у квітні 1945 року Владика Григорій Хомишин. Це було зроблено через важкий час, бо, як відомо, радянська окупаційна влада нищила греко-католицьке духовенство. Треба було, аби, в разі арешту Владики Григорія, хтось зайняв його місце. Цим намісником став Іван Слезюк.
«Хоча ще «за перших совєтів» більшовики робили спробу знищити нашу церкву, яка була визначена окупантами, як небажана для влади структура. Щодо священників застосовували податковий та адміністративний тиск, ліквідовували семінарії, арештовували окремих отців. Проте тоді ліквідації не сталося не через відсутність намірів, але через брак часу, бо далі була Друга світова війна», – підкреслив отець Василь.
Священник-науковець стверджує, що після повернення в 1944-му році окупантів у Галичину ситуація змінилася. Кремль усвідомлював, що має справу не просто з релігійною спільнотою, а з сильною глибоко закоріненою в народі та в канонічному зв’язку з Римом інституцією. Отож радянські зайди почали заводити справи, залякувати, накладати на священників високі податки. А душпастирі, як і більшість людей, були бідними у післявоєнний час. У злочинної влади остаточно сформувалася думка, що УГКЦ не здатна до «перевиховання» у дусі радянської ідеології та інтеграції в систему. Церкву треба було усунути. Почалися суди, допити, переводили діяльність священників у площину політичних злочинів: від антирадянської агітації до зв’язків з іноземними центрами, зрадою батьківщині. У квітні 1945 року більшовики провели добре скоординовану операцію. Тоді заарештували всіх греко-католицьких єпископів та багато священників з найближчого оточення єпископату. Це робили для того, аби позбавити церкву керівництва.
Після горезвісного псевдособору 1946 року Владику Івана Слезюка 2 червня заарештували в Станиславові. Його взяли в приватному помешканні, провели обшук та за 2 підпунктом 10 пункту статті 54 Кримінального Кодексу УРСР інкримінували антирадянську агітацію. Зокрема казали, що він, як катехит, до 1939 року виховував молодь в дусі ненависті до радянської влади. Абсолютно абсурдна річ, бо за що любити чи хоча б лояльно ставитися до тієї влади, якої тоді на наших теренах ще не було. Та ще й всі добре знали про червоний терор, голодомори тощо. Також окупанти говорили, що в період німецької окупації Іван Слезюк виголошував пастирські послання правлячого єпископа Григорія Хомишина. А слідство трактувало ці послання як ворожі для більшовиків. На допитах усі запитання мали яскраво виражений політичний характер. У відповідях Владика Іван казав, що справді виступав проти ліквідації УГКЦ, наполягав на вірності церкві, але заперечував будь-яку політичну діяльність.
12 червня 1946 року військовий трибунал виніс вирок: 10 років перебування у виправно-трудових таборах, 5 років обмеження в правах та конфіскація майна. До речі, аж у 1990-му році його кримінальну справу… закрили за відсутністю складу злочину. Покарання Владика Слезюк відбував у Воркутинських таборах. На початку 1950-их Владику Івана перевели до одного з таборів у Мордовії. Звільнили єпископа 15 листопада 1954 року. Змучений і зболений, але незламний він повернувся до Івано-Франківська та взявся за архіпастирські справи.
У підпіллі гартувалася віра
Його діяльність не могла залишитися непоміченою в очах злочинної радянської атеїстичної влади. І в липні 1962 року Владику Слезюка знову арештували. 23-24 жовтня 1962-ого відбувся так званий «народний суд», єпископа звинуватили в тому, що він «не став радянською людиною», бо навіть після ув’язнення залишився «уніатом» та «керував на Станиславівщині діяльністю священників церкви, забороненої Львівським (псевдо) собором». Такі дії вважалися нічим іншим, як «організацією злочинної групи». За це Владику Івана засудили на п’ять років перебування у виправно-трудових колоніях суворого режиму та ще стільки ж він повинен був прожити на засланні у віддалених районах СРСР.
На щастя, Владику звільнили швидше. І він знову повернувся до Станиславова, де 30 листопада 1968 року він провів Архиєрейську хіротонію. Його наступником став тоді ще отець Софрон Дмитерко, який був монахом ЧСВВ. Саме Владика Дмитерко після смерті Івана Слезюка став єпископом-ординарієм Івано-Франківської єпархії.
Отець Ігор Пелехатий, який декретом Владики Софрона Мудрого був призначений офіційним постулятором для підготовки оформлення документів у справах беатифікації слуг Божих, розповів на заході про цю складну процедура. Він зазначив, що треба було шукати підтвердження мучеництва, беззаперечні та безапеляційні факти, говорити зі свідками, які могли би розказати про його життя, страждання, переслідування Владики Івана. А таких людей було не так багато. У справі беатифікації свідчили Дмитро Мельник із села Цуцилів, який був в ув’язненні з Владикою Іваном Слезюком, та Михайло Шевчук, уродженець Живачева, учень торгівельної школи, де Слезюк був катехитом. Згодом він також разом з Владикою карався у воркутинських та мордовських таборах. У листопаді 1974 року Владику вчергове викликали в КДБ і просто залишили в кімнаті без вікон. Він просидів близько двох годин. На превеликий подив, до нього ніхто не приходив, не допитував, не страхав.
Згодом до Владики вийшов кадебістський посіпака і сказав: «Ви вільні, можете йти». Після перебування у цій горе-кімнаті єпископу стало дуже зле: він заледве пересував ногами, мав неймовірне запаморочення голови, тіло стало гарячим, а шкіру, наче вогнем пекло. Коли Владика прийшов додому, то зліг, хотів ще раз звершити святу Літургію, але не зміг. Коли сестри святого Вікентія запитували, що ж трапилося, єпископ сказав: «Мені там дуже «догодили». Змучений 14-річним ув’язненням, організм Владики не витримав. Не стало єпископа 2 грудня 1973 року.
…У 2018-му році до отця Ігора зателефонував молодий священник з Польщі та повідомив, що він — далекий родич Владики і написав магістерську працю. Він приїхав до Івано-Франківська й подарував працю, яку згодом переклали, доповнили свідченням з беатифікаційної справи та видали окремою книжкою. Видання наразі є єдиною роботою про Владику Івана Слезюка.
Доторкнутися до святості
На завершення пам’ятного заходу виступив адміністратор парафії святої Параскеви, що в селі Фитьків Коломийської Єпархії, директор музею підпільної УГКЦ отець Микола Григорук з доповіддю: «Дотик до блаженного. Памʼятні речі блаженного священномученика Івана Слезюка з колекції Музею історії підпільної УГКЦ у селі Фитьків.
«Через дотик ми пізнаємо світ, через дотик до речей ми пізнаємо людину. У нашому музеї є речі Блаженного Владики Івана Слезюка. Через них можна глибше подивитися на його постать, — сказав отець Григорук. – Дякую Богові, що мені вдалося поспілкуватися з людьми, які знали його особисто. Так, уже згадуваний пан Дмитро Мельник, який помер на 99-у році життя, був моїм родичем».
Окрім цього, отець Микола завжди цікавився, чи залишилися речі Владики Івана. За словами священника, в Івано-Франківську, на вулиці Січеславській, 22 (колишня Дніпропетровська), на горищі будинку, де колись жив Владика, на жаль, нині покійному отцеві Остапу Дмитруку вдалося віднайти речі, якими користувався єпископ. Вони були у великій скрині, яку він отримав від рідних. За часів підпілля ніхто про них і не згадував зі зрозумілих причин. На сьогодні є збережені: два вишивані стихарі, дві ще австрійські бритви, вітання, намальовані сестрами святого Вікентія з нагоди 50-річчя священства Владики Слезюка, хрестики, ікони з його кімнати, приліжкова шафа та покривало (коц), піжама, в якій помер Владика, звичайна палиця, яку він використовував як єпископський жезл, світлини, документи, зокрема довідки, видані після першого та другого ув’язнень. Є і рукописи. Так, Владика писав листи та заяви щодо становища і свободи УГКЦ, адресовані тодішньому Генсеку компартії Микиті Хрущову. Також збережена світлина з його похорону та статуя Матері Божої Люрдської, що стояла біля голови Владики в час похорону.
Останній спочинок Владика знайшов в Івано-Франківську на цвинтарі по вулиці Київській. Після проголошення його Блаженним священномучеником, його останки ексгумовано та перевезено до крипти Архікатедрального собору Святого Воскресіння. Також частинка мощей Владики Слезюка є у храмі Блаженних священномучеників Станиславівських у Галичі.
Підготувала Сабіна РУЖИЦЬКА
Молитва до блаженного Івана Слезюка
Всемогутній і милосердний Боже!
Дякуємо Тобі, що на час підпільної діяльності нашої Української Греко-Католицької Церкви Ти не опустив нашого народу без проводу і вибрав душпастиря Івана Слезюка, який в надії на Твоє Боже провидіння віддав сили на підтримання католицької віри в нашім народі.
Тому просимо Тебе, за молитвами слуги Твого блаженного Івана, щоби і надалі молився за свій народ, а особливо у тяжких хвилинах життя нашої Церкви. Амінь.
