«Нам пора для України жить»,
— Іван Франко
Є слова, які з часом зношуються від надмірного вжитку. Їх повторюють у промовах, виводять великими літерами на плакатах, прив’язують до календаря і поступово вони втрачають глибину. Соборність — одне з таких слів. Але проблема не в самому слові. Проблема в нас.
Бо соборність — це не дата, яку раз на рік варто урочисто згадати. Не лише історичний акт, зафіксований у підручниках. Це процес. Стан. Щоденна праця. І якщо ми хочемо говорити про неї чесно, без пафосу і порожніх гасел, нам доведеться зробити короткий, але необхідний історичний дискурс.
22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Подія, яка мала всі шанси стати точкою відліку цілісної держави.
Та історія, як відомо, не терпить умовного способу. Війни, зовнішній тиск, внутрішні протиріччя, брак єдності еліт і суспільства зробили свою справу. Акт Злуки залишився радше символом, ніж завершеним процесом. Але символ — це не поразка, а, радше, завдання, відкладене в часі.
Бо соборність тоді не вдалося втримати не тому, що вона була хибною ідеєю, а тому, що ми не змогли її захистити. І це важливий момент, який часто губиться за святковими промовами: соборність ніколи не забирають силою остаточно. Її можна втратити лише зсередини.
Сьогодні соборність часто зводять до географії: схід і захід, південь і північ, умовна лінія на мапі. Але справжній розлам завжди проходить не по територіях, а між людьми. Між «своїми» і «чужими», між «правильними» і «не такими», між тими, хто має право говорити, і тими, кому в цьому праві відмовляють.
Соборність — це коли різність не стає загрозою, коли пам’ять не використовують як зброю. Це тоді, коли свобода іншого не сприймається як посягання на власну. І тут ми підходимо до, можливо, найболючішого: соборність — це не лише про любов до України. Це про відповідальність одне за одного.
В умовах сучасної війни слово «соборність» звучить інакше. Різкіше, чесніше, без права на фальш. Вона проявляється в дуже конкретних речах: у взаємній довірі, здатності слухати, у небажанні ділити країну на «кращих» і «гірших». Наш ворог чудово розуміє: зруйнувати Україну можна лише тоді, коли українці перестануть бути спільнотою. Коли почнуть підозрювати одне одного більше, ніж зовнішню загрозу. Коли втома перетвориться на цинізм.
Русифікація, маніпуляції, нав’язування комплексу меншовартості, спроби переписати історію — не просто інструменти впливу. Це методи повільного, але системного розмивання соборності. Не кордонів. Свідомості.
Але є проста і незручна правда: у нас неможливо забрати соборність. Її можна лише віддати. Через байдужість. Через знецінення. Через спокусу сказати: «це не моя справа». Соборність не тримається на указах чи деклараціях. Вона тримається на щоденних рішеннях — говорити чи мовчати, підтримати чи відвернутися, об’єднати чи відштовхнути.
І саме тому День Соборності це наше нагадування. Нагадування про те, що Україна — це люди поруч із нами. І поки ми здатні бачити в них не загрозу, а спільну відповідальність — соборність жива. Не раз на рік, а щодня.
Соборність починається там, де закінчується зручність. Там, де вже не можна сховатися за гаслами, прапорами чи правильними словами. Вона народжується в моменті внутрішньої тиші, коли людина чесно відповідає собі: чи я сьогодні зробив щось, щоб Україна була ціліснішою, а не розірванішою?
Соборність — це не відсутність болю. Це здатність не втекти від нього. Не знецінити чужу втрату, не відгородитися від чужої рани, не вдавати, що мене це не стосується. Бо країна тримається не на кордонах, вона тримається на людях, які не дозволяють собі стати байдужими. На тих, хто щодня, навіть у втомі, страху і сумнівах, обирає бути разом.
І допоки ми здатні цей вибір повторювати, допоки пам’ятаємо, що соборність — це дієслово, а не іменник, — нас неможливо зламати. Бо все можна втратити. Землю. Міста. Світло і тепло. Але доки ми тримаємо одне одного — ми тримаємо Україну. І це те, що проходить крізь шкіру. Крізь страх. Крізь кістки. Перетікає із кров’ю по венах до самого серця — туди, де й народжується наша соборність.
Марія ІВАНЦІВ
