Роксоляну-Віру Горичко Господь благословив довгим віком, їй минуло 86 років. Оглядаючись назад, у своє дитинство, вона згадує, що її тато загинув у львівській тюрмі. Його розстріляли і родина не має відомостей, де він похований. Маму з двома сестрами вивезли у Сибір на початку Другої світової війни. Забирали усіх, хто мав будинок, вищу освіту, хто був українцем-патріотом. За одну ніч «зачистили» Львів.
«Батько був лісничим, мав дві фіакри для виїзду. Тож мама встигла мене передати нашому фірману Василькові. Він мене, п’ятирічну, забрав перед потягом і відвіз до татових сестер. Цим мама врятувала мені життя. А сама поїхала з дворічною Данусею та одноденною Надійкою. Мама писала нам листи звідти. Розповідала, що коли їх вивозили зі Львова у потязі, то з ними були військові. Вони забороняли дітям говорити й плакати. Хто не слухав, того били прикладом, а тих дітей, які виглядали хворими, брали за ноги й викидали через вікно.
Українці в Сибіру жили у снігових землянках, до землі не могли докопатись. Через рік Надійка померла. У снігу їй викопали ямку і похоронили. Насипали горбик, поклали хрестик. А вранці ні горба, ні хреста вже не було. Вітер зніс усе… З ними був священник. Коли приходили на 9-ий чи 40-ий день, щоб помолитись, то не знали, де є поховання. А отець казав: «Ставаймо на будь-який клаптик цієї землі, вона вся покрита дівочими косами, полита українською кров’ю і всіяна кістками наших синів та дочок». І так усі молились за своїх рідних, які там померли.
А потім у Сибіру була епідемія. Зв’язки з мамою обірвалися. А коли через багато років звідти повернулась одна жінка, то сказала, що і мама, і Дануся померли.
На тих дітей, яких встигли передати родичам і не вивезли в Сибір, полювали. Ходили по будинках з автоматами і псами військові та кадебісти. Над нами, поверхом вище, в Станіславі жив політрук КДБ. Він був росіянином, але не москалем. Він казав тітці: «Ґенічка, я про вас все знаю. Сьогодні ловлять дітей. Ховайте Роксолянку, але ні до знайомих, ні до родичів не ведіть, бо всі адреси, де ви можете її відвести, в нас є». Згодом попросив, щоб моя тета охрестила його дитину, але так, щоб навіть його дружина про це не знала. Так таємно охрестили його сина.
Мої дві тітки мене та ще одного хлопчика на ім’я Йосиф виводили за місто, перехрещували нас і молились за нас. Ми з Йосифом теж молились. Цілу ніч ми сиділи під мостом, ховались у кущах і мерзли. Собаки не брали слід по снігу. Було страшно й холодно. Ми тулились одне до одного, щоб було тепліше. Коли хотіли пити, то лизали сніг.
Потім тато Йосифа не витримав, став зрадником, почав співпрацювати з КДБ. А тих дітей, яких спіймали, вивозили в Сибір і виховували яничарами. Так з Богом і молитвою ми виживали. Аж у 1947 році кадебісти перестали нас переслідувати.
У дитинстві мені приснився сон, в якому я побачила багато хрестів. Мені було страшно, бо батьків і сестер уже не було, я залишилась сиротою. Але лагідний голос уві сні заспокоював, що я витримаю і всі ті хрести зможу пронести через ціле життя.
Згодом тітки перевезли мене в Бучач, де я пішла до школи. Пригадую, як нас, дітей, виводили на площу біля пам’ятників Сталіна чи Леніна. На площі ми бачили хлопців-партизан, які були у вишиванках, побиті, в крові. Стояли на табуретках. Вгорі висіли якісь петлі. Поруч стояли військові з автоматами і з псами. Вони по черзі вибивали табуретки з-під їхніх ніг… Діти зі страху починали кричати, плакати. А вчителі змушували дивитися на їхню страшну смерть, повертаючи наші голови до страчених.
Я була близько знайома з отцями Василіянами, поки їх радянська влада не вигнала з Бучацького монастиря. Два брати мого дідуся були священниками, їхнє прізвище – Соловії. У школі в часі Великого посту нас змушували танцювати та співати. Я не хотіла цього робити. Коли на сповіді сказала про це, то отець Петро-Павло Гураль відповів: «Благословляю, дитинко, йди на танці, бо ще пропадеш». Один з отців Василіян подарував мені образ Святої Родини, і сказав молитись, бо «буде велика біда», певно, відчував, що будуть переслідування УГКЦ. Завжди я молилась за Христову віру і за тих, хто не повернувся з катівень.
Коли мені виповнилося 14 років, увесь наш клас у Бучацькій школі відмовився вступати в комсомол. За це нас кинули в підвал зі щурами, де тримали всю ніч. Відпускали лише тих, хто погодився вступити в комсомол. Однак, більшість не погодилась. Вранці усіх нас, змучених, випустили. Я так і не стала комсомолкою.
У 1952 році я вступила в Станіславський медичний інститут. Після його закінчення я займалась науковою роботою, написала три праці. Одна з них стала кандидатською дисертацією, друкувалась у журналах, один рік викладала, була асистентом на кафедрі охорони здоров’я. Так тривало доти, поки не переглянули мої документи. Одного дня мене не допустили до наукової роботи, бо була «неблагонадійною».
Окрім того, я ще стала дружиною «зрадника та ворога», як вважала радянська влада. Мій чоловік Ярослав-Орест Горичко організовував українські тематичні вечори, мав патріотичні виступи. Його забрали з другого курсу медінституту. Тоді всю молодь оточили в Угринові і вивезли у Казахстан на мідні копальні. Засудили мого Ярослава у 1948 р. на 25 років без права повернення додому.
У 1953 році, після смерті ката народів Сталіна, мого майбутнього чоловіка реабілітували. Він відновив навчання в медінституті, після чого ми одружились. Я працювала головним лікарем у с. Павлівка десять років. Разом ми працювали лікарями в с. Лисець. Пізніше в Івано-Франківську я обіймала посаду головного дитячого кардіолога області. Працювала 41 рік в обласній дитячій лікарні по вул. Коновальця.
Про Ярослава-Ореста Горичка написано в тритомнику «Меморіал пам’яті України». Його вже з нами нема. Після праці на копальнях чоловік мав тяжку недугу: у крові було вдвічі більше міді, ніж потрібно. Ця недуга передалася й дітям – дочці та синові. Чоловікова товаришка по гімназії, згодом професорка медицини Цок, коли обстежувала його, то сказала: «Я певно, не вмію ставити діагноз. Тебе що, били по голові?». «Ні, мене гладили!» – відповів. А їх дійсно жорстоко били.
У мене залишився найцінніший спадок – двоє онуків та четверо правнуків. Я була головою Пасічнянського осередку (мікрорайон Івано-Франківська – Авт.) Народного Руху України, разом із сином Ростиславом входила у Спілку Християнського Відродження. Син зараз хворіє, болять ноги, ходить із паличкою. Нещодавно мені додався ще один важкий хрест: 7 червня цього року померла моя дочка у 60-ий день свого народження…
А я багато молюся до святих, є членкинею Апостольства молитви. Спілкувалась до самої смерті з п. Анною, однією з трьох дітей, які бачили, як відновлювався образ розп’яття у Глинянах. Раніше постійно відвідувала прощі від церкви св. Дмитрія (м-н Пасічна м. Івано-Франківська), була у Страдчі, Погоні, Крилосі, Глинянах», – завершила свою розповідь, часто зі сльозами на очах, пані Роксоляна-Віра Горичко.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
